«Маємо навчитися жити в країні, що воює завжди». Інтерв’ю з військовим та волонтером Денисом Євдокименком

— Ми сьогодні возили голландського фотожурналіста в Ізюм, і мене прямо поплавило від цієї поїздки. Як ти переживаєш все, що коїться?

 — (Довга пауза) Я думаю, що важко, якщо глобально. Але я знайшов собі застосування, завдяки якому не маю часу на рефлексії. Знаю, що знаходжуся на своєму місці, в мене роботи на рік вперед (у моєму випадку — це забезпечення бригади), і чим якісніше я її робитиму, тим краще будуть результати. Але щоразу, коли проїжджаю через Ізюм, серце болить, тому що сумно дивитися на це все.

— Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення? Чи був ти готовий до цього і що думав?

— Я реально оцінював загрозу, читав новини та бачив, скільки росіян на кордоні. І, мабуть, тільки останні два дні після промови Хуйла про декомунізацію подумав, що він справді йобнутий і здатний на що завгодно. Але я розраховував, що це буде загострення на лінії зіткнення в зоні ООС, не вірив, що він полізе з усіх боків в Україну. 

Я розумів, що в разі бойових дій у місті краще мати зброю та бути військовим, а не цивільним. Тим паче, мав досвід служби в патрульній поліції, місцями — релевантний. Розумів, що мобілізуватимусь і робитиму те, що вмію.

Тієї ночі, коли почалося, я дуже погано спав і прокинувся о п’ятій ранку, проспавши всього годину, від гуркоту. Був упевнений, що це феєрверки, які запускають якісь диверсанти, щоби нагнітати паніку. Хвилин за 10 мені зателефонував батько і каже: «Почалося!». Я йому: «Та це ж феєрверки!». Він каже: «Та які феєрверки! Почалося!».

— Саша Кудь в інтерв’ю нам казав, що також тоді подумав, що це феєрверки. Продовжуй.

— Спочатку я думав, чи залишатися в місті, чи вивозити сім’ю. Свідомо тягнув і не приймав рішення про виїзд, бо не було зрозумілих новин. По-перше, з інформації в інтернеті важко було сформувати картину, які дороги безпечні. По-друге, було ясно, що на дорогах будуть багатогодинні затори і краще не піддаватися паніці.

Паралельно я обдзвонював друзів і шукав можливість приєднатися до якогось опору, бо військкомати в Харкові 24 лютого були порожніми. Друг мого батька обійшов їх та розповів, що там відчинені двері, немає персоналу, ходять якісь люди з вулиці. Цей варіант не підходив. 

Я додзвонився до Саші Губського [бармен у School Pub — «Люк»], і він мені сказав, що шукає зброю. Через два дні він повідомив, що приєднався до тероборони, його групу сформовано, але є Серафим в обладміністрації [далі — ХОДА — «Люк»], який набирає свою групу. В його групі мій досвід був би найціннішим — решта ніколи навіть не тримала зброї в руках. 

Отак я і потрапив в ХОДА, 27 лютого.

«Ми готові на будь-що, аби вбивати росіян»

— Як у тебе пройшли перші дні в теробороні?

— (Пауза) Спочатку я намагався отримати зброю, це вдалося ближче до вечора. Тоді навіть теробороною це було б важко назвати — це був просто спротив, можна сказати, партизанський рух. Зброю видавали практично без розбору, всім поспіль.

Завдання моєї групи полягало в охороні ХОДА та перевірці волонтерських вантажів на предмет замінування. Також була суто поліцейська робота із перевірки добровольців: проводити короткі опитування та обшук таких людей. Був величезний потік, з ранку до вечора я тільки цим і займався. 

Частина людей були професійними військовими, які не змогли потрапити до військкомату, десь 60% — звичайні мужики. Вони казали: «Ми готові робити будь-що, аби вбивати росіян». Ще 15% були бомжами, зеками, які знали, що там годують. Вони готові були на що завгодно заради їжі — їх ми швидко відсіювали.

Другу ж групу намагалися перевіряти, як в анекдотах. Я питав: «Коли День Незалежності України?». «Де найближче відділення Монобанку»? «Коли ревуть воли?». Як показала практика, в Харкові ніхто не міг відповісти на ці питання, але це ніяк не завадило їм воювати та виконувати свою роль.

