Strangers Not Strangers: інтерв’ю з Робертою Морато Рістер

— Як тебе звуть? І представься, будь ласка.

Мене звати Роберта, я з Бразилії. На цю мить я мешкаю у Швеції.

— Триває 2024 рік. З моменту початку повномасштабного вторгнення минуло два роки. Чи пам’ятаєш ти той момент, коли вперше подумала про те, щоб приїхати до України?

Перший раз я подумала про це одразу ж після підриву Каховського водосховища. На той час я слідкувала за новинами, тому почала донатити до United24, а згодом, після ситуації з Маріуполем, я також донатила для Азову. Але я не знала про жодну українську волонтерську організацію. Я була в тренажерному залі, коли побачила новини про Каховку, побачила світлини. Я відчувала лють і знала, що маю щось зробити.

Я хотіла приєднатись до волонтерів, які допомагають рятувати людей, але я не маю жодної військової підготовки, не проходила ніяких тренінгів для рятувальників, тому я розуміла, що я не могла тут нічим зарадити. Натомість я просто ввела в пошуку «волонтерство в Україні» і почала шукати проєкти, в яких я могла б допомогти. Це і привело мене вперше до Одеси у липні 2023-го.

— Що тебе мотивувало? Як ти змогла знайти в собі сміливість поїхати до країни, яка перебуває у стані війни?

Українці — неймовірно надихаюча нація! Я просто закохалась в українців, в те, як ви боретесь. Я пам’ятаю меми на кшталт «Будь ласка, припиніть стріляти про дронах. У НАС Є ППО».

Я також пам’ятаю світлини з протестів, на яких бачила малих дітлахів та літніх людей. Навіть просто спостереження за вашою боротьбою надихало мене, це було настільки потужно, що я хотіла стати частиною цього.

— Чи змінилась твоя мотивація з того часу, як ти вперше сюди приїхала? Я знаю, що ти була залучена до декількох типів волонтерських проєктів у багатьох різних локаціях.

Не змінилась, але «подорослішала». Перший раз, коли я тут була, я не знала, чого очікувати. Я дуже злякалась, коли почула свою першу повітряну тривогу у Львові. Я просто озиралась навкруги та думала: «Мені треба негайно забиратись звідси чи все в порядку?». Це було дуже дивне відчуття, але зараз я знаю, чого очікувати, я вже розумію, коли є дійсна небезпека. І зараз знаходження тут для мене є чимось більш особистим, тому що зараз у мене є друзі в Україні. Я знаю людей, знаю місця. 

Я пригадую ракетний удар по Одесі як тільки я поїхала. Вони [росіяни, — «Люк»] вдарили по церкві, і я була в тій церкві за тиждень до атаки. Тепер, після того, як я сама побувала на місці подій, вони викликають зовсім інші почуття. Я тепер відчуваю, ніби це місце рідне для мене, тому мені важче дивитися новини, коли я знаходжусь вдома і нічого не роблю.

Просто надсилати донати, зручно вмостившись на своєму дивані, мені здається недостатнім. Я знаю, що моє волонтерство, моя допомога — це лише крапля в морі, але принаймні це вже щось. Тому я рада, що можу залишатися цією «краплею».

— Якою діяльністю ти займаєшся зараз? Чи зустрічаєшся ти з людьми, яким допомагаєш?

Я працюю на кухні. Це організація, яка готує їжу для військових, лікарень та інших організацій, які допомагають ВПО та евакуаційним бригадам. Ми готуємо близько 1000-1500 страв щодня: супи, основні страви (щось м’ясне, гречку або інші каші) та хліб. Я в основному випікаю саме хліб, тому що на цьому процесі працює більшість іноземців, які говорять англійською.

Одного разу я вирішила доставити їжу особисто. Це було маленьке містечко на півдні Харківської області. Це був перший раз, коли я побачила цих людей, побачила місця поза межами дому або роботи. Ті люди виявились неймовірними, мене душили емоції, коли ми зустрілися. 

