Підпільний Харків: катакомби, дисиденти й таємне життя радянської епохи

Катакомби: між міфом і реальністю

Під Харковом завжди щось ховалося. Щось, що являє собою цілий паралельний світ, про який розповідають з придихом: мовляв, можна пройти від Покровського собору аж до Холодної гори, натрапити на таємні зали з кам’яними столами чи навіть вийти десь під річкою. Частина цих історій — чиста міська романтика. Але частина — цілком реальна.

Найдавніші підземні ходи з’явилися ще в козацькі часи. У 1668 році згадується «водяний тайник» — вузький хід від фортечної башти до берега річки. Ним користувалися під час облог: можна було непомітно дістатися до води або зробити вилазку. 

Пізніше, у XVIII–XIX століттях, купецький Харків активно розростався вниз. Під Гостинним двором, під будинками на Римарській і Університетській з’являлися цегляні галереї, винні льохи й складські приміщення. Деякі з’єднували кілька будинків і навіть виходили до церковних підвалів.

Дослідники фонду «Діти підземелля» обстежували простори під Покровським собором і знайшли там не легендарні кілометри тунелів, а цілком конкретні крипти, поховання й господарські приміщення.

На початку ХХ століття місто переживало «підземну лихоманку». Під час прокладання каналізації на (тодішній) Пушкінській землекопи раптом провалювалися в цегляні склепіння. Газети писали про знахідки черепів, старих трун і загадкових ходів. 

У 1913 році навіть створили спеціальну комісію, яка мала дослідити підземелля, щоб ніхто більше не провалився. Під Південним вокзалом у ті часи існували простори, які місцеві вже тоді називали «харківськими катакомбами». У 1920-х там інколи ховалися безпритульні діти.

Радянська влада до підземель ставилася з підозрою. У 1930-х роках будь-які самовільні дослідження фактично заборонили. Хтось каже, що органи самі використовували частину ходів, хтось — що просто боялися, аби там не ховалися «вороги народу».

Під час німецької окупації старі галереї знову стали в пригоді — як бомбосховища для мирних жителів. Після війни з’явилися вже суто радянські підземні об’єкти: укриття цивільної оборони, технологічні тунелі, захищені лінії зв’язку. 

Легенда про секретний хід від будівлі обкому чи КДБ прямо до станції метро «Університет» досі ходить містом, хоча підтверджених доказів такого «урядового метро» немає.

Окремий шар історії — релігійне підпілля. У 1940–1960-х роках на Харківщині, зокрема в Чугуєві, існували справжні катакомбні монастирі Істинно-православної церкви. Люди рили глибокі підвали під звичайними хатами, облаштовували там храми, жили спільнотами монахів і монахинь.

У 1945 році органи безпеки провели рейд на один із таких монастирів і навіть зробили докладну фотофіксацію: вівтар, келії, вузькі ходи. За кілька років виявили щонайменше чотирнадцять подібних підпільних церков і скитів. Це було життя буквально під землею — у прямому й переносному сенсі.

Зараз дещо затоплено, дещо замуровано, дещо досі чекає своїх дослідників. Але саме ця невизначеність і робить харківське підземелля таким привабливим. Поки є темні ходи й недоказані легенди — місто залишається трохи загадковим. А загадковість — це вже половина шарму.

---

Читайте також:

• У Харкові випадково знайшли катакомби
• Як почати власне дослідження: розмова, яка відкрила забуту історію Добровілля
• Таємничий Харків авангарду: богемне, божевільне, сексуальне й революційне життя 1910–1920-х років. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Дисидентський Харків

Якщо катакомби — це фізичне підземелля Харкова, то дисидентство було його духовним підпіллям. Місто, яке радянська влада вважала надійним індустріальним форпостом, насправді виявилося одним із тих місць, де український опір формувався особливо вперто й несподівано.

Усе почалося ще з військового часу. Коли в 1941 році до Харкова дісталися похідні групи ОУН, вони знайшли тут людей, які пам’ятали Голодомор і розкуркулення. 

За підрахунками дослідників, у місті й області з’явилося кілька тисяч оунівців і симпатиків — переважно місцевих. Вони створювали «Просвіти», роздавали допомогу, збирали молодь. 

Ця хвиля підпілля не зникла безслідно: вона стала ґрунтом, на якому в 1960–1970-х проросли вже інші, «мирні» дисиденти.

Найяскравіші історії цього періоду — про двох друзів, чиї долі переплелися з КДБ і таборами.

Ігор Кравців був звичайним харківським інженером-будівельником. У 30 років він раптом зрозумів, що його прізвище колись було Кравців, а не Кравцов, і що розмовляти українською в Харкові — це вже невеликий подвиг.

Він повернув собі «і», перейшов на українську в побуті й почав цікавитися самвидавом. У 1972 році його заарештували за те, що передруковував на машинці працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 

Суд дав п’ять років таборів суворого режиму. Кравців домігся, щоб слідство й суд вели українською — у ті часи це вже виглядало як зухвалість. У таборах на Уралі та в Мордовії він познайомився з Василем Стусом, брав участь у протестах політв’язнів і навіть писав заяви з вимогою визнати їхній статус.

Після звільнення його ще довго не брали на роботу, стежили, викликали на допити. Але він не здався: наприкінці 1980-х став одним із активних учасників Української Гельсінської спілки в Харкові.

Його друг Анатолій Здоровий пройшов інший шлях. Фізик-ядерник, колишній зразковий комсомолець і «відмінник, спортсмен, активіст».

Усе змінилося, коли в середині 1960-х харківські школи почали масово переводити на російську мову. Здоровий зібрав понад двісті підписів батьків і пішов із цим аж до Києва й Москви. 

Коли тиск посилився, 29 червня 1965 року він узяв фарбу й написав на паркані Будинку проєктів велике гасло:

«Українці! Шануйте рідну мову! Геть мерзенні теорійки “естественной ассимиляции”! Хай живе Україна!». 

Його схопили майже одразу. Пізніше саме під час допитів Здорового КДБ вийшло на Кравціва. Органи сподівалися посіяти між друзями недовіру. Не вийшло.

Харківське дисидентство не було кабінетним. Тут поруч із класичними інтелігентами йшли інженери, викладачі, робітники. Вони передруковували тексти, збирали заборонені книжки, підтримували зв’язки з Києвом, Львовом і Донеччиною. 

З цього середовища наприкінці 1980-х виросла Харківська правозахисна група (спочатку як харківський «Меморіал»). Сьогодні вона є однією з найстаріших і найактивніших правозахисних організацій України й досі зберігає сотні біографій і свідчень тих, хто не побоявся «жити в правді».

Таємне життя Харкова

Насправді, підпільне життя не обмежувалося листівками й таборами. Це були також жінки, які носили передачі, діти, які чули, як батьки шепочуть, сусіди, які робили вигляд, що нічого не знають. 

Це бомбосховища, де ховалися від бомб, і підвали, де хтось тримав заборонені книжки. Це страх, що телефон прослуховують, і радість, коли вдавалося потай слухати передачі Радіо «Свобода».

Харків радянської епохи жив одразу в кількох вимірах. Офіційний — той, що із парадами й п’ятирічками. І підпільний — із тихими розмовами, підземеллями й людьми, які просто не могли інакше.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко