ХТЗ: місто в степу, давні цивілізації та робітнича айдентика. Прогулянки Харковом

Джунглі чи степ? Скіфи чи друїди?

[Прогулянки у спальних районах починаються традиційно — біля метро, цього разу станція імені Олександра Масельського, яка раніше називалась «Індустріальна». Кирило одразу починає розповідати]

Весь район ХТЗ розташований навколо двох станцій метро, [імені Олександра] Масельського та «Тракторний завод». А зараз ми прямуємо до будівлі науково-дослідницького інституту (НДІ), яка є найвищою у районі. Раніше вона підсвічувалась вночі червоними ліхтарями. Її видно звідусіль: з Нових будинків, з Одеської. 

Район ХТЗ гарно облаштований, тут все під рукою. Тут є ринок, доволі старий, основний базар в районі, багато супермаркетів, «Кисет», пиво на розлив, ремонт техніки, шаурма — все, що потрібно. 

— Про ХТЗ існує багато стереотипів. Які з них правдиві? 

Стереотипи абсолютно небезпідставні, бо в пізньорадянські часи (в 90-ті та навіть нульові) це був доволі-таки бандитський район. Заводи скорочували виробництво, люди втрачали роботу. Поширеним було явище, так би мовити, трайбалізму, коли люди ділились на ворогуючі угрупування. 

Двадцять років тому молодого хлопця, якщо він йшов один, могли зупинити і спитати: «Ти звідки?». І якщо він із Салтівки і опинився тут, буде йому непереливки. Так само було з ХТЗ-шними на Салтівці. 

— А якісь кримінальні байки чув?

Звісно. Неподалік мого дому є кафе «Каштан», і раніше воно було бандитським: тут приїжджали на «Жигулях» або навіть на «Волгах» «уважаємиє люді». Серед них був навіть наш колишній міський голова Геннадій Кернес. Статус людини визначався зовнішністю, так от у нього був спортивний костюм «Адідас», німецького виробництва! І кросівки «Адідас». А ще він курив червоний «Мальборо» американського виробництва. 

В цьому кафе збирались кримінальні авторитети і вирішували свої, так би мовити, бізнес-справи. Відповідно до моди, офіціантки виглядали дуже відверто. Проте епохи змінювались, і от вже в кафе «Каштан» стали заходити звичайні люди та ще й з дітьми — піци поїсти чи день народження відсвяткувати. Звісно, таке сусідство їм не подобалось і мафіозі виселили в інший зал. А зараз цих бандитів взагалі немає. 

Забудова тут — в основному, післявоєнні «сталінки» або «хрущовки», або ось такі панельки як і на Салтівці, і багато де. Новобудов мало. А ось і НДІ, інститут машинобудування. Зараз фактично не працює, через війну остаточно заглух.

[Ми оглядаємо будівлю і помічаємо табличку з назвою. Важкувато у нас стало з машинобудуванням]

— А яка вона взагалі, естетика ХТЗ?

Сувора така, скажімо чесно. Проте, для мене це рідне місце, а отже, не дивлячись на бруд і розбиті дороги, я його люблю. Район бідний, це не Олексіївка і не Павлове поле. В плані благоустрою тут найкраща ситуація — як я вже казав, все поряд. Не треба йти, там, за тридев’ять земель, кудись, щось шукати, все біля дому. І метро поруч, і трамваї 23-го та 26-го маршрутів, правда, останні зараз вже не ходять. 

Зараз підемо до мечеті. Ну, як до мечеті, спочатку там мала бути церква. Потім синагога. А потім мусульмани викупили. Тут зараз пройдемо доріжкою біля погребів, які раніше називались «джунглі». Ми тут малими любили гратися, часто губились і не могли знайти вихід. 

— Я так розумію, завод ХТЗ був формотворчим для району?

У 1988 році, коли був пік потужності цього заводу, там працювало близько 50 тисяч робітників. В мене дід там все життя проробив, бабка все життя проробила. Багато хто зі знайомих, друзі, сусіди і так далі. 

Історія району міцно пов’язана з заводом. ХТЗ був заснований у січні 1930 року, а до цього тут був суцільний степ. Район став частиною Харкова фактично після Другої світової війни. Його мало що пов’язувало, власне, з містом, тобто з центром. Між ними була величезна «промка» [індустріальна зона] з заводами — «Малишева», «Турбоатом» тощо. Транспорту майже ніякого не ходило, батько казав, що прабабуся ходила до центру пішки…

[Раптом наше інтерв’ю перериває місцева мешканка, обурена тим, що ми сфотографували занедбану споруду. Я намагаюсь пояснити, що ми журналісти, швиденько знаходжу попередні «Прогулянки». «І що, оце сміття теж вам для статті треба?» — не вірить жінка. Я кажу: «От місцевий мешканець, Кирило, розказував нам про “джунглі”…» «Так, так, — раптом жінка стає більш привітною, — це у нас “джунглі”! А там арматуру позалишали робітники, ви напишіть у себе в статті, я скільки скаржилась!». Ми обіцяємо подивитись на арматуру на дитячому майданчику, жінка вибачається, що не вірила нам, а ми дякуємо їй за пильність]

А ось на цих погребах ми раніше тусили з друзями. Їли шашлики і цілу ніч співали. Тут завжди був пустир, на місці мечеті. Та і зараз вона недобудована. Поряд теж були хащі, але зараз вже бачу, гаражі збудували. Раніше їх не було. Все так змінилось. 

Тут вже бачимо кілька новобудов, але вони з’явились до 2014-го. Була одна недобудована споруда, то ми її називали «лабіринт», грали там у дитинстві. Реально можна було заблукати в тому лабіринті.

[Я звертаю увагу на широкі простори — галявини між будинками. Здається, відчуття «степу» тут лишилось. Кирило ніби продовжує мою думку]

Тут великі вулиці, ніде немає черг, немає заторів автомобільних. У цьому плані район дуже комфортний. 

— З історії ми знаємо, що перші будинки тут будували американці за своїми  проєктами — власне, як і завод ХТЗ. У радянський час цю інформацію замовчували, проте, деякі родини передавали її в переказах. Твої батьки щось розказували про це?

Ні, абсолютно нічого. Я знаю історію району, бо я історик, і мені було цікаво. 

До речі, з цього боку — проспекту Косіора, який тепер називається Олександрівський. Був величезний яр, який засипали до 60-тих. Взагалі, місцевість низинна, проте про стоки ніхто не подумав. Тож у 2011 році, коли була надзвичайно сильна злива в Харкові, тут утворилось озеро. Мої сусіди купались, показували мені фото. А я все пропустив — був на археологічній практиці. 

А ось на цьому пустирі був харківський «стоунгендж»! 

[Я ледь згадую скандал 2021 року. Тоді харків’ян обурив пам’ятник сумнівної якості за 150 мільйонів гривень]

Зрештою, цей «стоунгендж» прибрали. Це було як раз перед повномасштабною війною.

Зараз ми, до речі, на вулиці Біблика, який був директором ХТЗ. Вулиця отримала назву в межах декомунізації. До цього у нас всі місцеві назви були «червоно-мертвецькі» — на честь голови ЦК Косіора, який організовував репресії і сам був страчений за неправдивим обвинуваченням, проспект імені Фрунзе, який помер на операційному столі, але вважають, що то сталось за замовленням Сталіна, вулиця Орджонікідзе, зі смертю якого теж не все зрозуміло. Ну, або вулиця 3-го Інтернаціоналу — інтернаціонал розпустили.

А ось видатна пам’ятка ХТЗ — парк «Скіфське золото»! В 90-ті роки тут все було доволі здичавіле. Проте останнім часом почали впорядковувати простір. Сквер відкрили у 2020 році.

[Над скіфським золотом в гіллі дерева інопланетного вигляду — метелики. «Вони ще й світяться вночі!» — коментує Кирило. Тим часом ми підходимо до кованих фігур у вигляді тварин, що зображені в скіфському звіриному стилі. Сквер з такою тематикою відкрили тому, що Україна прагнула повернути скіфське золото з виставки у Нідерландах. У 2022 році це вдалось зробити. Спрацювала магія скверу? А ще цікаво, як ХТЗ тяжіє до давнини — стоунгендж, скіфи…]

Смерть і життя (точніше, воскресіння) району ХТЗ

— Як для тебе звучить ХТЗ?

