«Харків’яни не читають — вони друкують». Інтерв’ю з видавцем Олександром Савчуком

«Те, що я зараз роблю — це виклик і провокація»

— Як ви прийшли до офлайн-книгарні? Наскільки взагалі доречно займатися цим під час повномасштабного вторгнення?

Ми до цього йшли 13 років, скільки видавництво існувало. Розрахунок був на те, що у Харкові є купа університетів, студентів, викладачів, архітекторів. Відповідно, бачилося, що це наші читачі. Але Харків і зараз показує, що тут мало читають і ця історія мало кому потрібна.

І тоді, коли я започаткував серію «Слобожанський світ», то вийшло кілька книжок. Я, вочевидь, вчасно переорієнтувався на загальнонаціональну стратегію, без прив’язки до регіону. У нас є Гуцульщина, і Галичина, і Полтавщина, і Волинь, і Чернігівщина, і Центральна Україна. І це дало результат, тому що одразу стало зрозуміло, що у Львові та Києві набагато більше купують. 

Простий приклад: на сьогодні в Івано-Франківську 19 книгарень, і щонайменше половина з них — не мережеві, а приватні, які заробляють самі. Відповідно, там люди купують книжки. Тому для мене те, що я зараз роблю, — це певний виклик, провокація і трансформація моєї енергії спротиву.

---

Читайте також:

• Ну, наші: як видавництво Vivat адаптувалося до війни і які книги готує до друку
• «Харків, де твоє обличчя?». Як одна людина зберегла цілу кобзарську традицію

---

Мене дуже не влаштовує, що у Харкові зараз лише чотири книгарні: дві від Vivat, «Книгарня Є» та «Книголенд». Ще одна від КСД [«Клубу Сімейного Дозвілля», — «Люк»] на вулиці Свободи нещодавно відкрилася. По суті, це все. Власне, жодна моя книжка не продається в цих книгарнях. «Книгарня Є» бере, але тільки для продажів онлайн.

— А чому так? Чому вони не продаються як усі інші?

— Бо вони в офлайні не продаються, стоять роками на полицях, і мені їх потім повертають зі збитими куточками. Друга причина — я не даю книжки на реалізацію, я відразу прошу їх викупити. Приблизно лише 15 книгарень в Україні вважають, що можуть собі це дозволити. А у нас невеликі обороти та невеликі наклади — інколи до 50 штук, як книга [українського мистецтвознавця, дослідника старовини] Стефана Таранушенка. Відповідно, я не можу дати на реалізацію 15 книгарням по одній книзі, тому що мені треба, щоб якась кількість була і для продажів на нашому сайті.

Коли я пропоную [книгарням] викупити книжки, то даю їм хороші ціни — в нас вони взагалі не дуже високі. Відповідно, вони пробують, бачать, що це вигідно, і кожного місяця замовляють нові. Так, вони ризикують, але коли книгарня купує книжку, то одразу хоче її продати. Коли вона буде на реалізації, то просто стоїть і чекає, що хтось прийде та купить.

Часто книгарні забувають, хто є пріоритетним. Моя роль — нагадати їм, що це, все-таки, виробник продукту. Бо без нас книгарня не існує. Часто книгарні надто розбещені та вважають, що може бути інакше. Коли видавець зробив книжку, то задача книгарні — донести це до читача, розказати, чому ця книжка цікава, правильно її подати, створити комфортні умови і так далі. А не просто поставити на полицю і чекати, поки читач прийде.

І от історія з продажем книжок замість реалізації показує, що вона працює краще. Книгарні починають шукати способи продати: проводити лекції, зустрічі, обдзвонювати бібліотеки, музичні школи — робити щось для того, аби продати цю книжку. І тоді вони продаються.

Харківські книгарні чомусь вирішили, що їм це нецікаво. Не тому, що вони погані чи не вміють працювати, а тому, що вони, вочевидь, знають харківський ринок. Так сталось, що книжка Дмитра Багалія «Історії Слобідської України» продалася найбільшим накладом в Києві, друге місце — Львів, і лише п’яте — Харків. Взагалі, наші видання переважно купують не харків’яни, зараз найбільший ринок — у Києві.

«У Харкові мало кого сприймають як свого»

— Це пов’язано з тим, що багато людей просто переїхало з Харкова в Київ?