— Тобто головні поліцейські навички, які тобі знадобилися тоді, — допитувати людей?

— Не так допитувати, як з першого погляду розуміти, хто перед тобою стоїть. Вміння розумітися на людях. 

У перший день мене відправили охороняти сектор ХОДА вночі. Моїм завданням було спостерігати та передавати, якщо вулицею Свободи буде якийсь рух. Простояв шість годин, ніякого руху не було — тривала комендантська година.

Я ліг спати, проспав години зо три. Це було в ніч на 1 березня. Ми спали на другому поверсі, прямо під кабінетом [голови обласної військово-цивільної адміністрації Олега] Синєгубова. Мене розбудив Серафим, десь о 7:45 ранку. Сказав, що на вулиці стоїть черга добровольців, треба йти перевіряти. 

Одягнувся, зібрав спорядження (бронежилет, автомат) і вийшов надвір. Перевіривши перших п’ять людей, зрозумів, що день все-таки треба починати з кави. Побачив, як медсестра несе її до КПП на задньому дворі ХОДА. Це було о восьмій ранку.

Заходжу в будочку КПП, тягнуся за чашкою кави — і лунає вибух. То була перша ракета. Вона потрапила у фасад ХОДА на майдані Свободи. Це було так голосно, ні на що не схоже. Я впав, обернувся і зрозумів, що в будівлі не лишилося жодного вцілілого вікна. Були крики, дим, пилюка. Згадав, що в ХОДА є бомбосховища і побіг туди. Це тоді був просто необладнаний підвал.

Там була страшенна штовханина, почали заносити поранених. Ми зіткнулися з колосальною нестачею інформації, не було зрозуміло, що відбувається у місті. Промайнула чутка про ймовірність прориву ДРГ до адміністрації. Мимо пробіг Серафим і сказав мені, щоб я зайняв позицію у бійниці, укріпленої мішками з піском, що глядить на Мироносицьку.

Я встиг добігти до цієї бійниці, почув свист, крик: «Повітря!» і впав приблизно в момент другого вибуху. Ця ракета потрапила вже до центру будівлі, провалила дах та всі поверхи.

— Скільки часу минуло між першим та другим вибухом?

— П’ять хвилин. Причому ми це запам’ятали, і коли наступного дня чули вибухи, вже чітко розуміли, що другий приліт буде відкориговано. І за п’ять хвилин [після першого] лежали головою в підлогу.

Після другого вибуху ми перемістилися до «Укртелекому» [на вул. Мироносицькій, поруч із ХОДА — «Люк»]. Всі мали відчуття, що зараз російські БТРи або [бронеавтомобілі] «Тигри» їхатимуть вулицею Свободи. Ми зайняли позиції біля вікон, але нічого не сталося, тож усі почали переміщатися до цієї будівлі. Я одразу сказав Серафиму, що це така собі ідея. Вони [росіяни] точно зрозуміють, що всі люди з ХОДА перемістилися в будівлю поруч, тому далі битимуть сюди. Він зі мною погодився.

— Це тоді ви перемістилися до підвалу?

— Так. Я бачив із вікна, як Серафим підійшов до бару «Старий Хем», де працював свого часу. Він автоматом розбив скло у дверях, щоб відчинити їх. Звідти вийшов директор і сказав: «Нащо це ти зробив? Постукав би, я б тобі відкрив». Після цього ми перемістилися до «Хема». Як я зрозумів, раніше це було бомбосховище.

У «Хемі» були дуже зворушливі моменти. Весь алкоголь ми дбайливо перенесли в іншу кімнату. На стільцях були прив’язані мотузочками маленькі подушки, і щоб зробити з них ліжка, ми сиділи та розв’язували на них вузлики. Хтось каже: «Та давай я ножем відріжу!». Всі одразу на нього починають кричати: «Ти дурний, нащо псувати чуже майно? Нам тут ще після війни відпочивати!». Усі з великою любов’ю ставилися до цього місця. Там ми переночували, чергуючи біля бійниці, направленої у бік Пушкінської.

— Ви мали завдання охороняти підходи до ХОДА?