Це тихий район. Тут не так багато людей як в центрі. Влітку ХТЗ звучить гітарами, посиденьками з шашликами, а в мирний час — тусовками з вечора до ранку, якимись п’яними дебошами під вікном. Це у нас люблять. Проте війна наклала свій відбиток, звісно.

— Якби у тебе була чарівна урбаністична паличка, щоб ти змінив у цьому районі?

Дороги, звісно. Багнюка і бездоріжжя завжди були проблемою ХТЗ. Крім того, ХТЗ інколи може навівати депресію… Все таке сіре. Можливо, це можна було б якось розфарбувати.

А ось ми підійшли до 119-ї школи. Я тут навчався. Ця будівля відрізняється від типових, бо збудована ще в 30-ті. З цього боку вулиці — гуртожитки для робітників, а тут школа, і до війни вона була ще більшою. Будівля була в формі хреста, чи за легендою — літака. Під час Другої світової війни тут був шпиталь Червоної армії, а потім катівня ґестапо. Зрештою, будівлю розбомбили. Залишились рештки фундаменту старої частини та щербини на стінах від снарядів. 

Школа дуже постраждала під час боїв за Харків у 1943 році. Після війни частину добудували з нової цегли. В 2022 році сюди теж прилетіло. Ось така от єдність, тяглість поколінь в моїй рідній школі.

[Ми оглядаємо старі та нові «рани» школи. Одне дає надію — «фашисти» зникають, школа продовжує стояти. Хоча б частково]

Навколо тут забудова — гуртожитки, шість поверхів, якраз американські проєкти, ще з 20-30-х років. Між ними була спільна заводська їдальня. Тут все дуже постраждало в 2022 році — РСЗО, «Гради», все сюди долітало. А чотириповерхова будова — вже післявоєнна. Ці споруди зводили полонені німці. Тож частина тут американська, частина — німецька. Тут поряд дитячий садочок, але він не вижив — закрився у 90-ті, зараз будівля здається в оренду.

Біля 80-ї школи в 2017-2018 роках зробили нормальне футбольне поле, стадіон. ХТЗ — один із найзеленіших районів. Раніше тут було вдвічі більше дерев. Кернес все ж таки зміг частину знищити. Проте в 2014-2020 роках в нашому районі дуже сильно вкладались в благоустрій.

— Як думаєш, з чим це пов’язано?

Думаю, з любов’ю Кернеса займатись «показухою». Хоча в цьому моменті «показуха» спрацювала на користь. Наприклад, з Києвом контраст величезний.

До речі, вулиця, якою ми йдемо, носить ім’я генерала Момота, полковника прикордонної служби, який загинув під Зеленопіллям, захищаючи кордон ще наприкінці червня 2014 року. Посмертно він отримав звання генерала. На школі — меморіальна табличка. Проте сама школа носить ім’я Зубарєва, голови Харківського комсомольського підпілля в часи Другої світової. Тут і пам’ятник залишився. У нас тут багато такого лишилось, радянського.

А ще на ХТЗ безліч «цар-балконів». Їм рівних немає в інших районах міста!

[Ми проходимо повз будівлю Машинобудівного коледжу. Ще одна самотня освітня споруда] 

За цим коледжем був кінотеатр імені Орджонікідзе, один з перших у Харкові, збудований ще в 20-30-х роках. Я дивився там всі прем’єри в дитинстві. А потім будівлю знесли і звели замість неї супермаркет «Клас». Причому не просто перебудували, а знесли під нуль, тож зараз там нічого дивитись. Будівля була дуже красива. На жаль, історичні будівлі зносять не тільки в центрі.

[В інтернеті зовсім мало фото старого кінотеатру. Але те, що є, показує, що район втратив оригінальну споруду]

Десь з 2017-го зайнялись благоустроєм території навколо ДК ХТЗ. До цього він занепадав, тут був суто пустир, порослий чагарником. А тут вже лавочки поставили, освітлення, ліхтарі.

В гарну погоду в районі ДК гуляє купа людей.  В часи мого дитинства це теж був важливий об’єкт, головне культурне місце району. Тут відбувались концерти та дитячі свята, виступи різних мистецьких колективів. Брат займався танцями, а ми з мамою ходили дивитись. Ще до Яника [колишнього президента Віктора Януковича] він зачах, люди почали викуповувати території під офіси та кафе. А зараз знову — центр району.

Зараз ми побачимо важливий символ ХТЗ — трактор. Він раніше стояв на колишньому проспекті Фрунзе, напроти Палацу дитячої творчості. А коли почався ремонт тієї алеї, трактор кудись зник, і всі жалкували. Віднайшли його на металобрухті, полагодили, і ось тепер він тут — перша модель, яку випускав завод в 30-х роках. Насправді, це була копія International Harvester, як і інші перші радянські трактори.

Напроти тут — будинок, що зводився для партійної еліти.

[Ми уважно розглядаємо сталінський ампір і… ось вони тут, червоні зіроньки. Високо підвішені та досі не декомунізовані. Загалом по району деякі будівлі позбавились своїх «прикрас», проте не всі]

Парк, що насправді не парк, та заводський район без заводу

Теж було знакове місце — «Дизельбар». І все пиво там так і називалось: 95-й бензин, 98-мий, соляра, а оформлення було в стилі кібер-панку. Ось це, власне, про естетику ХТЗ, яка в останні роки намагалась вийти на ринок. Була спроба представити місцеву айдентику, зобразити район ХТЗ як суворий та промисловий. 

Заклади, що відкриваються зараз, — в тому ж стилі, наприклад ресторан «Tractor». Але, по факту, він для хіпстерів-айтішників, а не для мужиків, які працюють на заводах. Перед «Трактором» стоїть другий трактор, але де вони його взяли — не знаю.

А ось будівля нашого районного суду. Перед нею до 2014 року стояв пам’ятник Леніну, прямо там, де клумба. Взагалі, в районі Леніних вистачало, на території заводів…

Величезна екологічна проблема району — почали вирубувати лісосмугу між корпусами ХТЗ і забудовувати цю територію житловими будинками. Місцева інфраструктура не розрахована на збільшення населення.

[Замислююсь, чи потрібні ці лісосмуги, якщо заводу вже немає… Раптовий порив вітру закручує куряву пилу і кидає її в обличчя. Степ. Лісосмуги мають бути ледь не між кожним будинком.

Ми пірнаємо ще в один дворик сталінської будівлі — як каже Кирило, тут теж жила «номенклатура». У дворику симпатичний дитячий майданчик, багато дерев, все облаштовано].

Тут живе якийсь депутат, який зробив оцю всю красоту.

[На даху голубятні кам’яні фігури голубів].

Я, до речі, ледь не забув байку. Ходять легенди, що під нашим районом є підземні тунелі, якими мали в разі необхідності евакуювати важливих партійців та заводських інженерів. У нас в школі, в роздягальні, був хід у підвал, завжди зачинений. І коли ми були в молодшій школі, то постійно лякали один одного страшилками про підземні ходи аж до самого заводу ХТЗ чи до станції метро. Не знаю, чи правда, але… може й правда.

А ось ми вийшли до парку Маяковського.

— А де він?

А немає.

[Перед нами — старі покручені дерева, чагарники, багнюка, за якою вгадуються обриси доріжок] 

Зараз і не скажеш, що тут колись був парк. Але, коли я був маленькій, тут було колесо огляду…

— Де?

[Те, що я бачу, більше схоже на лісопосадку вздовж траси]

Ну, тут. Тут ще були машинки, американські гірки та інші атракціони… Ми з батьками та братом часто ходили сюди. Потім парк закинули, залишились тільки розвалини атракціонів, то ми підлітками тут лазили. 

[Я помічаю залишки конструкції, на якій мала бути вказана назва]

Так, тут раніше було написано «Парк ім. Маяковського». Потім тут був футбольний майданчик якийсь час… Тут правда був парк! А в парку кафе — ось.

[Ми помічаємо вдалечині двоповерхову будівлю. Думаю, раніше вона нагадувала кафе «Кристал», що й досі зберіглось в саду імені Шевченка. Зараз будівля виглядає порожньо. Проте, підійшовши ближче, ми розуміємо, що то тепер протестантська церква, і вона продовжує працювати] 

До того, як церква викупила будівлю, тут був один поверх, тепер три. А майданчик міська адміністрація впорядкувала буквально за рік до великої війни.