Ні, так було завжди. Чомусь немає у звичці харків’ян [купувати книжки земляків]. Я не те, що скаржуся — просто така статистика. З дитячою літературою, думаю, набагато краща ситуація. Діти всюди є, діти всюди хочуть читати, батьки їх вчать, відповідно, читають. Те ж саме з літературою про зростання, бізнес і так далі. 

Кажуть, що у нас дуже нішева література. Я так не вважаю. Просто у нас менше прийнято таку літературу читати. Книжки про Хоткевича, Кричевського, Яворницького, Нарбута —  як можна сказати, що це нішева література? Хоч якось ними можна було б цікавитися.

— Може, вона не те щоб нішева, але просто недостатньо масова?

Але коли ми вивчаємо історію України, ми без цих імен не обходимось. І моя підозра була у тому, що хтось цю книжку купить, тому що там відоме прізвище. Тому що, звичайно, читач тягнеться або за відомим йому прізвищем, або за якоюсь темою, яка йому дуже цікава. Скажімо «Дніпрові пороги» — це був класичний бестселер. У Дніпрі і Запоріжжі ця книжка була дуже популярна, тому що це місцева тематика, така романтична, цікава тема, а для когось — особиста трагедія.

— Знову ж таки, йдеться про якусь локальну ідентичність?

І локальну ідентичність, так, але і через те, що бачать знайомі прізвища. Особливо [історик, етнограф Дмитро] Яворницький, який мешкав у Дніпрі — там є його музей та проспект. У кожному місті є такий свій персонаж. А у нас, у Харкові, взагалі мало кого сприймають як свого.

От, скажімо, Гнат Хоткевич — дуже харківський персонаж. Він у Харкові народився і працював в консерваторії. Але, якщо ви в Карпатах загубилися і вам нема де переночувати, і скажете: «Я знаю, хто такий Хоткевич» — вас одразу нагодують і прихистять. У Львові також є і вулиця, і хор Хоткевича, і палац культури. Тому що там сприймають його як свого. Гуцули йому досі вдячні, що він побачив не просто народність, а акторів. Побачив людей, які можуть виявляти себе в елітарній культурі — у театрі.

Коротко кажучи, це ще одна моя спроба сказати: будь ласка, харків’яни, тепер є місце, куди можна прийти і подивитися [на книжки]. Бодай і не в самому центрі, але знаходиться біля Конторської, в історичному місці. Полтавський Шлях поруч. 

Ідея була в тому, що кожна ця комірка — для однієї чи двох книжок, які до вас повернуті обкладинками, а не корінцями, як зазвичай у книгарні, і читач відразу їх бачить. Мені здається зараз, що цього замало, і на книгарню це не тягне. Але людина, яка, скажімо, приходить лише за Яворницьким, Багалієм або Шевельовим, бачить, що у нас є і архітектура, і музикознавство, і театр. І вона зрозуміє, що це все об’єднано тематикою українознавства.

Це такий, знаєте, зойк видавця, коли вже є місце, де можна прийти, подивитися на книжки і заодно випити чаю. Будинок, у якому знаходиться книгарня, обрали випадково. Його архітектор Покровський побудував у 1901 році як прибутковий будинок. Тут у підвальних приміщеннях були різні майстерні, плюс, дуже близько вода, тому влітку дуже прохолодно.

У мене був варіант зробити якусь кав’ярню-книгарню у самому центрі. Але спочатку потрібно зрозуміти, чи взагалі буде у харків’ян потяг до живої книжки, чи вони так і замовлятимуть їх «Новою поштою». 

— Ви знову кажете, що харків’яни взагалі не зацікавлені в книжках.

Значно менше у порівнянні з Києвом і Львовом. Моя тематика українознавча, тому на Галичині ці книжки взагалі дуже активно купуються. 

У свій час, Львівський форум видавців став для мене таким собі виховальним майданчиком. Я саме там тестував, як книжки купуються, який  інтерес до українознавчої літератури. І я був здивований, коли книжки про Слобожанщину більше купують у Львові, ніж у Харкові.

Тобто, проста логіка: якщо ти тут живеш, ти маєш цікавитися, хто тут жив раніше, хто по цих вулицях ходив, які тут були дослідники. Не треба додатково когось шукати — ось вони, наші герої, слобідські козаки, які замовляли численні дерев’яні церкви. Ті ж самі Єрмілов або Кричевський — як їх можна оминути, якщо вони харків’яни також? І я думав, що це так працює. Але виявилося, що не працює для харків’ян. Немає такої традиції, звички чи виховання, що нам треба про своє знати. 

— Навіть зараз це не змінилося?

Мабуть, змінилося трішки, але не так, як хотілося б. До [повномасштабної] війни взагалі було не сильно пристойно запитувати політичні погляди людини. 

Мені складно оцінити свої книжки, але в них є якийсь такий флер науковості, академічності. Тому що книжки читаються на різних рівнях: хтось погортає картинки, хтось прочитає передмову, а хтось читає, скажімо, де жив Кричевський, які будинки він у Харкові збудував.

У нас, до речі, зараз виходить дуже красивий альбом Кричевського з суперобкладинкою; в українській традиції 1920-х років її називали «сорочкою» до книги. Тому вона буде з такою «сорочкою» і дуже дорогою палітуркою. Такі книжки хочеться просто поставити на поличку, щоб знати, що воно є у тебе. І це створює певну цінність, наче ти у певному клубі, ти теж долучений. Це надає якесь світовідчуття і самовідчуття, що ти виріс змінився, став кращим.

Є дуже практичні книжки, грубо кажучи, як словники чи довідники, які не будеш кожен дня читати. Скажімо «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича — це саме довідкова книжка. У нього все дуже геніально описано, дуже дотепно, з фотографіями, описами, строєм. Це переважно довідкового типу видання.

«Я дуже вірю у книжки. Вони рано чи пізно спрацьовують»

— Виходить, що у вас, здебільшого, вузькоспеціалізована література.

Наші читачі найбільше — це програмісти, медики, фізики, інженери, але тільки не філологи, не мистецтвознавці, не музикознавці. Тому що ці люди, які мали б таким цікавитися, хочуть відпочити від своєї основної теми. А є люди, які вчаться все життя, вміють збирати інформацію, аналізувати, переосмислювати.

Тому і про Хоткевича так само: для когось це футболіст, а для мене це окрема величезна історія одного з перших соборних українців, який тут народився, а потім був на Галичині і побачив це в комплексі.

Коли я це видаю, то думаю, що це прізвище апріорі всім відоме. А воно зовсім не відоме. Виявляється, що треба дуже педагогічно, починаючи з tabula rasa [з чистого листа], розповідати, чим ці діячі цікаві та що вони зробили. Все це дуже корисно переосмислювати, аби заново розказати, чому, наприклад, Шевченко — це важливо.

Виходить так, що більшість з наших персонажів стояли на шляху до набуття Україною незалежності. Хоча вони були і не політиками, а літераторами,  митцями, архітекторами. Але це все одно, так чи інакше, пов’язано з набуттям ідентичності.

Я дуже вірю в ці книжки. Вони рано чи пізно спрацьовують. Коли у 2019 році вийшов «Путівник по Києву», його купили рівно сто людей у Києві — і все. Я його відклав у дальню кімнату, він не продавався. А потім вийшла, як кажуть математики, суперпозиція полів. Коли кияни повернулися з евакуації, одна відома київська літературознавиця — Богдана Неборак — мала необережність купити у мене аж дві штуки і запостити про це в Instagram. І в мене за кілька годин викупили все.

Тоді я подумав: ага, я знайшов свою методику. Я їй подарував книжку Йосипа Гірняка «Спомини», вона зробила допис і… нуль книжок купили. Тобто, вгадати неможливо.

Все-таки, у киян більше можливостей. У них такий стиль життя. От вони приходять в у книгарню «Сенс», куплять книжечку, попрацюють, вип’ють кави, з кимось зустрінуться. Тому за Київ і Львів я не хвилююся. Я знаю, що все, що в мене виходить, там викуплять. А у Харкові не так, хоча у нас тут і досі знаходиться головний центр української поліграфії. Можна пожартувати: харків’яни не читають — вони друкують.

Звісно, я розумію зараз, що мені якоїсь комунікації правильної не вистачає і треба когось шукати, щоб допомагав. Тим більше — якщо це буде погляд не зовсім обізнаного маркетолога чи SMM-ника, теж буде допомагати. Людина, яка вперше цікавиться [книговиданням], краще звертає на щось увагу і, таким чином,  проходить шлях неофіта, читача і так далі. Можливо, це і буде допомагати.

Антон Алохінссон, фото — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд