Місто для дітей. Інтерв’ю з архітекторкою Євгенією Губкіною — про токсичність Харкова та повітря як основу життя

«Для дітей головне — безпека» 

— Женю, скільки років твоїй донечці? Чи добре ти пам’ятаєш її дитинство в Харкові?

Кірі зараз 13 років. Це важливий етап, який відрізняється від етапу молодшого шкільного віку, бо вона вже дійсно доросла людина, яка має свої погляди на життя, буденність. 

Перший рік Кіриного життя ми жили на [районі, — «Люк»] ХТЗ, і мені там було доволі зручно. Тоді там було багато зелених зон, було де гуляти.

Але 13 років тому проблеми з безбар’єрністю були серйозніші, ніж, наприклад, коли ми переїхали у район проспекта Гагаріна — бо ми там у новобудові жили, і це був доволі «безбар’єрний» проєкт [побудований із дотриманням принципів інклюзивності].

На ХТЗ це була така типова 16-ти поверхівка, [харківська архітекторка-урбаністка Ніна] Фурманова її розробляла із «Харківпроєкту».

Там на сходах у підʼїзд були рейки для візочків, але ними нереально було користуватись. Вони розміром завжди не співпадали з колесами. Деякі батьки клали на них якісь старі двері, щоб можна було по ним зійти, але, до того ж — кут нахилу цих рейок був просто неймовірно крутим. 

Чесно кажучи, простіше було йти задом і тягнути на собі візочок. Колеса мали бути великі, щоб амортизувати ці пригоди, інакше дитину перекручувало у всі боки.

Ми всі розуміємо, що мати та її «тодлер» [toddler, дитина, яка тільки починає ходити (віком до трьох років)], чи взагалі малюк — вони майже прив’язані до візка.

Я коли ще була вагітна, то побачила у якомусь журналі нідерландський візочок Mutsy. Він дизайнерський, такий гарний, бо Нідерланди — це завжди про зручність і експериментальний дизайн.

Там була сутність в тому, що люлька висіла на двох опорах, і мені, звичайно, як тоді ще практикуючому архітектору, сподобалося, що це консоль з двох боків, і вона закріплена тільки на двох точках.

Я була настільки закохана у цей візочок, що Дмитро [Сисоєв, чоловік Євгенії та батько Кіри] зрештою привіз мені його.

Візочок мав просто неймовірні колеса, а ще задній привід, тож я могла заїхати куда завгодно. У мене реально такий внедорожник був.

— Ти знаєш, ми також обирали візочок саме за розміром колес! Бо було зрозуміло, що оці гарненькі легенькі візочки — це просто для прогулянок рівними доріжками у парку, а не для реального життя. Нам пощастило знайти візок шведського бренду Thule, який взагалі виробляє аксесуари для автівок та подорожей. І це була дуже вдала покупка, яка значно полегшила наше пересування містом.

Ти казала, перший рік ви жили на ХТЗ, а що було далі?

Коли ми оселилися на Гагаріна, там було трохи легше, бо ближче до центра, але, як завжди, міська рада робить в місті певні «сегрегаційні зони» [сегрегація — різновид дискримінації певних суспільних груп за тою чи іншою ознакою; тут мається на увазі: нерівномірний розвиток Харкова в залежності від району, його жителів та депутатів округів].

Чим далі від центру, тим менше піклування про міське середовище.

З одного боку, воно іноді на краще — ті ж зелені зони росли краще на ХТЗ, оскільки до них «не доходили руки». А з іншого боку, це погано в плані облаштування середовища.

На Гагаріна було трохи простіше пересуватися, але там була інша проблема, через яку, чесно кажучи, ми вже думали перед [повномасштабною] війною взагалі переїжджати з Харкова.

Ця проблема — Коксохім [харківський коксохімічний завод у районі Новожанове, колишній Основа], який був не так далеко від дому, і це було просто щось неймовірно жахливе. Останні роки — у період COVID і, певно, рік до того — з повітрям у Харкові була повна катастрофа.

У мене почалася перша стадія астми, ми постійно хворіли. У квартирі смерділо під вечір, особливо взимку, що неможливо було вікно відкрити — це як газова камера.

— Це особливо жахливо в контексті дітей, які самостійно не можуть відстоювати своє право на чисте повітря. Ба більше, вони навіть до певного віку зрозуміти не можуть, що щось не так.

Я можу сказати, що для дітей головне — безпека. Це звучить доволі дивно під час війни, бо безпечного місця зараз в Україні немає в принципі.

Але я думаю, що ми все одно маємо думати систематично і структурно. Все одно ми переможемо і будемо відбудовувати наші міста. Тому за структурність та системність нам треба триматися як за соломинку.

Якщо буде онкологія легень або астма з раннього віку, то хоч красиві парки, хоч чортові [оглядові] колеса та будь-який інтертеймент, — але жити в Харкові буде неможливо через погане повітря. І зараз ця ситуація ще погіршується через той екоцид, який роблять росіяни. Але треба бути відвертими і казати про те, що повітря було погане ще до того [до повномасштабного вторгнення Росії в Україну].

У цьому контексті, звичайно, важливо повернутись до зелених зон. 

Ми переїхали в район Гагаріна, коли ще не було реконструкції міста для [Чемпіонату з футболу] «Євро-2012», і регулярно гуляли з дитиною в сквері на Плеханівській.

Плеханівська — вулиця, доволі завантажена машинами, але там було багато дерев. У сонячну погоду можна було комфортно доїхати з дитиною до цього скверу і там провести час.

Коли зробили розширення дороги, тінь зникла. Ми почали жити майже у якійсь пустелі.

Я розуміла, що мене обмежують сектор за сектором. Тобто, туди я не можу піти, бо там обрізали крони дерев і треба йти під спекотним сонцем, а в іншій стороні працює Коксохім.

«Я б не повернулася через токсичність»

— До народження дитини я сама боялася обмежень, бо бачила, як мої подружки з дітьми часто були замкнені в одному і тому ж районі та в обмеженому колі спілкування. 

Якщо в тебе немає машини, який би там в тебе не був візочок, ти все одно майже весь час на своєму районі. Бо ти прив’язана до дитячого режиму, годувань, зміни памперсу, і просто незручно кудись іти. 

Мені здається, якби місто було більш пристосовано для батьків із дітьми, то молоді мами могли б, якщо хотіли, працювати і підтримувати українську економіку. Куди звернутись, щоб це всі зрозуміли? Як ти вважаєш?

Я вважаю, що треба підтримувати скандали, які стосуються саме зелених насаджень. Бо це дуже важлива тема, яка пов’язана з корупцією, яку будуть намагатися не лобіювати через міськраду.

Важливе просвітництво з приводу, що таке екологія, як дерева пов’язані з екологією. Що це не якась вигадка радянських сніпів [СНІП — будівельні норми і правила в СРСР, в Україні трансформувались в ДБН — державні будівельні норми]. Зелені насадження — це не «жахливий соціалістичний спадок», який нам треба якось «overcome» [подолати]. Це якраз не треба «overcome», це хороший спадок.

Ця катастрофа з деревами, яка була вже з часів Кернеса, продовжується і поширюється за допомогою підприємств, які пов’язані з вирубкою і кронуванням дерев.

Треба робити великий скандал, великі протести.

Нещодавно ми їхали з донькою через Краків, і зупинялись у моєї подружки. 

Колись я бачила на BBC новини про те, що у Кракові проходять протести жінок через погане повітря. При зустрічі я спитала: «Як так? Я ходжу Краковом, і він не смердить». Я все ще чутлива до поганого повітря, і мені навіть датчики не потрібні жодні.

У Кракові, як виявилось, найбільшою проблемою було використання твердопаливних котлів на підприємствах. Вони опалювали приміщення саме цією бридотою, і воно все так смерділо. І це смог. У Харкові не тільки ж у Коксохімі була проблема, а у дозволі на використання твердопаливних котлів не тільки в індивідуальних будиночках.

У Кракові те саме було десять років тому, і тамтешня влада теж казала, що це не смог. Ну, блін, воно смердить і виглядає як смог, і по показниках, з чого воно складається, це — смог.

Ти знаєш, що я займаюся історією Харкова і містобудівною ситуацією. Ну як родич для мене Харків. Наче свого дідуся, я так само любила Харків. І люблю.

Але я б туди не повернулася через токсичність.

Якщо ми видалимо питання війни і розглянемо мирне місто, таку собі «post-war ситуацію», то я не повернуся, поки не буде рішення на адміністративному рівні, візії про те, що проблема з повітрям вирішуватиметься. 

Має бути рішення питання по повітрю і забрудненню, по якомусь мандату на використання твердопаливних котлів, і це можна зробити через міську раду. І якщо ми будемо підписувати євроінтеграційні документи, нам треба про це говорити.

Це буде дорожче в плані тарифів. Але вже і так багато що подорожчало.

Ціна демократії, ціна того, що ми цінуємо кожне життя, велика. Це і є той шлях, який ми обираємо. А сусід наш обирає інший шлях.

Це ті розбіжності, цінності, які, може не такі патетичні, як красиві «спічі» [промови] різних політиків, але це те, з чим живуть люди.

Кожне життя важливе, і життя наступних поколінь — особливо. Коли ми знаходимося постійно під такою загрозою, діти для нас — найголовніше.

Я виросла у 90-ті, я через байраки пройду та виживу в джунглях. А ось якщо я дихаю фторхинолоном якимось, з цим я впоратися не зможу. Ні візочком, ні машиною, ні квартирою у центрі міста, ні грошима. Жодними зв’язками, жодним розумом.

— Женя, це дуже неочікуваний поворот розмови. Він просто поглиблює весь дискурс на цілий рівень. Тобто є основа. І повітря — це насправді основа. Це і є наше життя. 

Так, ти права. Бо жодні пандуси не врятують. Ти ж не можеш перестати дихати. 

Погане повітря — це не тільки, наприклад, астма. Ми думаємо, що людина алергік і вона буде чхати, коли квітнуть рослини. Але це не той масштаб.

Це означає, що людина, скоріше за все, мінімум два рази на рік матиме пневмонію. А потім вона може мати дійсно невиліковну хворобу, тому що рак легенів вилікувати неможливо.

У мене є на телефоні фото рентгену моїх легенів, на якому є спайки після всіх пневмоній, які я пережила. Я дивилася на цей рентген і думала, що ось це і є моя плата за те, що я обрала жити у Харкові.

І я її вже сплатила. Тобто, якби я там залишилася ще роки на три, то було б певно щось більш серйозне.

Мені здається, нам треба виходити з цієї досить модерністичної парадигми розуміння міста у стилі ХХ століття, де тільки візуальні речі та фізичний простір мають значення.

Це якраз проблема безпеки загальної, і вона пов’язана із мастер-планом,  містобудуванням, і з тим, які ми критерії ставимо.

Що у нас є розумінням того блага, що ми ставимо при розробці будь-якої концепції? Я би радила, наприклад, розробникам майбутнього плану реконструкції ставити якраз безпеку і здоров’я дітей на перше місце.

Тобто — для кого ми працюємо? Ми повинні думати, хто є аудиторія нашого проєкту.

Мій батько розповідав, що коли він ходив у гори з іншими дітьми та дорослими, то з команди, яка йде, обиралася найслабша людина, і вона йшла першою, щоб задавати ритм. Бо інакше всі інші, хто здоровіший, вони будуть бігти вперед, а слабка людина просто загубиться.

От я думаю, що дуже важливо дивитися на найслабшого і від нього будувати, що ми взагалі робимо.

В контексті нашої розмови, «найслабший» — не просто дитина, а дитина з інвалідністю, з бідної або неповної родини.

Знаєш, багато моїх друзів повернулися вже у Харків, і я питала: «Ну що, ну як?»

І вони казали: «Це місто зараз — воно не для дітей». 

Ось ця фраза «місто не для дітей» — вона дуже показова, страшна і драматична.

Я хочу, щоб це місто було для дітей.

Навіть якщо я оберу жити не там. Оберу не бути з Харковом у стосунках, чи ми будемо у стосунках на відстані.

Але я хочу, щоб місто продовжувало жити, а життя — це завжди діти.

Дар’я Спасова, фотографії — Катерина Кушнаренко, Едвард Денісон, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Як проєктувати інклюзивно і зробити міське середовище зручним. В Україні розробили перший «Альбом безбар’єрних рішень»
• Яким має бути Харків після перемоги? Аналізуємо поточну ситуацію з безпекою та успішний досвід інших країн