Останній ювілей «Совка». Колонка Андрія Корнєва

30 грудня 1922 року оформився союз, який на папері виглядав майже як рання американська федерація. Але ми знаємо його як Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). 

Надалі маразм і Союз кріпнули і можна було сісти до в’язниці навіть за те, що було записано у Конституції СРСР — за наголошення на праві «союзних республік» виходити з того Союзу. 

Направду історія вчить, що навіть найлютіший примус не існує назавжди. І це позначалося, наприклад, на відношенні до дати заснування СРСР. Ця дата ніколи не була «червоною», тобто не «заслужила» на вихідний день. Чому? Правильно, щоби не нагадувати кожного року, що союз колись утворився «на добровільних засадах», тобто теоретично може «розтворитися». 

А ще було реальне життя «гомо советікус» з певними радянськими ритуалами. Ну, який дурень з’їдав би 30 грудня олів’є, яке приготовлено на 31 грудня? 

Отак це свято-не-свято допленталося до 50-річного ювілея. Та навіть його я не помітив, і не тільки тому, що в 1972-му мені виповнилося всього шість років. Просто Союз в цілому відмічав його «для галочки». Подивіться хоча б на історію радянського кінематографу. Чи багато знайдете фільмів з присвятою 50-річчю СРСР? Це вам не ювілей революції чи навіть комсомолу, до яких слід було завжди очікувати радянських «вестернів» на фоні громадянської війни. А тут і зачепитися ні за що, лише радянська бюрократія та кабальний за суттю договір. 

Коли ж я ще підріс, то колишній «могутній та жахливий» СРСР перетворився на той самий «совок». Про дисидентів я, правда, тоді не чув. Проте коли мій дядька, колишній табірник сталінських часів (не політичний, звичайний карний злочинець по малолєткє та з голодухи) випивав на свята, то можна було почути: «Думаете, ваш Ленин, святой?! Да он первый народ в лагеря погнал». А тітоньки кудахкали: «Леня, молчи, тут дети!». І тут я собі щось «на вус мотав».  

Коли «совок» став остаточно падати, то і я взяв у цих процесах помірну участь. На «барикадах» не стояв але очолював студентський дискусійний клуб, на який заходили і прогресивні викладачі. А в 1987 році став одним із засновників першого на Донеччині молодіжного козацького товариства «Курінь». 

Тому, коли у 1991 році готувався референдум щодо Незалежності, а я тоді переїхав до Краматорську, то вже з місцевими хлопцями-козаками стояв біля центрального універмагу міста біля столика з листівками і матеріалами «за референдум» і проводив «роз’яснювальну» роботу з населенням.

Незадовго до великого російського вторгнення, знов таки у Краматорську, на базі Донецького художнього музею (після окупації Донецька у 2014 році він був зареєстрований наново), відбувся проєкт-виставка, присвячений нескореному українському Донбасу. На одному з виставкових стендів відзначили і наш «Курінь».

І після усього цього не думав я й не гадав, що стану свідком 100-річного «ювілея». Довелося. Бо, як виявилося, захотіли у Кремлі висидіти Кощієве яйце і відродити не просто «совок», а той — «жахливий і могутній». Вдалося тільки зі словом — «жахливий». 

Я впевнений, що цей другий «ювілей» вже точно є останнім. Бо кожний з нас прикладає зараз до остаточної перемоги над «совком» свою частку, хто більшу, хто меншу, хто коштовну, як саме життя. 

Тому ми зламаємо кляту кремлівську голку і покінчимо з царем Кощієм.

Андрій Корнєв, обкладинка — Катерина Дрозд

Інші колонки Андрія Корнєва:

• Культура та бренд війни
• Пропаганда — Війна — Мистецтво
• Орки з Мордора та фольклор під час війни 
• Дев’ять місяців

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.