«Єдиний шанс зберегти творчість — поширювати її». Інтерв’ю із засновниками проєкту «Недописані» Оленою Герасим’юк та Євгеном Ліром 

«Я вірю в потенціал цієї роботи більше, ніж у вищі сили»

— Євгене, Олено, зафіксуймо ваш погляд: навіщо українському і закордонному суспільству (теперішньому і майбутньому) українська література? Чому важливо зберегти й поширити якомога більше українських голосів?

Олена: Історію Росії потрібно сприймати лише через призму історії України. Тільки так світ зможе зрозуміти, що відбувається насправді. 

Наші голоси і свідчення очевидців — цінні артефакти на світовій арені. Буквально зброя, якою можна впливати на ворога.

Засилля російської літератури у світі — звісно, також спосіб впливу. Російська література поширювалась на наших теренах не через палку любов до «толстоєвських», а силоміць, з доплатами вчителям російської мови на +15%, через систему пропаганди та штучного заповнення простору саме цими наративами. Такі генії як Василь Стус, Тарас Мельничук, Василь Симоненко «йшли» до свого читача десятиліттями через те, що були репресовані. І та руїна, яку нам залишили замість літературної традиції, — безмежна. На жаль, її наслідки можна простежити навіть зараз, в ці часи піднесення культури перед обличчям війни. І треба розуміти, скільки сил культурних діячів відтягнула війна; це також велике горе для нашої галузі.

Щодо українського суспільства, відповідь однозначна. Ми ще не скоро оговтаємось від наслідків, які залишило засилля російської літератури у нашому просторі. Література фіксує і посилює ідентичність. Це один із способів зрозуміти себе, своє коріння і призначення. Вона дає підставу зрозуміти, що ти українець.

Євген: Людину можна вбити, покоління — ув’язнити та закатувати, але історія трансцендентна; вона здатна перестрибувати з човна у човен, змінювати форму та складові, залишаючи суть. Що більше голосів — то більше слухачів та читачів у історії, то більше її версій. Одну й ту ж оповідку нам можуть розповідати Вергілій та Іван Котляревський, Тарас Шевченко і Михайль Семенко, Юрій Горліс-Горський і Роман Ратушний, і зміна оповідача впливатиме на акценти.

Що стосується закордонної спільноти та української літератури… Звісно, хочеться написати про героїчний спротив вільного народу імперії, що триває вже три століття. Але, за моїми особистими спостереженнями, до цього рівня нам ще треба дійти. Наразі в українській культурі Захід часто шукає розуміння росіян, замінник росіянам, спосіб перечекати їх «тимчасове скасування».

— А навіщо світу й Україні українська воєнна література?

Євген: Українська мілітарна (та й воєнна) література не підходить тим читачам, хто бажає якнайшвидше дочекатися примирення із таємничою російською душею. Це авангард. Це винахідливість. Це непереламне внутрішнє відчуття справедливості. Це чиста, неприкрашена сила. Цінності, що вартують більше за життя, — словом, усе, що для більшості світу залишилося у підручниках історії та в художній літературі, а в Україні демонструється на щодень. 

І, оскільки усі перелічені речі відбуваються у реальності, до них додаємо холод, спеку, біль, поранення, втрати, невідомість, страх — те, через що проходить більшість авторів української воєнної літератури перед публікацією своїх творів.

А ще, крім реактуалізації людських цінностей, українські історії про війну можуть дати іноземному читачеві цінну практичну інформацію, що знадобиться під час майбутньої Третьої світової (чи більш локальної) війни. Хай купують собі EcoFlow й опановують мистецтво керування FPV-дроном, поки є вільний час.

— В інших інтерв’ю ви згадували, що деякі твори загиблих авторів знаходите по сільських невеликих бібліотеках. А чи немає на державному рівні обліку українських авторів, загального каталогу? Чи не веде, наприклад, Спілка письменників подібну роботу?

Олена: Єдиний реєстр видань веде Книжкова палата України. Вони реєструють та централізовано каталогізують всі види видань, випущених в Україні. Якщо вірити публічній інформації, це понад 14,5 мільйонів одиниць. Це надзвичайно важлива робота, але там немає специфічних даних, які цікавлять нас із вами в контексті проєкту. Книжкова палата просто систематизує покажчики за ISBN та ISMN.

Друга проблема — є певний відсоток авторів, які видавались самвидавом чи залишили лише рукописи. Вони не потрапляють у такі бази. Найбільш цікавим був випадок, коли ми допомагали одній із родин шукати рукопис в архівах. Було великою честю долучитись до цього процесу. Вболіваємо, що з часом вийде друком книга і це стане ще одним маленьким камінчиком у розбудову нашої Незалежності.

