Місто
Війна проти здорового глузду. День 16-18

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни, фіксує перебіг подій та мріє якомога швидше повернутися в Харків.

Допомогти українській армії можна тут.

Головний редактор «Люка» Дмитро Кузубов продовжує вести щоденник війни, фіксує перебіг подій та мріє якомога швидше повернутися в Харків.

Допомогти українській армії можна тут.

16

На 16-й день прокидаюся рано від гучного шепоту родичів — рашисти щойно завдали одразу трьох ударів: по Івано-Франківську і вперше — по Луцьку та Дніпру.

«Каждый день просыпаюсь и думаю, что не с нами», — журиться батько.

Сьогодні вперше за 10 днів збираюся в поїздку — до райцентру за 15 км від нас. Враховуючи, що за цей час ще не був за межами села, це має стати справжньою пригодою.

Щоправда, спочатку трапляється непередбачене — на вулиці тріскотить мороз і машина не хоче заводитися.

«Стартер вроде крутит, как по мне, это в аккумуляторе проблема», — виносить вердикт дядько.

Після низки маніпуляцій під капотом все ж таки заводимося і зрушуємо. Поки їдемо селом, помічаю, що наш старий знайомий — вгодований котик — сидить на лавці. Отже, все гаразд.

По радіо звучить незвичний саундтрек — замість музики рекламують евакуацію та пропонують російським військовим здатися за винагороду.

Минуємо блокпост, в’їжджаємо до райцентру. По місту то тут, то там видніються виразні білборди. Один — із написом «Водкі нєт, русский корабель иди нахуй» на фоні коктейлю Молотова («Є коктейлі. Ліцензія на розлив видана народом України 24.02.2022»). Інший — з закликом «Щоб лані широкополі, і Дніпро, і кручі стали вам поперек горла москалі їбучі» на тлі українського прапора.

Фото: Дмитро Кузубов

Якби не це, здавалося б, що і немає жодної війни — місто ніби живе своїм мирним життям. Щоправда, деякі ознаки все ж таки видають форс-мажор — у супермаркеті стовпотворіння, цигарок та алкоголю немає, грають патріотичні пісні.

«Бо вся земля на Україні — це родина. Що вся земля на Україні — це сім’я. Нехай по всій землі ця пісня гарна лине. Хай знають всі що Україна в нас одна».

Беремо в супермаркеті все необхідне та їдемо за новим акумулятором. Дорогою помічаю радянську модерністську будівлю, автомайстерню «Леха» і наливайку «Диана». На стіні біля «Дианы» — вказівник до бомбосховища та напис «Путін шакал».

Фото: Дмитро Кузубов

Раптом війна нагадує про себе ще більш прямолінійно — починає голосно вити сирена. Востаннє чув її в Харкові, коли збирав речі. Тому це ревіння викликає неприємне дежавю.

Водночас більшість місцевих не звертає на сирену жодної уваги. Хіпстер у парці з написом Chicago захоплено про щось базікає зі своїм приятелем, жінка в червоному пуховику незворушно вигулює собаку.

І тільки чоловік з олдскульним портфелем у руках і в чорній куртці, нашвидкуруч накинутій на білий халат, біжить кудись, тривожно озираючись на всі боки. Можливо, спізнюється на побачення.

Сирена ненадовго вщухає, але коли ми підїжджаємо до ресторану «Берізка», біля якого знаходиться потрібна господарська крамниця, завиває з новою силою — правда, вже начебто не так близько. А коли під’їжджаємо до автосервісу та купуємо новий акумулятор, остаточно замовкає.

***

Поїздка до райцентру має терапевтичний ефект. Голова ніби стає свіжішою, а думки — не такими занепадницькими.

Щоправда, варто поринути в новини — і знову стає не по собі. ЗМІ пишуть, що сьогодні Білорусь планує вторгнутися в Україну, щоб підтримати рашистів, які втратили запал, а РФ у своєму стилі хоче зфабрикувати casus belli.