— Глобально — так, але наша група була небойовою. Ми мали забезпечувати тил двом бойовим, які їздять на передок і б’ються. Але все це швидко скінчилося, бо вже 2 березня нас відправили на бойовий виїзд. 

З 15 людей у нашій групі я один раніше тримав автомат у руках. Ще був Жора, який лише «срочку» служив і знав, як цей автомат розбирається. Він зараз у ГУР [головне управління розвідки — «Люк»].

Нас відправили на вулицю Світлу [на Салтівці — «Люк»], прикривати 92 бригаду, яка стояла в полі та вела артилерійську дуель із росіянами. Нашим завданням було не допустити прориву в їхній тил якихось російських лохів, що заблукали в місті. Почався абсолютний бардак, не було жодного зв’язку, всі загубились і ходили шукали одне одного.

Нас чотирьох відправили тримати сектор, щоб ніхто не підійшов до лінії розмежування. Половина позасинала на постах. Я на ранок сказав Серафиму, що шукатиму можливість мобілізуватися в якусь нормально організовану бригаду. Віддав йому автомат і пішов додому.

— Як він це сприйняв?

— Із розумінням. А потім, 14 березня, до «Старого Хема» прилетіла ракета «Іскандер» і Серафим загинув разом із п’ятьма іншими людьми з моєї групи. Ми розраховували, що цей підвал буде укриттям як бомбосховища, але «Іскандер» пробив усе.

— Як ти почував себе, побувавши двічі під ракетним обстрілом?

— Попередня служба навчила мене правильно реагувати на стрес, тому від обстрілу не впадав у ступор. Мене це ніяк не поламало, принаймні хочеться в це вірити.

«Щоб голі-босі сонечки були одягнені»

— На початку березня, після того, як ти пішов із харківської тероборони, ти поїхав до Львова…

— Так. У перші дні там я допомагав розселяти біженців: зустрічав їх на вокзалі, відвозив машиною, деяких віз на кордон — глухонімих дітей, багатодітні сім’ї. 

Водночас у середині березня мій батько вивіз маму та мого молодшого брата за кордон і повернувся до Харкова. За кілька днів він пішов у військкомат і мобілізувався до батальйону, який діяв у районі Ізюма. Щойно його направили за місцем дислокації, виявилося, що його підрозділу були потрібні рації, обладнання для зв’язку. Я кілька разів привозив їм це.

Я навчився робити збори, закуповувати необхідне в Європі. Знайшлися люди, які допомагали мені з логістикою. Якоїсь миті набридло, що мені ставлять забагато зайвих запитань на блокпостах щодо мого статусу. Казали: «Покажи посвідчення волонтера». Таке посвідчення видають благодійні організації чи фонди.

Прав та обов’язків у голови такого фонду більше, ніж у волонтера, я зрозумів, що це краще підходить моїй поточній діяльності. Виникла ідея створити благодійний фонд, щоб офіційно збирати гроші, все закуповувати та потім передавати військовим. 

Ми з Сергієм Будником, другом мого батька зареєстрували фонд як юридичну особу. А через тиждень Сергій теж мобілізувався і поїхав до підрозділу протиповітряної оборони. Отже, я залишився в фонді один.

— І що ти почав робити? Набирати команду?

— У мене досі її немає, роблю все сам. Є друзі, що допомагають, є люди, які за договором є волонтерами мого фонду. Вони десь щось знаходять і кудись возять — військовим теж, але переважно цивільним. Таких людей близько десяти. Ще є бухгалтерка, яка мені дуже допомагає з юридичними моментами на волонтерських засадах.

— Ти займався суто волонтерською діяльністю з весни до осені. Нині ти — військовослужбовець. Як ти потрапив до ЗСУ?

— Я довго, хоч і пасивно шукав місце, де можу бути максимально ефективним. 

Восени мені зателефонував мій товариш по службі в патрульній поліції, позивний «Самурай», який ще в березні мобілізувався у 68-ї бригади. Він саме отримав посаду начальника речової служби, тому питав, чи є в мене охочі потрапити до неї. Я зрозумів, що це місце для мене. Тут треба працювати не зброєю, а мізками. Це робота, пов’язана із документами.

Завдання речової служби тилу — забезпечувати військовослужбовців спорядженням, засобами індивідуального захисту та облаштувати їхній побут. І це пряме продовження моєї волонтерської діяльності, якою я займався на той момент уже пів року. Робити так, щоб «голі-босі сонечки» були одягнені, щоб у них було все.

— У нас правда були «голі-босі сонечки» на початку війни?

— На початку війни всі були голі-босі. Але коли я прийшов до 68-ї бригади й подивився, що вже зроблено Самураєм, зрозумів, що він провів величезну роботу. А зараз, майже через п’ять місяців після мого приходу, ми з командою вивели бригаду на одне з перших місць в Україні в плані забезпечення. Мені навіть складно уявити, що може бути такого, що ми не могли б видати зі складів Міноборони.

— Тоді звідки беруться усі ці нескінченні скандали зі зборами на шкарпетки мобілізованим?.

— Думаю, це через банальне нерозуміння того, як усе влаштовано. Як військовий та волонтер я категорично проти цих зборів на індивідуальні речі, допоки людина не потрапила до військової частини. Їй варто спочатку місяць побути там, зрозуміти специфіку роботи та свої реальні, а не уявні потреби. За цей час вона отримає забезпечення від Міноборони та першу зарплатню, на яку зможе докупити все необхідне. І тільки після цього можна робити збори на якісь штуки.

Можу перерахувати, що реально може знадобитися людині, яка після військкомату вибуває у місце несення служби. Спальник — на перший час, поки вона не потрапить до конкретної бригади та не отримає ЗСУшний. Труси та шкарпетки змінні — багато. Вологі серветки. Металева ложка, виделка, чашка, тарілка. Базова термобілизна та якісь теплі речі — бажано, одразу військові, а не цивільні.

Не завадить павербанк із кабелем, запас їжі на день та налобний ліхтарик. Все. Не бачу сенсу збирати на РПС (ремінно-плечову систему), коліматор, аптечку, турнікети. Нехай спочатку [мобілізований] прибуде до військової частини та подивиться, чим його забезпечать.

Ми вже перемогли б у цій війні, якби витрачали волонтерські гроші тільки на те, що військовий не може придбати собі із зарплатні. Він не повинен купувати коптер, тепловізор, машину, або професійний приціл для снайперської гвинтівки, що коштує 300 тисяч гривень. Якщо Міноборони не може цього забезпечити, на це справді варто витрачати волонтерські кошти. Але точно не на шкарпетки або жіночі прокладки.

«Ми можемо взяти із собою шматочки мирного домашнього життя»

— Ти одружився під час війни. Як до цього дійшло?

— Ні, я тільки зробив пропозицію. Тут дуже гостро переживаєш усе. Коли ви за тисячу кілометрів одне від одного, одразу розумієш, це та людина чи ні. І так, Катерина — моя людина, моя жінка. Ми довго відтягували заручини, але тут я зрозумів, що хочу зв’язати з нею своє життя. 

Ми поки що відкладаємо весілля, тому що не хочемо віддавати війні право диктувати нам умови його святкування. Спочатку мені потрібно поставити свою службу на рейки, добрати необхідну кількість персоналу та навчити його. Саме тому зараз я працюю без вихідних з 5 ранку до 11 вечора. Коли закінчу із цим, буде весілля.

— Чого тобі ще не вистачає з цивільного життя? За чим сумуєш найбільше?

— За своїми близькими. Я не можу обійняти маму, батька, дочку, свою жінку. На другому місці — сумую за барами, культурою, кіно ввечері, якимись такими цивільними штуками.

Нікого з нас не готували до такої війни — ані в садочку, ані в школі, ані в інституті. Нікого не готували, що ти будеш десь у донецькому степу, під цим огидним вітром, тягати бруд в своїх «таланах» [берцах TALAN українського виробництва — «Люк»], працювати з загрозою для життя, спілкуватися з іншими людьми, з багатьма з яких ти б раніше і за один стіл не сів.

Я маю пораду для військовослужбовців, у яких відбувається вигоряння на службі. 

Перше. Сфокусуйся на своїх завданнях та докладай зусиль, щоб виконувати свою частину роботи найефективніше. Якщо твоє завдання копати окопи, копай їх максимально глибоко. Завдання перебирати папірці — перебирай максимум за день. Стріляй з автомата точно, не засинай на посту, вбивай більше росіян — будь-яку роботу потрібно робити максимально якісно, від серця. Тоді людина дуже швидко почне отримувати задоволення від результатів.

