Богдан Волинський: історії про Харків з домашнього архіву. Частина 1

Червоний напис «Харківський палац піонерів» під чорним колом. У колі — фрагмент будівлі, схожої на Верховну Раду. Це логотип на одній з дитячих грамот у нашому домашньому архіві.

У дитинстві я теж ходив до Палацу дитячої та юнацької творчості, що у саду Шевченка біля виходу з метро у колишній будівлі ветеринарного інституту. Його тоді ще називали Палацом піонерів. Ми з братом вчили там англійську і танцювали у колективі «Щасливе дитинство». Та наш Палац не схожий на той з логотипа. Я вирішив прочитати більше про будівлю і дізнався, як перетнулись долі архітектора Олександра Лінецького, художника Василя Єрмілова, політика Павла Постишева та, власне, про долю самого Харківського палацу піонерів, що знаходився у постійному режимі редагування.

Палац піонерів у 1935 р. та його попередник, Будівля дворянського зібрання у 1918 році

Початок будівництва і перші роки

Краще почати здалеку. На початку XIX сторіччя у Харкові звели будівлю дворянського зібрання, себто привілейований клуб міської еліти. Окрім самих зібрань, що проводились лише раз на три роки, тут проходили прийоми, бали-маскаради, святкові концерти та художні виставки. Є навіть свідчення про проведення в цій будівлі показу мод. Ватажком дворянства у Слобідсько-Українській губернії в ті роки був Андрій Квітка — старший брат відомого нам своїм «Сватанням на Гончарівці» ГригоріяКвітки-Основ’яненка.

Квітка наглядав за будівництвом, а проєктував будівлю архітектор Євген Васильєв, який у той час робив багато громадських споруд і приватних будинків у місті. 

Порівняно безтурботним життям будівля прожила майже сто років аж до Першої світової війни. Згодом, під час українських визвольних змагань у 1917-му, більшовики проводили в цьому будинку сепаратистський з’їзд, намагаючись проголосити свою альтернативу УНР, підконтрольну Російській республіці та зі столицею у Харкові. 

Потім місто ненадовго звільнив Петро Болбочан, зайшли німці, і в будівлі зібрання працювала німецька комендатура. Далі її захоплювали білогвардійці і знову — більшовики. Українська держава не втримує незалежність, і вже після проголошення СРСР у 1922-1924 архітектор Олександр Лінецький додає купол та нові корпуси, перетворюючи будівлю на ВУЦВК (законодавчий орган, який є аналогом сьогоднішньої Верховної Ради).

Пропагандист у вишиванці

Харків все ж отримує столичний статус на території окупованої України. У цей час народжується мій дідусь, а коли він перейде до 5-го класу, столицю совєтської України перенесуть до Києва. Тобто, «Верховна Рада» проіснує в Харкові близько 10 років. У ці роки в межах кампанії з покращення іміджу поневолювачів проводиться українізація, відбувається розквіт театру та літератури. В архітектурі отримує розвиток модернізм (також локально відомий як конструктивізм). Лінецький встигає реалізувати кілька проєктів у новому стилі, зокрема легендарний клуб-театр «Харчосмак» та зразковий універмаг ХАТОРГ.

Клуб-театр «Харчосмак» та універмаг ХАТОРГ

Дивовижно, що мій дідусь бачив ці будівлі на власні очі, а до наших часів збереглись лиш окремі чорно-білі знімки та, на щастя, декілька будівель, як Держпром, Головпоштамт чи палац культури «Залізничник». 

Це проєкти приїжджих архітекторів, в той час як Лінецький, що народився в Одесі, все ж мислив себе харківцем. Попри підтримку авангарду будівлю дворянського зібрання перебудовують на ВУЦВК саме в класицизмі. Проте, вимоги до того, якою має бути архітектура, переписуються на ходу. Пізніше виходить постанова Центрального Комітету про боротьбу з формалізмом в мистецтві і авангард скасовується.

Коли ж депутати (їх тоді ще називали члени ВУЦВК) перебираються в Київ, партійний пропагандист Павло Постишев пропонує створити у будівлі ВУЦВК Палац піонерів. І його створюють, та називають на честь Постишева.

Через незвичну совєтську термінологію, не одразу зрозуміло, хто такий був цей Постишев. Хоча його посада називалась «другим секретарем», точніше сказати, що він був васалом Йосипа Сталіна на захопленій території України. Він мав тут необмежену владу та мав виконувати волю свого феодала. Також саме Постишев був одним з головних організаторів штучного голоду в Україні, який зачепив і Харків. 

Треба відзначити, що Посташев не був обраний народом та взагалі не був українцем. Головне його завдання на момент призначення полягало у тому, щоб підкорити українців, яких українізація зробила менш контрольованими. 

Здається, що тогочасні політичні погляди лихоманило. Українізацію вже називали буржуазним націоналізмом, проте Павла Постишева часто можна було побачити у вишиванці. Він висвітлюється народним героєм, який передає державну будівлю дітям і опікується позашкільною освітою. 

Палаци піонерів та жовтенят часто згадуються як передова освітня практика. Водночас потреба їхнього створення полягала зовсім у іншому.

Палац для дітей?

Перебудову Палацу очолив Петро Шпара, пізніше — головний архітектор Харкова. Допомагав йому більш досвідчений Лінецький, який вже був добре знайомий з цим складно сконструйованим комплексом. 

