«Харків для мене дорівнює протесту». Інтерв’ю з Діаною Берг про акціонізм, права та шлюбну рівність

«Ми виїхали з Маріуполя, коли перестали бути корисними»

— У тебе є медаль і грамота від Верховної Ради «За заслуги перед українським народом». У чому саме вони полягають?

Коли ще була Верховна Рада минулого скликання, мій давний друг Олексій Рябчин — народний депутат, котрий теж був зі мною [на проукраїнських акціях, — «Люк»] у 2014 році — сказав, що є подання на цю медаль. Воно стосувалося мене, Олега Саакяна, Богдана Чабана та ще одного донеччанина. Це сталося у 2019 році, тобто через п’ять років після того, що у Донецьку ми робили…

— За ваші акції «Донецьк — це Україна»?

Так, за оцей рух низовий. Ми там не як ГО-шка були, а просто як творча інтелігенція, що почала ним керувати. За це ми якесь визнання від влади й отримали. Цю грамоту і медаль в кейсі, як і Сашини [чоловіка Діани Олександра Сосновського] грамоти від поліції ми залишили у серванті, коли виїхали з Маріуполя у березні 2022-го.

Ми ж виїздили внікуди, виїздили на вірну смерть, тому що не знали, наскільки місто оточене. Не було взагалі зв’язку, інтернету — просто вакуум. Радіо — і те ловило тільки «ДНРівське».

— Коли саме ви виїхали?

Це було 4 березня [2022 року]. І вже з 1 березня не було просто, як то кажуть, ні-ху-я. Буквально: ані води, ані газу, ані електрики — все-все роз’їбали. І жодного зв’язку. І постійно гатили.

Ми знімали, стрімили, показували, що в Маріуполі відбувається, навіть якимось ЗМІ відправляли. Але все ж вирішили їхати, бо вже перестали бути корисними. Єдине, що я з «Тю!» все ж заховала — це український прапор. Він вже такий пошрамований, пережив багато з 2018 року, коли ми робили з ним акцію на 8 березня. І це єдине, що ми взагалі змогли вивезти. Досвід нічому не вчить: у 2014-му я виїжджала з Донецька «на тиждень» — і цей тиждень до сих пір тягнеться. І те ж саме у Маріуполі. 

Спершу ми поїхали у Дніпро. Там наша подруга Оля Полякова [виконавча директорка Gender Stream, ЛГБТ-активістка та феміністка] сказала: «Живіть у мене». І ми якийсь час були в Дніпрі. Потім їхали маршрутом через міста, де жили друзі — Вінниця, Хмільницький. Так ми зрештою опинилися під Львовом, де жили з березня по травень.

---

Читайте також:

• «Шлюбна (не)рівність». Українські зірки та представники ЛГБТК+ спільноти знялися у фільмі на підтримку одностатевих шлюбів
• Інтерв’ю з Марією Клюс, авторкою тексту законопроєкту про цивільні партнерства

---

Я тоді мала таку роботу — розмовляти зі ЗМІ. Ми були єдині, в кого можна було на той момент дізнатися щось про Маріуполь — бо тоді з нього ще не виїжджали. Я працювала з ранку до ночі: о 6:00 вже десь там на Fox News даю інтерв’ю, всім ЗМІ, яким тільки можна. Саша брав на себе українські, а я англомовні. Плюс я у 2022 році побувала в сімох нових країнах, відвідувала їх на декілька днів, тому що мене запрошували як спікерку на конференції.

— Але ти все одно повернулася в Україну.

Я побула за кордоном два місяці, встигла привезти волонтерський бус, який нам подарувала рандомна жіночка з Лейпцигу, і все. Я відчула, що я не можу говорити як людина зі Сходу України, якщо я не в Україні і не на Сході — мені фізичний зв’язок із ним потрібен. Знову поїхала у Дніпро, до Саші, тому що він побув лише тиждень у Львові, і ми зрозуміли, що не зможемо організувати евакуацію дистанційно. Вони створили з [волонтером] Денисом Мініним ініціативу «Вивеземо», евакуація з окупованих територій була стабільною та, звісно ж, безплатною.

Ми заснували влітку [2022 року] фонд допомоги маріупольцям. Нам донатили багато партнерських та міжнародних організацій. Ми загалом виплатили 450 родинам разову допомогу: придбати бензин, десь переночувати на два дні, піти до дантиста — бо від довгого стресу та недоїдання у підвалах під бомбами починають просто випадати зуби.

Це волонтерство надало нам змогу трохи «заземлитися». Саша нарешті вивіз з Маріуполя маму та наших кішок. Їх було вдвічі менше — замість шістьох доїхали три: дві втекли, одна померла в дорозі. А ще в офіс Сашиної організації влучила ракета, і ми перебралися до Києва, де мали можливість жити безплатно. Насправді, я зараз у Києві, а не на Сході лише тому, що можу не платити шалені кошти за оренду квартири.

«Поки ти не виходиш із прапором, за котрий в тебе прилітає бруківка, ти не розумієш його цінності»

— Чому важливо вчити акціонізму, культурному спротиву, акціям громадського протесту? Наскільки це взагалі вписується у національну ідею?

Це на якомусь генетичному рівні наша тема, що я просто відчула на собі. Я ж була «пасивісткою» абсолютною, і до Майдану 2014 року взагалі не цікавилася якоюсь політичною ідеєю. А тоді мене «торкнуло», я побачила, як багато людей теж почали інакше сприймати реальність.

Знаєш, [у тварин] є реакція на небезпеку:«Бий, біжи, або замри». В українців це саме «бий». Ми ще якось з друзями ржали, що у білорусів «біжи», а у росіян «замри». Такий триєдиний, блять, народ.

Ми є єдиною (ну, вже з Ізраїлем другою) країною, котра свою демократію і свободу виборює постійно. Ми знаємо її ціну. Вестерни нас трохи не розуміють, бо вони є привілейованими, що вже народилися в демократії. Їм сказали: от вам, будь ласочка — але вони не розуміють ціни цього. Поки ти не виходиш з прапором, за котрий в тебе гарантовано прилітає бруківка, ти не розумієш, його цінності.

Це було відчутно навіть у нас в Маріуполі: щось негаразд, якась хрінь в місті відбувається — і от так [клацає пальцями], за один день акція організувалася. І в Києві так само було і з тим же Майданом: якщо якась херня відбувається, то об’єднується всі, щоб проти неї бастувати. У Маріуполі це було щось менше, тому що і місто менше, і цінностей, що об’єднують (окрім українства), не так багато було. Права ЛГБТ під час війни 2014-2022 людей не дуже обходили — вони тут волонтерять, які права, ну, про шо ви…

— Тим не менш, за два роки «повномасштабки» маємо чималий поступ. Законопроєкт Ірини Совсун про зареєстровані партнерства вже схвалений комітетом здоров’я нації.

Так, ми просуваємося неймовірно! І я впевнена, що дуже скоро ми це змінимо, як було із канабісом. Звісно, все мало йти до того, щоб можна було його з рекреаційними цілями використовувати. Але компромісним був і перший крок — прийняли закон про використання у медицині. 

Чому я така амбасадорка акціонізму: у нас [в Україні] є привілей використовувати право на мирні зібрання. Тому що в нас краща ситуація, ніж, скажімо, у Німеччині. Коли ми у Касселі [у 2022 році] робили акцію — рожевий дим, банери з гаслами, українські прапори — до нас підійшли копи і запитали: «Друзі, чи є у вас дозвіл?». А ми такі: «Що?! Який дозвіл? Нащо? Ми з України».

«Харків — це прямо у серденько. Я тут менше доби, а вже думаю, що можна зробити»

— Ти постійно маніфестуєш свою ідентичність зі Сходу України. Як тобі в цьому плані відчувається Харків?

Харків завжди для мене знаковий. Я небагато разів тут була. Я була тут на фестивалі «Вдох», потім на «Плані Б», коли [його організатор] Райко Божич нас попросив зробити тренінг про креативний протест. Потім я з працювала з «Харків Прайдом» — вони теж мене запрошують провести заходи. І саме тому Харків для мене дорівнює протесту, культурі мирних зібрань. Тут завжди щось таке відбувалося.

Я «Харків Прайд» підтримувала навіть у Маріуполі, щоб, з одного боку, поржать над гомофобами, і водночас солідаризуватися з Харковом. Я вивішувала величезний веселковий прапор з написом «ХА», а потім ще з ним ходила. «КиївПрайд» теж добре працює по-своєму, але Харків… Я його особливо відчула у 2014-му, коли був марш ультрас і вперше пролунало гасло «Путін хуйло». 

Я люблю дуже і Одесу, і Дніпро, але саме у Харкові відчуваю якийсь особливий зв’язок. Як вдома.

— Мабуть, справа ще в тому, що зараз сюди переїхало дуже багато людей, з Донецької та Луганської області…

Я не про це. Знаєш, я просто маю бути на вістрі, де є межа між мрією і оцією [російською] навалою, яка хоче нас вбити. Зараз в Україні є декілька міст, котрі знаходяться на цьому вістрі: і Запоріжжя, і Дніпро, і Харків — і в кожному трошки своя ідентичність, і об’єднує нас степ. Але Харків мені найближчий зараз по духу, хоча я дуже погано знаю місто.

Про Харків я знаю багато класних історій. У Харкові є дуже багато друзів: театр «Нафта», ХЖО «Сфера», «Харків Прайд» і «Люк», звісно — і всі вони дуже близькі по духу. І тепер я розумію, що треба було співпрацювати з Харковом ще більше, треба було постійно сюди їздити з Маріуполя.

Я розумію, що у мене якась розмита ідентичність східнячки. Приїжджаю сюди і відчуваю: степ мій рідний! Звісно, і Запоріжжя наше, і Дніпро, і Маріуполь, і Донецьк, і Луганськ — не треба  ніколи забувати про Луганськ. А Харків — це прямо у серденько. Тому я тут ще менше доби, а вже думаю, що тут можна зробити.

«Європейці мають дивитися на нас і чути Схід України»

— Яке в тебе життя після «Тю!»? Чим ти займаєшся?

«Тю!» й досі існує, але воно зараз в екзілі, у вигнанні. Звісно, ми втратили свій фізичний вимір, але не свій «Тю-spirit». Ми є, ми існуємо, команда розвивається, але настільки ж розкидана, наскільки розподілена по країні наша аудиторія.

Наша найсильніша аудиторія — це підлітки, здебільшого з вразливих груп, з важкими сімейними обставинами. Вони суперталановиті, суперкласні — і вони в «Тю!» постійно це доводили. Ми намагалися дати їм зрозуміти та повірити в те, що завод — це не єдине їх майбутнє, а може бути багато чого. І ми зараз теж здебільшого працюємо з ними.

Водночас ми з «Тю!» займаємося мистецтвом і беремо участь у виставках, займаємося культурною дипломатією. В цьому плані я є прикладом людини, котра може говорити від імені України десь в Європі чи Канаді. Європейці мають дивитися на нас і чути Схід України. Це теж важлива тема, бо Схід почав трохи затихати в медіа. Європейцям треба поставити людину і сказати: «Послухайте його, він двічі втратив дім. А вона тікала від переслідувань — спочатку з Донецьку, а потім з Маріуполя — і займалася там правами людини, дітям допомагала. Послухайте, що вона скаже».

У нас був офігезний спільний проєкт минулого року з «Віче» (Vitsche). Це найбільша спільнота українських активістів у Берліні. Вони просто неймовірні! В межах проєкту Checkpoint Peace ми досліджували вже згаданий привілейований німецький пацифізм, намагалися відповісти на питання: що з німцями не так?

З одного боку, Німеччина — один із найбільших наших підтримувачів у плані зброї, політики, допомоги переселенцям. А з іншого боку, дуже дивно спостерігати, як пересічні німці проводять на Великдень «марш миру» із голубами, совєтськими піснями та закликами до перемовин з агресором. З ними про це треба розмовляти.

У нас на сайті були чотири есеї, написані дослідниками, стосовно таких історичних «сліпих плям» як Німеччина часів Холодної війни. Також ми це опрацьовували через мистецтво: чотири митця або мисткині у публічному просторі Берліну. Потім у нас були чотири акції про Україну, про Маріуполь. Наприклад, ми робили марш 13 червня — тому що саме цього дня у 2014 році місто було звільнено від російської окупації. І ми [до 2022 року] щоразу його так класно святкували: величезна толпа щасливих і вдячних людей разом з військовими йшла від театру до площі. У Берліні ми зробили те ж саме.

Також у нас було чотири кліпи. Ми запросили [харківського музиканта] Юру Гуржи та придумали легенду, що десь на барахолці була знайдена аудиокасета з його піснями про мир. Він нам написав пісню в стилі європоп під назвою «Піз денс» (Peace Dance) — як насмішка над усім цим peace movement. І ми зробили ще три соціальні реклами на тему цього peace.

«Декомунізуватися треба по-справжньому, а не просто таблички поміняти» 

— Як ти бачиш перемогу України в цій війні?

Я бачу перемогу у тому, що буде збережена Україна як суверенна та незалежна держава, як і народ України, її культура, історія, мова — вся наша ідентичність.

Я не хочу бути супероптимісткою. Мене цей оптимізм заїбав ще у 2014 році, коли я вимушено переїхала до Львова та постійно оновлювала стрічку новин, тиснучи F5. І оце виснажене очікування, що зараз я повернусь, дуже поступово і боляче перетворилося на розуміння: ти не повернешся, починай далі жити з такими налаштуваннями. 

І з Маріуполем те ж саме. Оце очікування десь висить у треї, але сильно виснажує. Чесно кажучи, після другої втрати дому у 2022-му мене це пригнічує ще більше, ніж у 2014-му. І тому я просто хочу, щоб Україна як держава залишилася (а на це у мене теж нема 100% гарантії) з правами людини, свободою слова, свободою самовираження та, вже вибачте, шлюбною рівністю.

Звісно, ще хотілося б подолати усю цю корупцію, весь цей залишок «совка» та русні. Декомунізуватися треба по-справжньому, а не просто таблички поміняти. Коли ми маску жертви трохи знімемо і почнемо як дорослі осмислювати, що це  було — тоді це і буде перемогою України.

Антон Алохінссон, фото — Катерина Переверзева, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️