Друге. Я зрозумів, чому жінкам важливо купувати собі прикраси. Як я казав, чоловіків життя не готувало до таких умов: бруд, смерть, голод, біль, донецький вітер. Але ми можемо взяти шматочки нашого мирного домашнього життя і привнести їх сюди. Це може бути будь-що, наприклад, запальничка Zippo, яку ти береш до рук щоразу, коли закурюєш. Це може бути якісний налобний ліхтарик, якийсь гаджет, дорогі навушники, гарна технологічна куртка в мультикамі [камуфляж — «Люк»]. І це буде маленька річ, яка завжди з тобою і повертає тебе у стан, коли ти цивільний і в тебе все гаразд.

Такі дрібниці задають настрій та не дозволяють провалитися у депресію.

— О, давай про депресію. Чи були в тебе думки про свою смерть на війні? Як ти переживаєш можливість померти будь-якої миті?

— Коли я був у ХОДА, я підготувався до смерті наскільки це можливо. Використовував буддійську практику: перед битвою вмирати у собі, щоб не боятися смерті в бою. Ти програєш у голові найстрашніші варіанти та розклади: свою смерть, смерть близьких, як ти оплакуєш їх, як вони оплакують тебе, що після тебе лишається. І коли ти в голові простраждаєш і проживеш усі ці ситуації, то швидко прийдеш до висновку, що в гіршому випадку станеш героєм, а в кращому — виживеш і взагалі все стане добре.

Я розмовляв про це з іншими військовими, вони теж так говорили.

Люди гинуть у цій війні щодня. Якщо ти військовий, маєш бути готовим померти — з честю та гідністю. Війна — це бруд, це огидно, і один з моментів війни — це коли люди гинуть. Тому бажано закрити свої справи та бути готовим до цього.

Якщо вибирати між смертю за свободу своєї країни та життям в окупованому бурятами та дагестанцями Харкові — для мене вибір очевидний. Я не бачу сенсу у житті під російською окупацією. Я люблю Україну, пишаюся, що я українець, і обожнюю життя у своїй країні.

З іншого боку, потрібно докладати максимум зусиль, щоби вижити. В хорошому підрозділі не має бути героїв. Героїзм починається тоді, коли хтось проїбав.

— Добре. Тоді останнє запитання: як ти бачиш нашу перемогу? Що має статися, щоб Україна перемогла у цій війні?

— (Довга пауза) Ми маємо деокупувати 100% української території. Україна повинна повернутися до своїх кордонів станом на 1991 рік. Росія має перестати існувати як державне формування. Нам потрібно вступити до НАТО або мати альтернативні гарантії безпеки. Але я сумніваюся, що на цьому війна закінчиться. Думаю, кожному українцю треба змиритися з думкою, що ми станемо другим Ізраїлем.

Ми маємо навчитися жити в країні, що воює завжди. В якої є сусід, що хоче нас знищити. Я не кажу, що кожен чоловік повинен вчитися стріляти з автомата чи кожна жінка має з дитинства вчитися бути військовослужбовцем. Але є якісь компетенції, які нам час починати вчити з дитячого садка: як надавати першу допомогу, як діяти у разі артобстрілу. Гадаю, у школі хлопчики мають вчитися не маршувати на заняттях ДПЮ, а стріляти з будь-якого виду озброєння.

Нас повинні з дитинства вчити виживати за умов, коли твій сусід йобнутий. І тому навіть коли ми виженемо росіян із території України, війна не скінчиться. Росія нікуди не подінеться, як і ці люди, які голосували за Путіна, підтримали інтервенцію або просто нейтрально ставилися і нічого не робили. Вони залишаться за 30 кілометрів від Харкова. Ми їх виженемо і поїдемо купатися у Чорному морі — це добре. Але перемога буде згодом.

Антон Алохінссон, фотографії з архіву Дениса Євдокименка, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Я написала твіт, що жива. І тільки тоді зрозуміла, що в мене всюди скло». Інтерв’ю з волонтеркою Юлією Напольською
• «Якщо я вже тут, то треба довести справу до кінця». Розмова з поетом і музикантом Олександром Кудем про службу в ЗСУ

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.