Будівля залишила свої неокласичні форми. До роботи над інтер’єрами запросили авангардистів Василя Єрмілова та Вадима Меллера з театру «Березіль» (хоча Леся Курбаса на цей час уже заарештували). Оформленням окремих приміщень займався Борис Косарєв. 

Авангард уже затаврували «схилянням перед Заходом» та «безрідним космополітизмом». Пізніше на фото в газетах та книжках неможливо знайти оформлення Єрмілова, проєкти якого збереглися в ескізах і були реалізовані. 

Діти отримали Палац із зимовим садом, залами для занять фехтуванням, альпінізмом, гімнастикою та десятками інших хобі. Газети писали про 232 кімнати, бібліотеку на 50 тисяч книжок, лабораторії, майстерні, ляльковий театр, клуб полярників, дитячу електростанцію і типографію, клас авіамоделювання, оформлений як кабіна дирижабля, заняття з роботи міського транспорту із функціонуючими моделями трамваїв, уроки біології, радіотехніки, фотографії, малювання, скульптури, музичні гуртки, хор, спортивні секції усіх видів, кімната казок зі світло-звуковими ефектами…

Майже ніде не згадувалась «сталінська» кімната з навчанням «любити “родіну”», які з сьогоднішньої перспективи нагадують те, що робить Росія на окупованих територіях. Саме патріотичне виховання стало головною причиною любові до дітей Постишева. В часи Голодомору він залучає підлітків до боротьби з куркулями та заохочує доносити навіть на власних батьків, якщо ті «оступились».

Колоризоване ШІ фото інтер’єру трамвайної лабораторії та класу авіамоделювання

Постишеву також приписують повернення забороненої до цього святкової ялинки, а Харківському палацу піонерів — перше в Совєтському союзі дитяче свято після війни. Але це такий же міф, як і історія про першу столицю. 

У 1935-му Постишев пише статтю про те, що ялинка знову повертається, щоб радувати дітей. Звісно, замість різдвяної, вона стає новорічною в межах антирелігійної політики.

---

Читайте також:

• У Харкові ремонтуватимуть палац дитячої творчості з переплатами
• Об’єднати та перебудувати? Що чекає на обласний Палац дитячої та юнацької творчості
• «Комора» перевидає книгу про переслідування радянською владою української інтелігенції. «Люк» публікує уривок з неї

---

Друга світова і подальша доля Палацу

Мій дідусь відвідував у Палаці піонерів секцію образотворчого мистецтва. Викладацький склад невідомий, але серед підписів членів журі на грамоті з дитячого конкурсу малюнку впізнаю відомого харківського графіка Адольфа Страхова. 

Схоже, що Палац водночас був місцем зустрічі творчої інтелігенції. Зокрема відомо, що гурток юних полярників організував письменник Микола Трублаїні. Обкладинку однієї з його книжок також оформлював Василь Єрмілов. Співставляючи дати розумію, що 1938 року, коли 15-річний Рафаель Волинський вчиться малювати в Палаці піонерів, арештовують його батька (мого прадідуся). Освальда Волинського розстріляє трійка НКВС без суда і слідства за вигаданим звинуваченням того ж року. У 1939-му за звинуваченням у шпигунстві на користь Японії розстріляють також і Постишева. Розстріляли і першого директора Палацу. Серед приводів для репресій останнього, зокрема, згадується те, що у Палаці піонерів було все ж 150 кімнат, а не 232 (цифру 150 вказує і архітектор Лінецький у статті за 1939 рік). Харківський дослідник історії Едуард Зуб згадує також про підпільні виробництва на станках, призначених для навчання дітей, та неробочу вентиляційну станцію.

Книжка Миколи Трублаїні в оформленні В. Єрмілова та грамота Рафаеля Волинського з міської виставки малюнку

У 1940 році дідусь закінчує школу і за рекомендаційним листом образотворчої секції Палацу піонерів вступає на другий курс художнього училища. Вже наступного року цей Палац припинить свою історію існування, а мій 18-річний дідусь отримає першу контузію в окопах Другої світової війни. 

Після завершення війни пошкоджені будинки вирішують не відновлювати. Тут створюють площу, і у 1975 році споруджують пам’ятник радянській владі в Україні. Символічно, адже саме тут була перша, невдала спроба її встановити. Автор пам’ятника — скульптор ВасильАгібалов, який товаришував із моїм дідусем. За спогадами батька, Агібалов приходив до них додому радитись і малювати ескізи, зокрема й для цього проєкту.

Єдина будівля, що вціліла з цього кварталу після німецьких бомбардувань — ломбард. У 1994 році сюди переїхав Історичний музей, який лишається там і зараз. Саме цей дім був німим свідком всіх описаних вище подій, зведений на 10 років раніше за будівлю дворянського зібрання. До речі, танк поруч з Історичним музеєм — не з Другої світової війни, як можна подумати, а з Першої. Він був встановлений на площі ще у 1920-х.

Мій дідусь в останні роки життя ще застане проголошення незалежності. З 1996 року ми називаємо це місце майданом Конституції. Значно пізніше Україна зможе заговорити про Голодомор і визнати Постишева одним з відповідальних за нього. У 2011-му, нарешті, знесуть пам’ятник радянській владі. А Палац, як один із найбільших закладів позашкільної освіти, як і раніше працює в Харкові. Після Другою світової він переїхав до маєтку Юзефовича, відомого нам як Палац одружень, і потім у свою теперішню будівлю, куди ми з братом ходили в дитинстві.

Текст — Богдан Волинський, редактура — Олександра Пономаренко, фото — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко