Війна проти здорового глузду. День 14-15

14

Зранку у нашому селі валить сніг. Вирушаємо в експедицію за молоком. Надворі ні душі. І тільки наш старий знайомий — вгодований сірий кіт — звично проводжає нас поглядом. 

Сьогодні він зліз із насидженого місця на паркані і влаштувався на лавці, наче типова бабуся. В епоху тотальної невпевненості у завтрашньому дні цей кіт залишається нашим останнім острівцем стабільності. Якщо він тут — все буде добре.

По дорозі назад нас зупиняє місцевий.

«А шо ви шукаєте?», — хмурить він брови.

«Мы здесь живем», — парируємо ми.

«Де?» — недовірливо уточнює він.

«Напротив дяди Саши».

«Добре».

Голова Харківської обладміністрації звітує, що українська армія знищила російську базу поблизу Дергачів, з якої обстрілювали Олексіївку. Внаслідок падіння снаряда на ринку на Жуковського гине 16-річний хлопець. 

«Страшные люди, страшные, это просто фашизм. Струячат просто по жилым домам. Я не знал, что такие фашисты есть в мире», — розповідає комусь по телефону батько.

З усіх фронтів надходять тривожні новини. В окупованому Херсоні Росгвардія «пакує» учасників проукраїнських мітингів — затримано вже 400 людей. По Житомиру завдають авіаудару — зруйнований житловий будинок, з лікарні повилітали вікна. У Чорнобилі ворог знеструмлює лінію електропостачання АЕС та всіх ядерних об’єктів — через 48 годин може статися витік радіації.

Проте найстрашніший жах відбувається у Маріуполі. Бомбять лікарню та пологовий будинок. В результаті гине троє людей, у тому числі, маленька дівчинка, ще 17 отримують поранення. Кадр фотографа Євгена Малолєтки з вагітною жінкою на ношах, який обійшов усі світові ЗМІ, здається, стає поки що однією з найстрашніших ілюстрацій злочинів рашистів проти України, наочним свідченням геноциду проти українців.

Маріуполь — найгарячіша точка на карті бойових дій. Здається, ніби російські «антифашисти» вирішили закосплеїти в Україні всі найстрашніші злочини нацистської Німеччини, зокрема блокаду Ленінграда. Вже тиждень вони тримають Маріуполь у блокаді, місто перебуває в оточенні, відбувається справжня гуманітарна катастрофа.

Місцеві жителі сидять у підвалах під цілодобовими обстрілами, без води, їжі, тепла та зв’язку. Загинуло вже понад тисячу людей. Декілька днів тому під завалами будинку виявили тіло маленької дівчинки, яка померла від зневоднення. Немислимо, що все це відбувається в XXI столітті. І навіть за таких жахливих злочинів Кремля росіяни досі не вийшли на вулиці своїх міст, а НАТО досі вважає, що це «не їхня війна».

Минулого літа ми з фестивалем Plan B їздили до Маріуполя з культурною експедицією. Спілкувалися з місцевими культурними діячами і діячками та захоплювалися їхньою любов’ю до міста, яка здалася нам дуже схожою на нашу любов до Харкова. Документували кожен крок на відео: «У Маріуполі наступили на медузу», «У Маріуполі в молоці потонула муха» тощо. 

Досліджували місто (я навіть з подивом виявив якусь схожість центральної вулиці з Рамблою в Барселоні), лазили по заброшках, в одній з яких знімала порно-хорор художниця, квір-артистка та акціоністка АнтиГонна. Зі сміхом проводжали поглядом незворушного чоловіка, який вирішив пройтися вечірнім Маріуполем як мати народила (через 15 хвилин побачили мати, яка розшукувала його, і стало вже несмішно). Вдихали південне повітря, яке не міг затьмарити навіть сморід «Азовсталі».

