«Якщо я вже тут, то треба довести справу до кінця». Розмова з поетом і музикантом Олександром Кудем про службу в ЗСУ

— Саш, як твої справи? Як ти себе почуваєш?

— Важко сказати. Ніби відчуваєш себе добре, але інколи впадаєш в якийсь важкий емоційний стан. Іноді дуже не вистачає хороших військових психологів. У нашій армії офіцери з МПЗ [морально-психологічного забезпечення — «Люк»] залишаються передовсім політруками. 

Ну, і як у будь-якого солдата, одна із найбажаніших думок — про відпустку, щоб побачитись із рідними. Навіть якщо ти не знаходишся в зоні бойових дій, все одно в цій системі, далеко від близьких. Втомлюєшся. А час іде. Три місяці. Пів року. Ось 8 січня виповнилось дев’ять місяців, як я «в полях».

— Як для тебе починалась війна? Чи були якісь передчуття перед 24 лютого? 

— За два тижні до початку повномасштабного вторгнення моя дружина почала сильно хвилюватись. Я ж був певен, що війни не буде. Чому? Бо я дурний, начитався аналітики, старався думати логічно. 

Зараз ми вже всі розуміємо, що русня так не мислить. Дружина запропонувала поїхати до батьків, бо там приватний будинок, спокійніше. Пройшов тиждень, нічого не відбулось, і ми вирішили повернутись на квартиру. Але тривога залишалась. 

Ми почали думати, що треба щось робити. Я без військового досвіду і не планував йти в армію. Який з мене воїн? Отже, ми з дружиною купили квитки до Вроцлава. Там наша подруга мала влаштувати мене та мою сестру на завод. У понеділок [28 лютого] ми мали вилітати зі Львова. А коли цей придурок [президент РФ Володимир Путін — «Люк»] оголосив визнання «Донецької та Луганської республік», стало ясно, що буде війна.

23 лютого ми сиділи в нашому улюбленому барі, замовили собі текілу, випили по три шоти і сказали людям, з якими були там в барі: «Судячи з усього, зустрінемось вже після війни». 

Вранці я прокидаюсь, а дружина каже: «Чуєш? Вибухи!». А я думаю, що це якісь придурки запустили феєрверки, бо два дні до того якісь придурки запускали феєрверки. І тут я відчуваю цей низький гул від вибухів, і розумію — почалося. 

За кілька годин ми вичистили всю свою знімну квартиру і поїхали. Ми зустрічали сусідів, яких ніколи не бачили, вітались і бажали одне одному зберегти себе і вижити. 

Евакуаційний потяг із Харкова — це було що попало… Нас в одному плацкарті було 17 людей. Речі, собаки, кішки. Поїзд називався Харків — Західна Україна. Я вже навіть не думав, що сяду на той потяг — пропускав якусь жінку з дитиною. Але мама моєї дружини подивилась на мене диким поглядом і просто запихала мене в вагон. Вчинила як матір, яка має врятувати свою дитину. Коли ми прибули до Львова, можна було спробувати виїхати нелегально, але я не хотів.

Потім, під час перших наших чергувань з хлопцями на фронті не було жодної ночі, щоб ми не обговорювали, якого хєра це все відбувається. Щодня я продовжую задаватись цим питанням…

Я досі не вірю — Олександр Кудь у військовій формі. Пацифістські настрої супроводжували мене впродовж всього життя, мене ніколи не цікавила зброя, воєнна історія, навіть під час навчання в університеті. Відчуття дереалізації: наче це моє тіло, але все навколо як поганий сон, що затягнувся. Я дивлюсь на себе, на автомат, який усюди зі мною — і ніхуя не розумію.

У Львові я лишився на квартирі мого друга і однокурсника Льохі Чеботарьова. Точніше як — на квартирі батьків його дружини. Ми створили там такий хаб, де приймали багатьох біженців із Харкова, давали їм можливість переночувати, видихнути і вирішити, чи вони їдуть за кордон, чи шукають житло тут, у Львові. І швиденько завдяки своїм скілам менеджера з комунікацій і знайомствам я організував штаб: хтось зустрічав біженців, хтось куховарив на 20 людей, хтось ходив до магазину. У нас було до 23 мешканців за раз в цій трикімнатній квартирі, дві собаки чи одна собака і два кота, чи… Я вже забув. 

Два тижні ми так і прожили, великою циганською родиною. За цей час приютили 51 людину, 48 з них я зміг переправити за кордон. Люди залишали в тому хабі записки на холодильнику. Були і українською, і фарсі, і азербайджанською, і англійською. Я потім їх зібрав і передав господарям квартири. 