[Ближче до церкви є непоганий дитячий майданчик, і тут купа батьків з дітьми. Звісно, не чортове колесо, але виглядає краще, ніж той край парку, з якого ми зайшли]

А зараз давайте підійдемо до прохідної тракторного заводу. Його територія тягнеться на три станції метро і виходить до приміської станції Лосєве. Ще до війни на заводі припинилось виробництво, його викупив [бізнесмен Олександр] Ярославський і планував створити там айті-кластер. 

[Ми пірнаємо в перехід, з’єднаний із метро. Раніше тут були кіоски, проте зараз з усіх «красивостей» — маленька виставка дитячих малюнків біля колишньої каси з жетонами] 

[Чим ближче до заводу, тим занедбаніша територія. Вицвілі дошки оголошень, колишні зупинки рейсового транспорту. Великі борди біля прохідної розповідають про всі об’єкти, що належали Олександру Ярославському: ТЦ «Караван» («прильот», закритий, здається, назавжди), Kharkiv Palace («прильот», закрито назавжди), Харківський аеропорт, у реконструкції якого під «Євро-2012» брав участь Ярославський (не використовується), стадіон «Металіст» (не використовується). 

По дорозі до прохідної проходимо повз іржаві трамвайні колії — 26-й та 23-й більше не ходять. Ми дивимось на позбавлену ознак життя махіну заводу, але про всяк випадок вирішуємо довго тут не залишатись. На відстані від прохідної стоїть самотній «Жигуль», такий же обідраний, як і все навколо]

---

Читайте також:

• «Подивитись на історію міста менш закоханим поглядом». Костянтин Левін про радянську (де)урбанізацію Харкова
• Менше серпів і молотів. На ХЕМЗ демонтували меморіальні дошки радянським військовим
• «Коли я приїхала, Харків здавався сірим, депресивним і “совковим”. Тепер я в нього закохана». Харків очима нехарків’ян

---

Машина часу і спроба «стати своїм» 

Думаю, ХТЗ відчувається як машина часу. Я ще в дитинстві про це думав. Ти потрапляєш в минуле, в добу СРСР. 

Ось тут був ринок, називався «Куб». Його знесли буквально на початку Великої війни, бо він перетворився на наливайку. Не дуже було зручно — виходиш в метро і впираєшся в притон. Але тут особливо відчувався цей дух часу. Генделі з 80-х у зашитих металом кіосках із брудними вікнами, де наливали в пластикові стакани «пальону» горілку. Бійки, розборки… І вивіски в радянському стилі. Час ніби зупинився.

[Юра, наш фотограф, помічає в сучасному кіоску м’ясокомбінату старезні ваги і фотографує. Вони чудово ілюструють сказане Кирилом. Проте з вікна тут же визирає продавчиня: «Що це ви тут фотографуєте? Не треба цього, я вас прошу». Ми намагаємось пояснити, проте красиві образи «машини часу» її не переконують. Юра видаляє фото, ми йдемо далі і обговорюємо недовіру мешканців ХТЗ.

Напроти колишнього «Кубу» — новенькі багатоповерхівки. Це той самий район новобудов, що виріс на місці колишньої лісосмуги. Виглядають так, ніби хтось зробив «Ctrl C + Ctrl V» з іншого району]

Під ці будинки не зробили жодної інфраструктури. Ні лікарень, ні шкіл, ні навіть магазинів. Cюди так і не встигли заселитись більшість власників квартир.

[Ми оглядаємо яскраві зелені будинки, в яких ще немає жильців, але вже є сліди прильотів]

Тут починається вулиця Миру. І він йде аж до самого Горизонту.

[ХТЗ — «машина часу» не тільки в 90-ті або радянський період. Ми проходимо повз будівлю, в якій вгадується колишній супермаркет Target. Навіть графік роботи зберігся — з 8 до 22. Мережа закрилась близько десяти років тому, але з того часу цю будівлю ніхто не викупив, ніхто не орендував]

Оце остання частина нашої подорожі, один із найстаріших куточків ХТЗ. Тут збереглись старі стенди, вивіски, власне, радянські. Будівлі, правда, для дуже непростих людей. Звісно, ХТЗ — не найстаріший район міста, але поважний, порівнюючи з Салтівкою чи Олексіївкою.