Знайомство з Маріуполем перевершило всі очікування — їдучи з нього, я пообіцяв обов’язково повернутися. Пообіцяв — отже, треба виконувати. Сподіваюся, обіцяного доведеться чекати менше, ніж три роки.

Тим часом «розмовляюча голова» російського МЗС Марія Захарова продовжує без сорому нести нісенітницю. Тепер вона офіційно заявляє, що Росія, мовляв, не хотіла скидати владу в Україні — це при тому, що на другий день війни Путін назвав нашу владу «шайкой наркоманов и неонацистов» та закликав українських військових здійснити держпереворот. Сам російський диктатор ще кілька днів тому стверджував, що в Україні не воюють російські строковики, а тепер міноборони РФ «із жалем» визнає — таки воюють.

Російське керівництво давно втратило зв’язок із реальністю, а росіяни живуть у королівстві кривих дзеркал. І, схоже, зовсім не прагнуть розбити їх.

***

Увечері окупанти обстрілюють із «Смерчу» «Нікольский» — той самий ТРЦ, який будували 15 років і відкривали так грандіозно, ніби це новий «Лувр».

А мене після двох ночей міцного сну наздоганяє безсоння. З’являється відчуття власної непотрібності. На інформаційному фронті, за винятком публікацій в Zeit, поки що без перемог. The New York Times відмовляють. Журналістка видання вибачається та пояснює, що відбір матеріалів не в її компетенції, при цьому продовжує діалог.

Пропоную текст у The Guardian — там теж виходять на зв’язок та цікавляться, як у мене справи, але щодо тексту — не відмовляють й не погоджуються. Плюс лише в тому, що тепер маю налагоджені контакти з журналістами провідних світових ЗМІ.

Щодня ніби день бабака. Туга стає нестерпною — востаннє відчував себе так тиждень тому, коли тільки приїхав із Харкова. Сумую за друзями; за містом; за домашнім затишком і простими радощами життя, красу яких досі не усвідомлював. За ранковим фільтром у Пакуфуді; за робочою рутиною; за вечірньою розмовою за барною стійкою; за музикою, яка після початку війни не слухається; за випадковими зустрічами та обіймами з тими, хто по-справжньому дороги.

Розлука з містом триває тиждень, а з урахуванням тижня у підвалі — два. Підступний Instagram підсовує фото річної давнини — Держпром у рожевих променях заходу сонця.

До горла знову підкочує ком. Згадую, який прекрасний Держпром у будь-яку пору року та доби. Як улітку ми з колегами часто сиділи на лавочці біля фонтану, їли піцу з «Буфету» (Катя зазвичай замовляла половинку салямі, я — пів «Баварської», а Ліна… щось не пригадую) й споглядали його монументальну красу.

Навпроти «Буфета» на паркані біля Держпрому з-під шару сірої фарби виглядав напис, який комунальники намагалися зафарбувати, але не змогли: «Юра Каплан попал в капкан».

У 2014-му ми з другом брали інтерв’ю у Валентина Стрикало в «Корові». Попри свій імідж, Каплан здався дуже серйозним, можна навіть сказати — депресивним. Говорили про Майдан та побудову громадянського суспільства. А ще — про пісню «Кладбище самолетов».

«Да, этот трек был записан под впечатлением от творчества группы Foals, которые меня тогда очень вдохновляли», — визнав Каплан. 

Інтерв’ю, щоправда, так і не вийшло — наш друг не розібрався з камерою. Але може ще розбереться.

15

Жити з родичами іноді майже так само нестерпно, як із винищувачами над головою. У цьому будинку відчуваю себе немов у в’язниці. Вже звик спати на підлозі, але не можу звикнути жити в одній кімнаті з бабусею без дверей та особистого простору. При цьому куди тікати — незрозуміло. І навіщо — теж.

Постійно перебувати в чотирьох стінах дуже обтяжливо. Але не перебувати — теж не дуже. На вулиці -10°C, сильний вітер — від короткої прогулянки замерзають щоки та ніс. Мушу повернутися додому і прикинутися, що сплю, щоб ніхто не діставав розмовами.

У Харкові тим часом постійно оголошують повітряні тривоги. Терехов повідомляє, що окупанти продовжують обстрілювати Північну Салтівку, стягують додаткові війська, але «наша армія у повній бойовій готовності». Ракета «антифашистів» вибухає біля синагоги — у будівлі вилітають вікна. Рашисти окупують Малу Рогань. В екопарку від обстрілу гине двоє кенгуру. Генпрокурорка каже, що мешканець Харкова за 40 тис. грн «злив» координати заводу ФЕД та хлібозаводу для обстрілу російською артилерією — щойно зрадника затримали.

«Отлаживали-отлаживали жизнь. Что делать, чем заниматься? Главное — думать о том, чтобы перестали стрелять и вернуться домой», — міркує вголос батько.

Росія продовжує множити конспірологічні фейки про «українську біологічну зброю». Щоразу — все більш безглузді та комічні. Виникає думка, що копірайтерами в міноборони РФ працюють колишні журналісти газети «Спід-Інфо». Тепер там заявляють, що «США та їхні союзники по НАТО розробляли на території України військово-біологічні програми з поширення хвороб за допомогою мігруючих птахів, кажанів та “біоагентів”».

Британія та Штати попереджають, що за допомогою таких fake news Росія може готувати підґрунтя для провокації з використанням біологічної зброї — і, можливо, навіть під прапором України.

Лавров тим часом вимовляє знущальне цинічне «Мы на Украину не нападали» і стверджує, що удар по пологовому будинку в Маріуполі росіяни завдали, бо там ховався батальйон «Азов». Російське посольство в Британії цілком серйозно пише в Twitter, що кадри з вагітною на ношах є постановою, рашисти починають цькувати нещасну в соцмережах.

«Эта сволочь лошадиная говорит, что в роддоме был батальон “Азов”. Я бы его убила», — гнівається мама.

У П’ятихатках ворог обстрілює та завдає урону гуртожитку. Під обстріл потрапляє і підстанція Харківського фізико-технічного інституту, де знаходиться дослідна ядерна установка «Джерело нейтронів». Вона виявляється знеструмленою.

Тим часом у Запорізькій області окупанти мінують узбережжя Каховського водосховища, що межує із Запорізькою АЕС.

Здається, що Путін остаточно збожеволів і, ніби Доктор Зло, хоче перетворити всю планету на радіоактивний попіл. Хоча його придворні пропагандисти вже багато років марять цією ідеєю, ніби не розуміючи, що від ядерної хмари не сховаєшся у віллі на озері Комо. Втім, наприклад, Соловйову така розкіш вже може лише снитися — дві його італійські вілли за 8 млн євро заарештували.

***

У поліції повідомляють, що в Харкові та області за 15 днів війни повністю або частково зруйновано 472 будинки. У мерії кажуть, що частину мешканців, які залишилися без житла, розселили в метрополітені. При цьому 347 будинків у місті залишаються без опалення.

Кілька днів тому Борис Джонсон пообіцяв, що Захід підготує «план Маршалла для України» — за аналогією з планом Маршалла для повоєнної Європи. На відновлення нашої країни пропонують використовувати, зокрема, доходи від відчуження нерухомості підсанкційних російських олігархів.

Зеленський стверджує, що збитки від нападу Росії вже сягнули 100 мільярдів доларів, але обіцяє, що після перемоги разом із найкращими архітекторами та компаніями відбудують все — як приклад наводить Харків, який «зараз переживає найстрашніші страждання. Найстрашніші — з часів Другої світової війни».

Здається, що попри свій сколіоз третього ступеня, готовий особисто розгрібати завали та тягати цеглу. Припускаю, що нас таких зараз багато.

Дмитро Кузубов

---

Попередні дні війни:

• День 11-13
• День 9-10
• День 8
• День 6-7
• День 1-5

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.