— Дуже круто!

— Через два тижні такого життя я вперше вийшов прогулятись по Львову. До того не вилазив з квартири, тільки когось зустріти. А тут вийшов — вуличні музиканти, можна випити кави. Знаєш, дивне враження. Війна майже не відчувалась.

Як тільки наш хаб закрився, я сходив у військкомат, і мені сказали, що я не потрібний, бо немає ніякого досвіду. Ок, зрозумів. Ти, мабуть, пам’ятаєш відчуття цих перших днів — ніби ти щось недопрацьовуєш. Забагато спиш, забагато їси, треба більше допомагати. Сон для слабаків. І на фоні цього я себе погано почував. Але знайшовся класний проєкт від Центру міської історії, я вперше за багато років працював за фахом історика, а не журналіста. [Олександр закінчив історичний факультет ХНУ імені В. Н. Каразіна — «Люк»]. А потім ще раз ходив [до військкомату], був в електронній черзі і зрештою мобілізувався.

Два тижні мене той сраний військкомат гамселив… Вибачте, я не можу по-іншому. Треба було щоранку приходити з речами і отримувати повістку на наступний день. Ходив-ходив, і мені нарешті виписали повістку з наказом прийти через три дні. І я думаю: «Вау, в мене є два дні, можу попрацювати, зустрітись з друзями!». І в цей день мені о 23:40 дзвонить військкомат. Я був у ванній. Найнезахищеніша позиція, знаєш. І мені кажуть: «Пане Олександре, доброго вечора, це військкомат. Завтра з речами ми чекаємо на вас». І я думаю: «Ну о-ху-єть, добре!». 

Спочатку намагався ніяких зборів не робити, бо нас екіпірували нормально. Це ЗСУ, у нас одразу були бронежилети, каски, берці. А потім з’явилась велика задача — тепловізор. Зарплати ще не отримували. Це зараз всі потреби ми закриваємо завдяки своїй заробітній платі, і я намагаюсь нічого не просити. Але тоді люди мені одразу так швидко назбирали, друзі, однокурсники з історичного факультету, поети — в мене навіть з’явився дрон!

— Складно було звикнути до армійського життя?

— Коли у мене був дуже поганий психологічний стан, мені допомагав мій друг, який вже служив в ЗСУ, Діма Шаповал. Я йому дзвонив, і він просто за три секунди міг повернути мені бойовий дух і відчуття того, що з усім можна справитись. Оце був офіцер морально-психологічної підтримки, яким він має бути! Він мене витягував із дуже важких станів. Допоки не загинув… 

Новина про його смерть мене просто розмазала. Та я й досі не прийшов до тями. Ти бачиш різних людей в армії. Ті, на яких ти хочеш рівнятись або попутчики, про яких не розумієш, чого вони тут. І ти ставиш питання: «Чому найкращі люди вмирають?…». Герої не вмирають, звісно, в нашій пам’яті, але на жаль… 

Я пам’ятаю, коли подзвонив його дружині, щоб дізнатись, чи не з’явились новини про Діму (він вже місяць вважався зниклим безвісти). Вона сказала, що стало відомо про його загибель, і я просто хвилину мовчав. Мовчав, бо розридався, мені важко було сказати хоч щось. Врешті я скинув [дзвінок], бо розумів, що їй і так важко, від моїх сліз легше не стане.

В маскулінному товаристві доводиться дуже сильно ховатись в емоційному плані. Не можна показувати свою слабкість, бо вона теж нікому не всралася. Але я бачив, як майор, який закінчив Суворовське училище і з підліткового віку хотів стати військовим, на вранішньому шикуванні ридав, бо в нього загинув товариш. Здоровий мужик, який служив в АТО, не міг стримати своїх сліз. І тоді я зрозумів, що це — нормально. 

Важливо, щоб про Діму пам’ятали. Мені дуже шкода, що він не застав звільнення Херсона, не застав звільнення Вовчанська, свого рідного міста. І я зараз дуже переживаю за друзів, які в армії.

«Тил має зробити все, щоб втримати фронт, але це не значить, що треба лягти в гроб»

— Саш, на початку війни ти одружився. Як це сталось?

— Я слухав інтерв’ю Валерія Маркуса, який сказав, що коли він пішов на війну, розстався з дівчиною, бо розумів, що це буде його відволікати. І з одного боку він правий, думаю, що правий… Але ж ми знаємо, що життя багатогранне. 

Я був у відносинах і одружився вже після того, як мене мобілізували. Моя дружина була в Ірландії, вона приїхала якраз за тиждень до того, як прийшов бойовий наказ, і наш підрозділ поїхав у зону проведення бойових дій. 

Моя дружина — це супернадійна опора, яка дозволяє мені не зламатись, не розклеїтись, взяти себе в руки. Коли ми приїхали, постійно була небезпека диверсійних груп. Але я був спокійним, бо вірив, що моє кохання проведе мене і захистить. Ця віра трохи похитнулась, коли Діма загинув… Я зрозумів, що не завжди щит кохання такий безперебійний. Але він дуже допомагає в будь-якому разі.

Я дуже сумую за дружиною. З моменту нашого знайомства в ковідну епоху ми майже не розлучались. Ми одразу почали жити разом. А тут раз — і мене немає, і її немає. Це важко. Війна забирає життя, забирає час. Я їй кажу: «Ми познайомились під час ковіду, одружились під час війни, я не знаю, що нас очікує далі!». Експрес-курс води, вогню та мідних труб. 

На початку стосунків моя дружина казала: «Я всіх своїх хлопців попереджала, що не буду чекати їх з армії, і що стосунки на відстані — це не для мене». Але тепер їй доводиться все це витримувати.

— Чого ще тобі не вистачає зараз?

— Мені не вистачає звичних розмов із найближчими друзями Дімою і Мішею, вони дуже різносторонні ньорди. І за гітарою своєю сумую. Я до цього звик. Культурні проєкти, заходи. Це стає частиною тебе, всередині тебе. 

Хоча періодично я беру участь в організації якихось заходів. Спочатку кажу Артему Ельфу: «Друже, у мене нема часу!». А потім взяв і написав постик [для LitSlam]. І мозок такий: «Вау, друже! Здається, ти ще можеш сформулювати речення!». 

Якось трапилась гітара, і я так покайфував — пограв, поспівав. І я так би хотів взяти її сюди, але розумію, що не буде часу. Тут встигни хоча б просто помитися.

— Але я бачу, що вірші пишуться!..

— Коли як. Накопичується, накопичується, потім прориваються, і це теж така розрядка. Я пам’ятаю, що коли став серйозно займатись музикою, коли гурт Busicama з’явився, майже перестав писати вірші. Вся творча енергія йшла в написання музики. 

А зараз музики майже нема. І тоді я пишу вірші. І деякі мені навіть подобаються. Вони є відображенням того, що зараз є. Коли я був на лікуванні [у Львові], зміг навіть дещо прочитати, потрапив на літературний вечір до друзів, і теж кайфонув неймовірно. 

— Скажи, як війна впливає на людей? Як війна впливає на тебе?

— Коли в липні я приїхав на лікування, то мав можливість кілька днів побути вдома, з дружиною. І я дуже довго переналаштовувався. Люди, які мене бачили в перший день і передостанній, сказали: «О, нарешті ти став самим собою». 

Майже два місяці в ЗСУ я звикав до всього — до побуту, режиму. І я дуже боюсь втратити себе. Звісно, перебування на фронті впливає і на термінологію, на мову, яку ти використовуєш. Але хочеться, щоб серцевина залишалась твоєю. Звісно, є страх не повернутись, є страх повернутись калікою, і є страх повернутись калікою з точки зору психології. У мене були друзі, близькі, які повертались з АТО, і я бачив, як довго вони звикали до цивільного життя. 

Коли я був у госпіталі, мене постійно тягнуло назад. Ти розмовляєш з кимось зі своїх побратимів і думаєш: «Чому це я тут, а вони там?». Інколи починаєш знецінювати мирне життя. Але це неправильно. Бо інколи доходить до того, що дружина розказує, що в неї був важкий день на роботі, а я не можу співчувати. Емпатія зникає, перестаєш відчувати її до цивільних. Але треба пам’ятати, заради кого ми воюємо. 

Я хочу, щоб люди в тилу продовжували жити своїм життям. Не в плані забути про війну, але смачно їли, пили каву, не знецінювали свої почуття. «Як я можу собі дозволити, якщо хлопці…». Тил має зробити все, щоб втримати фронт, але це не значить, що треба лягти в гроб і завісити вікна чорними шторами, щоб сонце не проходило. Ні, треба жити! І я це проголошую, але інколи ти бачиш мирне життя друзів, заздриш, і нічого з цим не можеш зробити. 

Думаєш: «Ви маєте жити, кохатись!». А потім коли зайобаний, дивишся на когось в Instagram: «Чого ти, уйобок, не на війні? Що ти свій прес показуєш, такий накачаний і не на фронті?». Або іноді починаю заздрити музикантам. Вони грають концерти, збирають гроші, багато хто з них волонтерить. Я теж хочу бути там. І я буду там, але спочатку треба завершити тут.