Проєкт «Недописані» проводить саме ту частину «польової» літературної роботи, яка передує виданню книг, написанню статей, порівняльно-історичній оцінці тощо. Ми шукаємо усю можливу інформацію, щоб зберегти й систематизувати її для нащадків.

Коли ми з Євгеном задумали цей проєкт, ми ще не розуміли, з яким об’ємом даних доведеться зіткнутись. Наш перший список, складений переважно з тих, кого ми знали особисто, становив пів сотні імен. Станом на зараз об’єм роботи такий, що ціла команда наших неймовірних волонтерів вже заледве може її обробити.

Провести таке широке дослідження, яке робимо ми з командою, — це шалена кількість часу, людського ресурсу (наразі у нас 25 людей працює над різними задачами), коштів на дослідження та «польову роботу». Свого часу ми чекали, що великі інституції із безперервним фінансуванням поставляться до цієї системи з увагою. Але цього не сталось.

Втім, на наше шалене щастя, проєктом зацікавились музеї, університети та молоде покоління. Тому я не впадаю у відчай. Навіть після таких жахливих обставин нам під силу вплинути на дискурс, який відбуватиметься задовго після війни. Я вірю в потенціал цієї роботи більше, ніж у вищі сили.

«Важливо описати якомога більше літературних артефактів та історій»

— Як родинам і близьким загиблого, загиблої зрозуміти, що його, її творчість гідна пам’ятування? Чи ви робите ціннісний і художній аналіз робіт автора перед тим, як долучати до списку «Недописаних»?

Євген: Кожен голос загиблого вартий і гідний пам’ятування. Мотто «Недописаних» — «Стати відлунням їхніх голосів». Для нас найвищу цінність має відтворення ідентичності автора, аби його чи її доробок висвітлювався саме як голос цієї конкретної людини, частини її досвіду, історії, пам’яті.

Літературну й суспільну вагу визначати не нам. Найскладнішим, а відтак і найбажанішим, для нас є надбання рукописів, що не встигли дістатися читача за життя автора. Одна справа — працювати із книжкою, яка вже має свого видавця і, відтак, хоч якесь промо; інша — стати одним із перших читачів неопублікованого тексту. 

Радісно, коли наша робота допомагає історіям знайти видавництво, літагента, підтримку. Звісно, так досягається і справедливість для родин, і друзів загиблих.

Олена: Це як фольклорні експедиції. Знаєте, коли група науковців на місяць-два виїжджає записувати етнографічний матеріал кудись в далекі українські села. Їхнє завдання — не дати оцінку, а записати й зафіксувати усну народну творчість у тому варіанті, в якому вона існує тут і зараз. 

Нам важливо знайти та описати якомога більше літературних артефактів та історій, пов’язаних з людьми, які свій професійний шлях торували у спільній галузі.

Євген: Аби збільшити кількість людей і культур, що матимуть змогу прочитати ці тексти, частина команди «Недописаних» — Анастасія Клімаш, Олена Герасим’юк і я, — також займається перекладами творів полеглих авторів. Додатково, попри уніфікований візуальний стиль проєкту, ми намагаємося вплести якісь частинки авторської автентики у візуал оформлення дописів — за це відповідає Влад Радіонов.

— Як українським авторам допомогти суспільству зберегти їхні роботи, доки автори живі? 

Олена: Єдиний шанс зберегти творчість — це поширювати її, копіювати й допомагати їй знайти свого читача. 

Попри війну, наша книжкова галузь розвивається шаленими темпами, і це справді гідно окремого подиву і відзнаки. Проте саме твори, написані очевидцями, повинні мати особливе місце в нашій галузі. Не буде іншого часу, щоб зафіксувати цю історичну реальність, тому всі дослідники майбутнього звертатимуться, в першу чергу, до текстів тих, хто все бачив на власні очі. В цьому найбільша суть цієї роботи. Не буде ні в кого з нас іншого життя, щоб зафіксувати й передати далі цей важливий досвід. Література — один зі способів зробити це за допомогою простого інструменту мистецтва.

Євген: Нам потрібно стукатися в усі можливі двері. Літературні конкурси, поштові адреси видавництв, контакти через друзів і знайомих, розбудова особистого бренду, публікація творів на своїй сторінці… 

Наприклад, Андрій Med Goblin [Андрій Сем’янків, лікар-анастезіолог, блогер, — «Люк»] почав писати поезію вже будучи у війську, і до публікації збірки [«Танці з кістками»] у «Віхолі» здобув популярність у соцмережі Х. Дехто з учасників літературного конкурсу «4.5.0», який я мав честь судити, отримає свою першу публікацію саме завдяки цій ініціативі. Способів нині багато, головне впертість.

— Скеруйте практично. У якому обсязі, форматі вам потрібно передавати інформацію про автора?

Олена: Для того, щоб заповнити сторінку автора на майбутньому сайті, нам треба його біографічні дані (з максимальним вказанням дат, локацій, прізвищ інших людей тощо), лінки на твори або ж уривки творів для ознайомлення читачів з ними, спогади сучасників (один із найцінніших аспектів, тому що таким чином про людину залишаються теплі й дуже ціннісні моменти). 

Також просимо вказувати контакти рідних. Часто буває, що хтось хоче придбати книгу чи зв’язатись, щоб запросити до публікації тощо. А це вже питання авторського права, яким ми не володіємо, тому просто контактуємо дві сторони для подальшої співпраці. Це база, з якої можна починати знайомитись з людиною і її доробком.

Надсилати дані просимо на нашу пошту: nedopysani.project@gmail.com

---

Читайте також:

• Як повномасштабна війна вплинула на книжковий ринок в Україні — дослідження «Книгарні “Є”»
• «Видавництво 333» випускає збірку військової поезії «#ФРОНТМЕНИ»
• «Синергія — це процес взаємної любові». Інтерв’ю з директоркою харківського ЛітМузею Тетяною Пилипчук

---

«Під час тотального геноциду немає можливості розкидуватися креативними людьми»

— Чи якісь кроки, які може зробити держава в питанні пам’ятування українських людей літератури вже зараз?

Олена: Наразі є неймовірна кількість шикарних ініціатив пам’ятування — це і «Вшануй», засноване Іриною Цибух, і «Меморіал» з його новим поворотом в бік анімації і креативної подачі історій, і постійні нагадування про полонених на вихідних, і десятки інших. Акції пам’ятування вже відбуваються по всій країні, просто беріть найкраще, переймайте досвід і масштабуйте.

Письменник і ветеран Максим Петренко розробив систему каталогізації книг у бібліотеках. За ідеєю Максима, ця система дозволяла б відстежувати різні параметри книг і давати можливість очищати бібліотечний простір від радянського мотлоху, а книги учасників бойових дій та свідків історичних подій передавати саме в ті бібліотеки, де такої літератури немає. 

На жаль, Максим віддав своє життя за нас на фронті. І тепер просто немає кому далі продовжувати цю історію. А це один із суттєвих кроків на шляху до промоції літератури, створеної очевидцями.

Додатково державі потрібно вкластись у те, щоб автори отримали заслужене за життя. Ми звикли, що у нас всі класики минулого усі до одного загинули страшними смертями, і в масовій свідомості це нормалізувалось. Поет? Живий? Давай ти спочатку станеш відомим як Шевченко чи мертвим як він же, а тоді поговоримо. Це абсолютно російський підхід. А у нас під час тотального геноциду немає можливості розкидуватися креативними людьми. Це ресурс, яким можна залучати допомогу, зокрема міжнародну.

— Чого нам, вам здається, бракує, аби витісняти російську літературу і російський погляд на світ українським?

Євген: На мою думку, двох речей: книг-сенсацій та системнішої роботи із відомими письменниками-колегами закордоном.

Зрозуміло, що передбачити сенсаційний текст неможливо. Існують дослідження на кшталт праці Альберта-Лазло Барабаши (до речі, рекомендую), але вони не несуть предикативної функції — ми можемо зрозуміти, чому той чи інший текст став бестселером, лише у ретроспективі, а спрогнозувати next big thing не вийде.

З іншого боку, системна робота із колегами — це те, на що ми можемо повпливати. Україна має стати багатовимірнішою у сприйнятті наших потенційних закордонних читачів. Конотації мають виходити далеко за межі воєнних, корупційних і політичних — на жаль, Україна згадується у світових новинах досі переважно у цих трьох дискурсах. А нас цікавлять читацькі аудиторії з усіх можливих кіл зацікавлень, від поціновувачів ромкомів до прихильників твердої наукової фантастики, від читачів Сари Маас і Тейлор Дженкінс Рейд до фанатів Стівена Гокінґа і Карла Саґана. Хтось, як маестро жахів Стівен Кінґ чи культовий історик Тімоті Снайдер, підтримують нас публічно. Але навіть тут можна просунутись далі. Приміром, рекомендація українського трилеру чи роману жахів в англомовному перекладі від пана Кінґа дозволить нашій жанровій літературі проявити себе на новому ринку, а відтак познайомити якусь частину читачів Батька Жахів з іншою, захопливою і незвіданою Україною.

Тут, мабуть, важливо зазначити, що це моя особиста думка як письменника і видавця, а не позиція проєкту «Недописані».

Текст — Карина Литвиненко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Євген Лір, Олена Бродзинська (для проєкту «Бути собі ціллю» від ГO Fight for Right), обкладинка — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️