Потрібно руйнувати стереотипи. Чому настільні ігри у ЛітМузеї не тільки розважають, а й збагачують інтелектуально

Настільні ігри — це і розвага, і спілкування, і тренування власного розуму, уяви, логіки чи стратегічного мислення. Зокрема, це й можливість дізнатись щось нове, збагатитися культурно та інтелектуально.

Настільні ігри у Харківському ЛітМузеї з’явились завдяки співробітниці Марині Куценко — починаючи від головного задуму і закінчуючи розробкою оригінальної механіки. Вона випустила три гри, здатні пробудити інтерес до літератури. 

Так, з «Будинком “Слово”» можна дізнатися про щоденне життя харківських літераторів 20-х років минулого століття. З «Втечею з санаторійної зони» реально не тільки пережити яскраву пригоду, а й глибше зануритись в творчість Миколи Хвильового. Хоча й гра «Супергерой» напряму не пов’язана з жодним літературним твором, але в її основі — різноманітні образи та архетипи, присутні в міфах, книгах, кіно та коміксах.

Завітати до літератора та дізнатись його історію

Першою грою Марини Куценко став «Будинок “Слово”». Вперше її презентували в межах проєкту «Кав’ярня Пока», присвяченому історії однойменного будинку. 

Розробляла гру не одна Марина — їй допомагали колежанки Ольга Черемська та Наталка Руденко. Ідея гри виникла в той момент, коли Марина побачила в музеї перелік мешканців «Слова». Тоді їй захотілося інтерактивно візуалізувати отриману інформацію. Щоб відвідувачі музею могли «походити» по квартирам Будинку, дізнатися, хто де жив, хто кому був сусідом, і водночас — переглянути матеріали, пов’язані з тамтешніми літераторами, як-от фотографії, книжки та автографи.

«Ця гра, мабуть, найбільше відрізняється від інших, — каже Марина Куценко. — Вона дуже музейна. Більш дидактична, мабуть. Вона більше не для самого процесу гри (хоча це також важливо), а для пізнання. Інші ігри більш подібні до звичних “настолок”, де можна абстрагуватися від матеріалу, від того, що ви граєте в щось літературне, уявити, що це класична настільна гра, за якою можна зібратися з друзями. А гра “Будинок «Слово»” — скоріш для тих, хто хоче дізнатися більше про сам Будинок. Це, як на мене, дуже зручно, бо ви бачите перед собою мапу Будинку, імена, фотографії, можете “зайти” в будь-яку квартиру і почати говорити про її мешканців». 

Особливо цікаво йде гра, коли її модерує обізнана людина. Щоб гравці не просто «завітали» до Миколи Хвильового чи Івана Кириленка, а почули незвичні історії про них. 

Що стосується самої «настолки», то тут кожен гравець має певну місію. Колекціонер, наприклад, збирає фото, літературний критик — книги, графолог — автографи, сексот вишукує різні компрометуючі історії про літераторів. Люди насолоджуються грою і паралельно дізнаються більше про Будинок «Слово» та його мешканців.

Трагічна історія Будинку «Слово»

Будинок «Слово» розташований у Харкові по вулиці Культури, 9. З 2018 року за ініціативи культурної організації PEN Ukraine і Харківського ЛітМузею у Будинку проходять резиденції, спрямовані на підтримку літераторів. Резиденти (поети, прозаїки, перекладачі, літературознавці, драматурги, журналісти та вчені-гуманітарії) можуть пожити в квартирі представника «Розстріляного відродження» та взяти участь у заходах проєкту.

7 березня 2022 року будинок пошкодив російський снаряд, на щастя, не суттєво. Квартири, де проходили резиденції, вціліли, тому наприкінці 2023 року проєкт вирішили відновити. «Резиденція функціонуватиме так само, як і раніше. Це будуть культурні програми, квартирники, зустрічі творчі, культурні подкасти, дописи резидентів у соцмережах», — розповідала тоді «Люк» директорка ЛітМузею Тетяна Пилипчук. Через опенкол вже відібрали 12 українських та 10 чеських авторів. Для резидентів підготували дві квартири: журналіста Петра Лісового та мовознавця Юрія Шевельова. 

Історія Будинка «Слово» вельми трагічна. Вона про те, як совєцька тоталітарна система знищила ціле покоління українських митців. А тих, кого не знищила, змусила працювати на себе.

20-ті роки минулого століття — часи, коли совєцька влада, бажаючи домогтися лояльності населення, оголосила курс на українізацію. Літературне життя в Харкові так і кипіло. Письменники та поети писали нові твори, експериментували, об’єднувалися в гуртки, брали участь в дискусіях та, разом з тим, потерпали від кепських побутових умов. 

Справа в тому, що в Харкові житло коштувало дуже дорого, а орендувати квартиру могли далеко не всі. Ідея створення будинку на кооперативних засадах виникла в літераторів в наприкінці 1920-х років. Їм дуже хотілося перебратися з тісних «комуналок» до власних квартир. 

Спроектував будинок у формі літери «С» (звідти й назва) архітектор Михайло Дашкевич. У будівлі були просторі квартири з високими стелями та великими вікнами. У 30-му році сюди заселились митці. В будинку жили такі відомі постаті, як Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Наталія Ужвій, Валер’ян Підмогильний, Михайль Семенко і не тільки. Це були люди різного спрямування — як мистецького, та світоглядного. Були серед мешканців «Слова» й вірні служаки совєцького режиму, які затято строчили доноси на колег.

Першими мешканцями будинку, які зазнали репресій, стали акторка Галина Орлівна та публіцист, політичний діяч Павло Христюк. Їх заарештували та засудили до ув’язнення в 1931 році. Наступного року за звинуваченнями «у проведенні контрреволюційної агітації» заарештували письменника Івана Багряного. Саме він згодом назве Будинок «Слово» «крематорієм» або ж «БПУ» («будинком попереднього ув’язнення»). У травні 1933 року під арешт потрапив літератор Михайло Яловий. Потім вчинив самогубство його друг Микола Хвильовий. «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації», — наголосив він у своїй передсмертній записці.

Так розгорталася хвиля репресій проти українських митців, яка згодом отримала назву «Розстріляне відродження». У період з 1933 по 1938 роки репресували понад 70 мешканців-літераторів. Чимало кому згодом присудили розстріл. Деяким митцям таки вдалося вижити, щоправда, вони після цього славили партію та Сталіна. 

Здійснювати подвиги, долати загрози

Не всі ігри мають такий сумний бекграунд. Наприклад, «Супергерой» є тією «настолкою», яка дозволяє людям різного віку поринути в захопливий світ пригород та героїчних звершень. 

Марина Куценко почала розробляти гру в 2019 році. Ідея зародилася під час однойменної виставки, яка проходила в ЛітМузеї. Там відвідувачі могли скористатися таким собі конструктором супергероя: обрати передісторію, суперсили чи артефакти, ворога чи загрозу, з якими він бореться, а також подвиг, який той має здійснити. І всі ці складові згодом «перекочували» в саму гру.   

«Мабуть, для мене це була найскладніша задача. Я тоді, певно, не була готова до такого складного задуму, до гри, яка потребує такого серйозного прорахунку, — згадує Марина Куценко.

Розробка тривала довго. Майже весь колектив збирався грати. Раз за разом я їх мучила. Потім приходила зі словами: “Я придумала, що зробити, щоб грати стало краще. Давайте тестувати знову!”. Але результатом задоволена. Головне, що гра добре заходить дітям. Хоча не тільки їм. Я звикла строювати контент для старших. І цього року під час “NEOсвітнього Арсеналу” [київського фестивалю для дітей і підлітків, — «Люк»] було радісно дивитись, як азартно грають діти».

Під час гри можна приміряти на себе образ супергероя чи супергероїні, визначитись з власним унікальним минулим, отримати надзвичайні здібності чи артефакти, перемагати ворогів та долати загрози, а також вчинити якийсь подвиг. Що стосується джерел натхнення, то в основу гри взяли найрізноманітніші твори, не тільки комікси чи супергеройське кіно, як це може здатися на перший погляд. 

«Скоріш, це більш архетипні та стереотипні теми, образи, які ми зустрічаємо в різних текстах, — розповіла Марина Куценко. — Починаючи від міфів і казок, закінчуючи фантастикою та коміксами. І все це перемішано разом. Тобто, ваш герой може мати плащ-невидимку, що зустрічається в безлічі казок. А може — власний космічний корабель. Так само якісь історії героя, завдання, подвиги, вороги — вони часто зустрічаються в багатьох творах. Ви можете відкрити картку і зрозуміти, звідки це прийшло».

---

Читайте також:

• «Синергія — це процес взаємної любові». Інтерв’ю з директоркою харківського ЛітМузею Тетяною Пилипчук
• Харківська резиденція в будинку «Слово» відновлює роботу
• Ольга Бондар: про «Власні назви» у топосі Харкова та досвід втіленої ідеї «Пограниччя» Кшиштофа Чижевського

---

Перевтілитись у персонажів Хвильового

Ще одна суто літературна гра — «Втеча з санаторійної зони» — створена за мотивами творів Миколи Хвильового. В її основу лягла повість «Санаторійна зона», хоча образи з інших творів письменника також стали в нагоді. 

«Власне, Микола Хвильовий — це моя one love ще зі школи, — ділиться Марина Куценко. — Мені завжди хотілося створити якусь гру саме за творчістю Хвильового, і минулого року якраз був його ювілей. Але більша частина колективу знаходилась в інших містах, не було можливості разом тестувати гру, якось її вдосконалювати. Тоді виникла думка покликати на сторінці Facebook всіх друзів, відвідувачів музею, запросити їх долучитися до створення гри. 

Це спрацювало. Кілька разів ми збиралися. Важливо, що це були люди різного спрямування: як ті, хто любить “настолки”, але не пов’язані з літературою та майже не знають Хвильового, і, навпаки, ті, що люблять Музей, що в темі літератури 20-х років, але, скажімо так, не мають досвіду в настільних іграх».

Суть гри полягає в тому, що гравці ніби перевтілюються в персонажів Хвильового. Як у випадку з «Супергероєм», кожен має певні особливості. Гравці отримують маршрут втечі, що складається з низки різних локацій. Їм потрібно купувати картки, якими ці локації закриваються. Наприклад, щоб вийти з палати, потрібно мати ключ, а щоб переплисти річку — човен. Перемагає той, хто швидше закриє свої локації. Щоб грати в цю гру, не обов’язково бути знайомими з творчістю Хвильового. Хоча «Втеча» може й пробудити цей інтерес.

«Принаймні, ігри, які я розробляю, на те і спрямовані, — зазначає Марина Куценко. — Вони не про те, щоб влаштувати гравцям іспит. А про те, щоб їх чимось зацікавити, щоб захотілося прочитати ці тексти. Це гра за мотивами. Вона включає цікаві цитати з різних текстів Хвильового, за які можна зачепитися око. Можуть зацікавити персонажі. Все це якісь “гачки”, які привертають до тексту».

Аналіз хворобливої епохи

Повість «Санаторійна зона» Миколи Хвильового вийшла у 1924 році — у час, коли творити можна було «від себе», а не під диктовку партії. Хоча сам твір оптимістичним не назвеш. Дії повісті відбуваються десь далеко за містом. Це санаторій, де люди лікуються від душевних хвороб: неврастенії, «психопатства» та «звичайного одуріння». Пейзажі тут похмурі, настрій кепський, намагання жити звичайним життя не рятують від самотності, божевілля та відчаю.

Пацієнтами санаторію є колишні революціонери, які почуваються чужими в тогочасному суспільстві. Жахи війни, як і власні злочини в «ім’я революції», не пройшли для них безслідно. Ці люди ніби досягли своїх цілей, але тепер виявилися ніби зайвими, вони бачать прірву між бажаним та дійсним, їх майбутнє невизначене, а життя зруйноване. Як згодом напише українська письменниця та літературознавиця Соломія Павличко, в цьому творі Хвильовий здійснив психологічний аналіз як свого героя, так і тієї епохи, та дійшов до невтішного висновку — обидва невиліковні.

До речі, про головного героя. Звати його анархом. І так, в повісті його ім’я пишеться саме з маленької літери. Він був борцем революції, а зараз переживає крах власних ідей та ілюзій. Певною мірою він схожий на самого Хвильового. Інші персонажі теж примітні і певною мірою втілюють представників тогочасного суспільства: починаючи від таємних шпигунів Майі та Крано і закінчуючи безіменною хворою та санаторійним дурнем. 

Ця повість вельми невесела. На відміну від настільної гри. 

Нам потрібен власний український продукт

Марина Куценко сподівається, що такі настільні ігри можуть, як мінімум, допомогти гравцю розслабитись. А ще — відчути інтелектуальне наповнення.

«Як на мене, є така проблема з “настолками”: в них цікаво грати, є хороша механіка, але сама гра ні про що, вона тебе не наповнює, — каже Марина. — Або в них є якийсь неприємний бекграунд, оформлення чи тематика. Ми прагнемо, щоб в літмузейних іграх була цікава механіка»

Якщо нема бажання заглиблюватися в літературу, можна просто грати в цікаву настільну гру. А якщо, навпаки, хочеться зануритися глибше в тему, можна відкрити ще й другі, треті сенси і дізнаватися більше про літературний контекст. 

«Так, нам можуть сказати, що [настільні ігри] не на часі. Війна, а тут ігри, розваги. — зазначає Марина. — Але задається, що саме зараз ідеальний момент, коли це потрібно робити. Коли люди нарешті розуміють, що нам потрібен власний український продукт. Зокрема й такого розважально-інтелектуального плану».

За словами Марини, у нас дуже мало «настолок» саме українського виробництва. Вітчизняні виробники воліють випускати або перекладні ігри, або ігри хоч і з власним наповненням, але запозиченою механікою. Або це можуть бути ігри у форматі вікторин. Марина Куценко каже, що «настолки» такого типу скоріше напружують, аніж розважають. Бо коли вона запрошує людей пограти, ті одразу насторожуються: «А там треба щось знати?», «А там будуть запитання?», «Якщо я не знаю?». Гравці бояться показати себе з гіршого боку або відчути себе ніби на якомусь іспиті.

«Мені здається, що нам потрібні саме ігри з оригінальною механікою, побудовані на інших засадах, ніж просто “питання-відповіді”, — зазначає Марина Куценко. — Ще є проблема ставлення до гри загалом. Мовляв, це несерйозно. Потрібно руйнувати ці стереотипи. Це цікавий спосіб дізнатися інформацію, без напруги. З іншого боку, є погляд на гру як на щось таке камерне. Скажімо, лекція може зібрати сто людей. А гра розрахована на обмежене коло — здебільшого, це чотири-шість гравців. Але якщо умовно розповсюдити сто екземплярів гри, то це буде вже не сто слухачів. Так, може бути таке, що хтось один раз зіграє та закине. Але ми сподіваюсь, що певний відсоток буде надалі грати з різними компаніями. Це буде не одноразова акція і вона охопить більше людей».

Юлія Гуш, фотографії — Юлія Гуш та архів Харківського ЛітМузею, обкладинка — Катерина Дрозд