Коли я лікувався, була вірогідність, що мене спишуть. Але я хотів, щоб все було офіційно і чесно. Якби я це зробив нечесно, я б себе потім зневажав. 

З одного боку, я міг би повернутись і бути корисним як журналіст, і в тому проєкті, який робить Центр міської історії. Я можу допомагати волонтерством. І хто знає, може я б більше користі приніс там, ніж зараз, розумієш? 

І це говорить диявол на одному з плеч: «Давай, тут твоя дружина. З мамою побачишся. Твоя бабуся померла в травні, а ти досі не був на кладовищі». Бо мене не відпустили, це ж не близький родич. І ти не поясниш їм, що вона була як твоя друга мама, яка тебе виховала. І це говорить людяність — твоя слабкість як людини. 

А з іншого боку говорить відповідальність: «Якщо я вже тут, то треба довести справу до кінця». Ще влаштуємо Літературний SLAM ветеранів! Влаштуємо купу заходів. Просто зараз такий час. 

Я відговорюю багатьох своїх друзів йти в військкомат. Коли ти йдеш, маєш бути впевненим, що не станеш тягарем. І ще я за них переживаю. І так само мене відмовляли ті мої друзі, що вже були на фронті: «Саня, це не твоє, куди ти йдеш». І такий Діма був… Він міг не брати участь у цьому бої, як офіцер морально-психологічного забезпечення, але хотів піти туди зі своїми хлопцями, щоб відчути бій. 

Ось такі вони. Люди. І якби не вони, була б повна срака. Бо сама зброя без людей, які нею користуються, які витворяють нереальні речі силою свого духа, мужністю, вона — ніщо… Благо, у нас країна така, з такими людьми.

«Зараз я не можу писати не про війну, і не можу не писати» 

— Ти згадав Літературний SLAM. Що з ним зараз відбувається?

— Був Різдвяний слем у Харкові, в Полтаві, також — спільний захід із молодими організаторами. «Стеля», колишні Speech’ki. Вони великі молодці.

В LitSlamUA було таке тріо — я, Артем [Ельф] і Анка [Помазан] — основне ядро, на якому трималась організаційна діяльність. Під час війни ми не розуміли, чи можна проводити слем, чи на часі розважальні заходи. Але насправді люди потребують розваг. Вони хотіли дочекатись мене, але я сказав: «Кудь повернеться, не переживайте, але робіть без мене».

Ти знаєш, я люблю Харків і особливо це розумію, коли з нього виїжджаю. Свого часу я хотів закинути слем. Взагалі коли починав, думав, що ми організуємо один вечір і все. Думав, що моє — це музика. 

Але провів один раз, і відчув, що люди цього потребують, зрозумів, що на нас чекає культурний ренесанс Харкова. Тоді якраз почали виникати медіа а-ля «Люк», «Накипіло». Україна, на відміну від наших північних недолугих сусідів, не так зав’язана на столиці. Раніше була централізація простору, культури. А зараз ти приїжджаєш у великі міста — Харків, Одеса, Львів, Дніпро, Франківськ — і там є люди, молоді поети і музиканти. І ось ці молоді гарячі голови зі своїми креативними ідеями зараз проводять заходи.

— Чи є у тебе бажання осмислювати війну у творчості? Писати спогади?

— Я зрозумів, що пам’ять дуже ненадійна. Це решето. Перші дні своєї служби я думав, що можу запам’ятати все. Але потім зрозумів, що це все зліпається в один дуже довгий день. І з червня почав вести щоденник. 

Я не думаю, що я буду публікувати свої мемуари. Але це важливо для мене — запам’ятати, зрозуміти, що з тобою відбулось, запам’ятати людей, які тебе оточують. 

Був у мене побратим, який не складав на перший погляд враження музичного експерта. А тут ми з ним говоримо щось про музику, і він каже: «А я був на концерті Робі Вільямса». І я такий: «Еее?». «А взагалі я дуже люблю…» — і називає мені ім’я італійського оперного співака, Андреа Бочеллі. А далі каже: «Ед Ширан дуже цікавий виконавець, але пісня “Dancing in Dark” мені більше подобається у виконанні Бочеллі». І я думаю: «Я маю це записати, це відкриття!». Кожна людина має свій бекграунд, купу історій і досвіду, неочікуваних поглядів. 