[Ця частина ХТЗ має особливий вайб. Низенькі будиночки, між якими — смарагдові галявини. Ми розглядаємо архітектурні прикраси будинків, проходимо повз парк «Зелений гай», який після реконструкції і до повномасштабної війни тимчасово став місцем зародження громадських ініціатив]

Коли я був маленьким, мені відчувалось, що тут дуже мало дітей. У мене не було друзів-однолітків «у дворі», тільки ближче до школи. Здавалось, що тут залишаються жити лише пенсіонери та робітники, які міцно прив’язані до свого заводу. Їх діти шукали кращого життя в інших районах міста.

І, все ж таки, на ХТЗ було все. Взяти той навіть парк Маяковського. Зараз родинам із дітьми, щоб покататись на атракціонах, треба їхати у Центральний парк. За відсутності 26-го трамваю це майже неможливо. Раніше все було поряд. Я не підтримую таку централізацію розваг.

[Ми підходимо до пафосної будівлі ДК. Вона теж виглядає закинутою, біля неї — старезна дошка оголошень. Я вивчаю оголошення про відкриття секції брейк-дансу (це який рік? 2010?), і раптом натикаюсь на єдине свіже оголошення – про відкриття нового супермаркету наступного дня. Таке відчуття, що цей єдиний чужинець швидко зникне, не приживеться тут…]

[Поки ми розглядаємо будівлю, до нас підходить місцевий. Це перший позитивно налаштований — хлопець нашого віку, що сприймає нас як туристів і починає «травити баєчки»:

«Біля станції метро Армійська є обеліск у вигляді зірки. Спочатку вона була червоною. В 90-ті — білою. Після 2014 року її фарбували в жовтий колір, як символ європейського союзу. Зараз ЄС нас зрадив, снарядів Європа не поставляє — і зірка знову біла».

Зірка вже давно біла — я чудово це знаю. Але байки на те й байки, що фіксують уяву людей, а не реальність.

Ми проходимо далі, обговорюємо вайб дев’яностих у назві магазину «Версаль: все для ремонту» та нестачу кав’ярень. Погляд чіпляється за нову порцію стильних радянських вивісок, які теж тепер вважаються історичною спадщиною. Ми зупиняємось біля вітрини фотостудії. Здається, вона працює — принаймні, вивіска «фото на документи дзвоніть на номер телефону» свіжа. Проте упаковки плівки Fuji та Kodak відправляють нас із Кирилом в глибоку ностальгію за дитинством].

[«А чого це ви тут фотографуєте?» — знов цікавиться місцевий, дещо агресивний чоловік середніх років. Я намагаюсь щось пояснити за естетику вивісок, але Кирило вже захоплює незнайомця ностальгією: «Я тут фотографії друкував! Усе дитинство!». «І я, і я!» — раптом посміхається співрозмовник, і напруга між нами зникає]

[Здається, тут важливо — показати, що ти «свій» через набір кодових фраз. А на вітрині фотоательє — шестизначний номер телефону. Таки ніхто тут вже давно не друкує фото і навіть не робить знімки на документи]

А ось ми і на ринку ХТЗ. Зараз його значну частину займає барахолка. Люди намагаються виживати.

Поглянемо на алею, яку ми пройшли — тут влітку дуже добре, вмикаються фонтани, відкриваються нові заклади. Дуже поступово, але район змінюється. 

[Ми переходимо дорогу до церкви]

Якщо йти звідси наліво, то прийдеш у район Бермуди. Бермудський трикутник — якщо зайшов туди, то все, пропав. Раніше це був дуже неблагополучний район. Континент був суворий, люди з ХТЗ туди не совались.

Ми оглядаємо храм (і знову московський патріархат), спостерігаємо за чергою за гуманітаркою. В черзі сваряться, чути лайку. Їх ми не фотографуємо, бо не варто наражатись на конфлікт. Далі підходимо до Палацу юнацької та дитячої творчості. 

ХТЗ залишає суперечливі відчуття. Дух степу, «трайбалізм», пафосні «сталінки» та недовірливі люди. Думаю, сюди треба повератись знову і знову, щоб врешті стати «своїм»].

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Дрозд