Сам Бацька тим часом теревенить із Москви, що «Україна готувалася напасти на спільні війська РФ і Білорусі на території Білорусі».

Американські чиновники також повідомляють The Wall Street Journal, що Росія вербує для війни у нашій країні сирійців.

Родичі на кухні ведуть запеклі суперечки про те, що буде далі і чи потрібно вести переговори з Путіним. У Харкові тим часом обстрілюють спорткомплекс «Акварена» — в дитинстві я ходив туди плавати, сподіваючись, що моя алергія на хлорку не прокинеться. Але дива не трапилось — алергія дала про себе знати. І досі періодично нагадує про себе.

А ще одного разу я з усього розмаху врізався головою у вхідні скляні двері спорткомплексу. Бабусі-вахтерки дуже злякалися — звичайно ж, не за мене, а за двері.

***

Дзвонить дідусь із Харкова. До сьогодні він, здається, зберігав оптимізм, але зараз його голос звучить доволі тривожно.

«Вечером все черное, город вымерший, пропавший город, ощущение жуткое, — описує він. — Дай бог, повезет и все вернется. Работать и работать, конечно, но, я думаю, твое поколение все воссоздаст». 

Фото: Роман Семенуха/Facebook

На щастя, хоча б білоруського вторгнення сьогодні не відбувається. Байден каже, що НАТО не вступатиме у пряме протистояння з Росією в Україні, бо не хоче Третьої світової.

Тим часом Роскомнагляд, образившись на карт-бланш від Цукерберга офіційно хейтити росіян у соцмережах, анонсує закриття для своїх громадян доступу до Instagram. А Pink Floyd видаляє всю свою музику зі стримінгів у Росії та Білорусі.

Здається, що путінська Росія все більше занурюється в епоху брежнєвського застою і скоро The Dark Side of the Moon знову записуватимуть «на кістках» і поширюватимуть через музичних бутлегерів.

17

Війна триває, отже, я продовжую свій щоденник. Рашисти тим часом, з кожним днем, здається, дедалі більше сатаніють.

Провалений бліцкриг, нездатність взяти великі міста штурмом, відсутність будь-якої підтримки з боку місцевого населення, яке зустрічає їхню армію не з букетами, а з коктейлями Молотова, вже давно перетворило РФ із країни-агресора на країну-терориста.

У новинах — дедалі нові факти злочинів у папку «для Гааги». Бомбардування села Слобожанського під Харковом — п’ятеро загиблих мирних жителів. Обстріл колони жінок та дітей у «зеленому коридорі» в Київській області — семеро загиблих, зокрема дитина. У Запорізькій області танк окупантів переїжджає машину — гинуть двоє дорослих та неповнолітній. В Індустріальному районі Харкова обстрілюють «швидку» та ранять фельдшерку. На Олексіївці «денацифікують» чергову школу.

Фото: Роман Семенуха/Facebook

Рашисти, звісно, роблять це не випадково, як стверджує, наприклад, «російський ліберал» Венедиктов («не думаю, что прицельно бомбили жилые кварталы»), а злочинно усвідомлено. СБУ перехоплює переговори окупантів на Харківщині, де вони кажуть, що отримали розпорядження розстрілювати цивільних, у тому числі жінок та дітей. Тобто благословення вбивати.

На півдні тривожно. Маріуполь тримається, але продовжує знищуватися ворогом, кількість жертв все зростає. У Херсоні рашисти намагаються організувати мітинг за проголошення «ХНР» — на щастя, поки що безуспішно. Мера Мелітополя викрадено за небажання працювати з окупаційною владою.

Очільник Донецької військової адміністрації каже, що Волновахи більше немає. У РНБО лякають НАТО, що в разі успіху в в Україні РФ може напасти на Литву, потім — на інші країни Балтії та Польщу.

І лише Арестович за традицією зберігає оптимізм — каже, що за 2-3-3,5 тижні окупантам не буде, чим воювати, і вони «стануть зайчиками».

***

На вулиці субота, тепло та безвітряно. Вперше від початку війни є відчуття вихідного дня. Наш старий знайомий — вгодований кіт — ніжиться на лавці в сонячному промінні.

У голові не вкладається, як за такої погоди можна вбивати, бомбардувати, знищувати мирну країну та прекрасних людей. Просто заради вологих фантазій свого збожеволілого фюрера, його мілітаристського екстазу, імперського шовінізму, чекістської параної з уявним «кільцем ворогів» та агентами ЦРУ, які ввижаються йому за кожним кутом.

Вночі наснився сон — я у старій радянській квартирі з двома незнайомими один з одним людьми — зі старим другом та другом, який з’явився та зник. Старий друг пропонує другові, який з’явився і зник, піти на балкон покурити. Той відмовляється, зрештою старий друг йде палити наодинці.

Я звертаюся до друга, який з’явився і зник, із закономірним питанням: «Чому ти зник?». «На мене чекають», — лаконічно відповідає той. За мить ми вступаємо в рукопашний бій, падаємо на підлогу, заламуємо один одного. Результат бою незрозумілий — я розплющую очі.

Думаю, про те, що під час війни раптом з’явилося багато людей із минулого, іноді далекого та травматичного. Одні постають із найпопулярнішим питанням нової реальності «як ти?», інші — мовчазними спостерігачами дивляться ваші сториз. Немов вуаєристи вони підглядають за вами в замкову щілину, не бажаючи вийти з тіні. Хоча, коли вже повернулися, чому хоча б не сказати «Привіт!». Коли, як не зараз?

Усвідомивши на 17-й день війни масштаб пиздеця і змирившись з тим, що ностальгія за звичним способом життя лише посилюватиметься, згадую про те, що міг зробити, але відкладав. І врешті не встиг.

Не розпочав нове життя з понеділка. Не записався до спортзалу. Не купив паспарту для картини. Не придбав замість викинутої аж у середині лютого ялинки пальму, щоб зробити мою білу кімнату хоча б трохи живішою. Не сходив із братом та сестрою до бару. Не перестав паритися по дрібницях і гаяти час на тих, хто того не варті.

Не набив тату. Хоча давно роздумував зафіксувати на собі знесений біля Південного Вокзалу елеватор, мій особливий краш. Той самий, що міська влада замість того, щоб ревіталізувати, проміняла на нові клопівники економ-класу від «Житлобуду-1».

Сьогодні зустрів в інстаграмі красиву каліграфію з назвами міст-героїв та вирішив, що після перемоги неодмінно наб‘ю собі Харків (а подруга — рідний Маріуполь). Адже ніколи не пізно зробити перше тату. Тим більше Харків цього точно заслуговує.

Фото: Nikita Laptinov/Instagram

Під Чугуєвом тим часом знищують колону танків рашистів. А в небі над Ізюмом, від якого вже майже нічого не лишилося, «Стінгером» підбивають ворожий винищувач — «пташка» падає в Білгородській області. І її зовсім не шкода.

***

Про призупинення роботи в Росію заявляють вже понад 300 іноземних компаній. 

Санкції поступово доходять до пересічних росіянин. Через них вже приблизно 100 тис. із них втратили роботу в іноземних компаніях. Найбільше — 62 тис. — через закриття McDonald’s. 

Поки російські винищувачі та системи залпового вогню бомблять житлові квартали та лікарні України, російські інфоцигани та блогери оплакують закриття Інстаграма.

Поки російські ракети вбивають наших мирних жителів, жінок та дітей, російський середній клас сумує за закриттям IKEA і неможливістю купити новий наматрацник.

Поки українці залишають свої домівки на невизначений термін та мріють лише про те, щоб залишится живими, «російські ліберали» Собчак і Шнуров, а також Серж Танкян і, пробач Господи, Пауло Коельо нарікають, що русофобія досягла небувалих масштабів, а санкції не повинні торкатися простих громадян. 

Хочеться закенсилити їх всіх, помножити на нуль і відправити слідом за російським кораблем.

Водночас російські репери не засовують голови у пісок і називають речі своїми іменами.

Face — автор кращого політичних альбому про актуальну російську реальність останніх років «Пути неисповедимы» — робить серію постів, у яких покладає провину за війну як на Путіна, так і на народ РФ, й оголошує про від’їзд із Росії.

Oxxxymiron, який раніше через війну скасував шість солдаутних концертів у Москві та Санкт-Петербурзі, анонсує серію антивоєнних виступів. Перший із них відбудеться в Стамбулі, прибуток перерахують до польської організації, яка допомагає дітям українських біженців.

В одній тільки Польщі їх уже понад 1,5 млн. 

18

Ранок починається не з кави. Прокидаємося о сьомій від знайомого жахливого звуку — над нами летить літак. Здається, що дуже близько. І знову страшні флешбеки. На щастя, протягом кількох хвилин звук стає дедалі глухішим. А потім і зовсім розчиняється у порожнечі.

Рано вранці окупанти випускають вісім ракет по Яворівському полігону у Львівській області — жертвами стають 35 людей, ще 134 отримують поранення. В Ірпені розстрілюють громадянина США, відомого журналіста та відеографа. Війна впритул наблизилась до НАТО: Яворівський полігон розташований у 20 км від кордону з Польщею. Гинуть громадяни інших держав. Але Захід все одно продовжує тягнути гуму.

У 2014-му, під час початку «русской весны», ми були у Грузії. Закохались у цю країну і людей, зокрема тому, що відчували від місцевих таку любов до України, що ледь не перевищувала любов самої України до себе. У той час, 6 квітня, в Харкові вдруге захопили будівлю обладміністрації і ми бурхиво сперечались, що робити і як жити далі. 

Якось неподалік від нашого хостелу в Тбілісі, на порозі бару ми зустріли компанію привітних людей, які наполегливо пропонували нам зайти. Грузини, які годилися нам у батьки, пригощали вином, і, звичайно, освідчувалися в любові до нашої країни. 

Коли ми заговорили про російську окупацію, вони, навчені гірким досвідом Абхазії та Південної Осетії, запевнили: «Ніхто за вас не воюватиме».

Сьогодні остаточно зрозуміло: як у воду дивились.

***

Над нашим будинком знову пролітає літак — правда, цього разу, ніби подалі й не так тривожно. На кухні родичі завзято дискутують про те, яким насправді було життя в СРСР.

Тим часом в окупованому Херсоні тисячі людей виходять на мітинг проти рашистів, скандують «Фашисти» та «Росія — параша, перемога буде наша» (щось подібне ми волали з однокласниками в 2000-му, під час поїздки до нині окупованого Херсонесу — тобто були русофобами ще до того, як це стало мейнстримом). Мітингують і в захопленому Бердянську. 

В Святогорську напередодні здійснили авіаудар по Свято-Успенській Лаврі. Під Сєвєродонецьком відомого волонтера розстріляли в інвалідному візку. Рамзан Кадиров стверджує, що перебуває під Києвом — офіційного підтвердження цієї інформації наразі немає. 

Весь день не виходжу з дому. Під вечір окупанти вкотре гатять по Салітвці та Новим Будинкам. На Харківщині рашисти збивають власний дрон, але видають його за український «Байрактар». The New York Times стверджує, що Росія звернулася до Китаю за військовою та економічною допомогою. Така ось «друга армія світу». 

За час війни окупанти вбили в нашій країні вже 85 дітей. Кількість жертв серед цивільного населення лише в Мариуполі сягає 2187 громадян, на місто скинули вже сотню авіабомб та щодня зривають евакуацію. 

Тим часом росіяни беруть штурмами McDonald’s, а син одіозного художника Нікаса Сафронова у знак протесту проти закриття американської мережі навіть приковує себе кайданками до входу в заклад. 

Саме так сьогодні виглядає «русский бунт, бессмысленный и беспощадный».

Дмитро Кузубов, обкладинка — Катерина Дрозд


Попередні дні війни:


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png