І тому я веду щоденник, який не буду публікувати, бо там немає нічого цікавого, принаймні, мені так здається.

Я навіть не хотів вірші писати. Бо знаєш, коли були часи Майдану, я теж писав вірші. Але жодного їх не читав і не публікував, бо під час Євромайдану в Харкові, біля пам’ятника Шевченку виходили люди і читали свої пафосні віршики про те, як вони хворіють з Україною в серці… І мені здавалось, що вони просто мімікрують під час, пристосуванці, що відчули хвилю. Я дуже погано до цього ставився. Але виходить, що зараз я не можу писати не про війну, і не можу не писати. 

Мені здається, “Ptaha Emigrant” [альбом гурту Busicama, що вийшов у 2021 році — «Люк»] — це дуже пророцький альбом. Всі ці вісім років ми знали, що йде війна, знали, що вона може масштабуватись. Відчували це після Крими. Але ми відштовхували це. І навіть живучи в Харкові за якісь 100 кілометрів від зони бойових дій, забували… Згадай ковід — люди звикають. 

— Саш, я читала твій підсумковий пост за 2021 рік, в якому ти писав, як все важко і погано. Скажи, якби ти зараз перенісся у 31 грудня 2021 року, що б ти сказав собі в минулому?

— Я б сказав: «Буде гірше!». (Сміється) «Буде гірше, Олександре, але ми справимось! Те, через що ти зараз переживаєш — воно не настільки важливе. Просто пам’ятай про це. Деякі моменти навіть не варті…».

Але хуй його, може, я б сказав: «Бери квитки в Португалію!». Хоча, знову ж таки, я розумію, що треба було б все одно повертатись, бо я б з’їдав себе. Бачиш, я вже починаю продумувати! Треба було ходити на вишколи, які влаштовував «Азов»! Я хотів, але відкладав ці навчання, і в Червоному хресті… Перша медична допомога — це дуже важливо. Я б сказав собі: «Олександре, піздуй на курси парамедиків та йди вчися стріляти!».

— До школи управління дронами?

— Так! Як би я зразу пройшов цей курс, вже б потрапив туди, куди хотів. Але насамперед — перша медична допомога. Це має бути ще зі школи залізно. Всі мають мати з собою цю аптечку. Бинти, турнікети і щоб ти знав, як допомогти.

— Перемога — яка вона? Як ти уявляєш її?

— На жаль, ми не знаємо, коли це скінчиться. Скажімо так, антиімперське повстання — це завжди не просто. І навіть за підтримки великих гравців-акторів політичної сцени. 

З іншого боку, я пам’ятаю Майдан і те піднесення, коли ти, як історик, знаходишся всередині історичних процесів. І зараз ти теж всередині історичного процесу, але, звичайно, жити на зламі епох — не найкраща ідея. Ми закриваємо питання, які, на жаль, не закрили наші батьки. Мені інколи боляче, що люди звикають до війни. Не всі, але деякі. 

Хоча це логічно, що люди втомлюються, і розчаровуються теж. Але це не означає, що ми хочемо здатись. Я уявляю, якби зараз хтось сказав: «Та ну його, той Херсон!»… То як це: мій друг, що був найкращою людиною з тих, кого я знав, загинув, а ми такі — та давай віддамо цей Вовчанськ на кордоні? Ні, так не буде! Не можна давати хижаку частину, він же далі захоче гризти. Російська імперія має розвалитись. Те, що вона не зробила раніше через більшовиків, вона має зробити зараз. І я хочу це нахрін бачити! Цей підбитий мішка косолапий має ліквідуватись. 

Як я бачу Перемогу? А я не можу її візуалізувати, не можу навіть уявити. Єдине, про що я думаю — я повертаюсь додому, до Харкова. Або куди? Де ми зустрінемось? Чи вона вийде з потягу? Моя дружина? Я дуже люблю планувати, складати списки, розкладати по поличках. Люблю мати розуміння, як ми дійдемо до цілі. Але це настільки нереально зараз! Ті, хто може змусити себе жити одним днем, переживуть це легше. Я не можу жити тут і зараз. Мені треба розуміти. Я хочу, щоб, коли ми перемогли, ми не так швидко забули про все. Пам’ятати. Ми маємо пам’ятати. Ми воюємо за право жити так, як хочемо. Воюємо за те, щоб від нас від’їбались.

А після Перемоги я зустрінусь з усіма в Харкові на каву. І судячи з кількості людей, яких я хочу побачити, вип’ю багато літрів кави. Я вже до цього готуюсь.

Вікторія Нестеренко, фотографії з архіву Олександра Кудя, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.