На кухні я познайомилась лише з водіями, які приїздили по їжу. Для мене було честю робити щось корисне для них, для військових. Я часто жартую про те, щоб піти в армію, але все ж я інколи думаю про це. Шкода, що я не боєць. 

Ми інколи також готуємо якісь смаколики на кшталт сирників чи печива, і це лише невеликий жест любові, який ми можемо проявити до захисників у подяку за те, що вони роблять, бо вони роблять неймовірну, героїчну справу. Розмови з ними мене вражали. Звичайно, мені не розповідали якісь детальні історії з місця подій, і це зрозуміло, бо я ж іноземка і цивільна особа.

— І щодо мовного питання. Чи відчуваєш ти мовний бар’єр?

Та ні, що ти! [жартує] Мовний бар’єр величезний. Перший раз, коли я приїхала сюди, я не розуміла жодного слова українською, але зараз я вже можу вихоплювати якісь фрази й навіть жарти. Люди завжди дивуються, коли я сміюсь з їх жартів.

Одного разу я пішла робити татуювання на нозі, маяк з тризубом, і попросила набити мапу України на фоні. Перший ескіз виявився замалим, так що Крим опинився перекритим маяком. Тату майстри почали жартувати, що карту треба намалювати трохи більшою, бо ми не можемо втратити Крим. Уся розмова була українською, але я все зрозуміла і почала сміятись, а всі люди в студії навпаки розгубилися. Ну, проте тепер я ношу Крим на нозі, він зі мною у безпеці.

— Ти казала мені, що також вивчаєш шведську водночас з українською. Твоя рідна мова — португальська, але в Україні ти спілкуєшся в основному англійською. Чи складно тобі переатися між мовами?

Це трохи кумедно. Я можу без проблем перемикатися з португальської на англійську, але зі шведською і українською вже складніше. Днями ми були на кухні: я, волонтер зі Швеції (який говорив до мене шведською), і українка, яка пекла хліб. І я мала говорити з кожним з них їхньою мовою. Коли я приїхала додому, я вже ні з ким говорити не могла, у мене наче вимкнувся мозок. Але коли ми спілкувалися, жести, мова тіла і Google-перекладач допомогли нам порозумітись. Це було весело! 

Минулого разу, коли я їхала з України, я зламала палець на нозі і мені потрібно було, щоб мені хтось допоміг з багажем на зупинці в Копенгагені. І я почала просити у людей допомоги українською, бо просто не могла пригадати жодної іншої мови. 

Українська — надзвичайно складна мова. У вас дуже багато форм множини і є декілька звуків, які я навіть не можу розрізнити на слух, не кажучи вже про те, щоб правильно їх вимовити. Але це прекрасна мова, мені дуже подобається її звучання, і я сподіваюсь, що одного дня я опаную її.

— У тебе є якісь веселі історії, пов’язані з твоєю українською?

Безліч! Одного разу я писала повідомлення подрузі і хотіла побажати їй «гарно виспатись» українською, але я переплутала літери «п» і «р» у слові «виспатись». Вона попросила більше їй такого не писати. Я намагалась перевести ситуацію на жарт, написала: «Я просто хочу, щоб увесь твій організм працював як годинник». Але після того випадку я більше ніколи ці літери не плутала. 

Також нещодавно я намагалась замовити якусь страву з грибами, але не змогла вимовити «г», тож мені принесли рибу. А рибу я, на жаль, не дуже люблю. З останнього — я замовляла глінтвейн, хотіла попросити 400 мілілітрів, але випадково замовила 4 келихи. Довелось дзвонити другу, бо напиватись я не хотіла. 

Українською інколи складно спілкуватись, але водночас і весело.

— Яке для тебе найскладніше слово або звук в українській?

[Показує] «Г». Це найгірший звук у світі! Чому ви так часто його використовуєте? Я не чую різниці між «г» і «х» взагалі. Мені також складно дається звук «и», а він буквально всюди. Єдине слово з ним, яке я можу вимовити майже правильно, це «коли», і я гадки не маю чому саме це слово.

---

Читайте також:

• Мовна підтримка: як полегшити собі процес переходу на українську
• «Харків, де твоє обличчя?». Історії людей, які перейшли на українську мову
• «Я хочу, щоб люди посміхалися». Японський волонтер Фумінорі Цучіко відкрив на Салтівці безплатне кафе для харків’ян
• На тлі блекауту Food Train приготував для харків’ян 15 тисяч обідів

---

— На жаль, наше інтерв’ю доходить кінця, тому останній блок питань буде про Харків. Чому ти обрала саме це місто серед багатьох інших в Україні?

Я бувала в Одесі, Львові, Києві та у Чернігівській області. Хотіла поїхати у більш східні регіони, тому що тут інакша культура та побут, а я хочу познайомитись з якомога більшою частиною України. Тож я хотіла побачити схід України, але це мало бути велике місто, де я б могла спілкуватись англійською, бо моя українська слабка. Ну, і я бачила новини про Харків, бачила, як обстрілювали Салтівку, центр міста, тому я хотіла допомагати тут, де моя допомога потрібна.

— Як ти зараз почуваєшся у Харкові?

Я обожнюю Харків, це неймовірне місто! На жаль, завтра я їду, тому мені дуже сумно, я б хотіла побути тут довше. Сподіваюсь, я скоро повернусь, у Харкова такий класний вайб.

Я хочу побачити місто влітку, коли все зелене, побачити ставки. Це має бути чарівно. Я повернусь після Перемоги. Хочу побачити університети, повні студентів, і сяюче сонце над цими прекрасними парками.

— Коли ми домовлялись про інтерв’ю, я запитала тебе про твоє улюблене місце в Харкові, щоб там зустрітися. Ти запропонувала зустрітись на станції синьої гілки метро. Чому саме це місце?

Воно мені подобається з декількох причин. Перш за все — це місце, де я найчастіше буваю, коли я не вдома або не на роботі. Частіше за все я або працюю, або відпочиваю, тому у мене не було достатньо часу, щоб знайти своє улюблене місце в Харкові. І ще це гілка метро, якою я їжджу з дому на роботу і назад. Мені це до вподоби і, до того ж, станції тут дуже гарні!

Одного свого вихідного дня я виходила на кожній станції тут, щоб походити, пофотографувати і поспостерігати за людьми навколо. Хоч я й не розумію, про що вони говорять, мені все одно подобається бачити, як вони спілкуються, як граються діти, як літні жіночки їдуть на ринок тощо.

Нещодавно я зустріла військового з величезним букетом квітів. Я подумала, що, напевно, він повертається додому, щоб знову побачитись з рідними. І я посміхалась. Це чудове місце, щоб просто подивитись на людей, і до того ж архітектура тут дуже гарна.

Друга причина — немає льоду. Я з Бразилії, тому зовсім не вмію ходити на льоду. Тож це єдине місце де я можу ходити, а не ковзати, як пінгвін.

— Що тебе найбільше вразило у Харкові?

Ну, я приїхала сюди підготовленою. Я підписана на багато сторінок, де розміщують фото Харкова, тому я більш менш знала, що на мене чекає. Але мене вражає наскільки я тут почуваюсь як вдома, навіть більш ніж у Швеції, де я живу вже три роки з чоловіком та нашим песиком. А тут я всього три тижні.

— Як вважаєш, чи могла б ти переїхати сюди після Перемоги?

Складно сказати. Я заміжня, тому це буде залежати не лише від мене, а й від мого чоловіка. Але я б з радістю переїхала сюди, і він про це знає. Сто відсотків можу сказати, що навідуватись буду безперестанно. 

— Уяви, що у тебе є магічна паличка як у Гаррі Поттера. Що б ти змінила в Харкові? Яким закляттям скористалася б?

Думаю, ми обидва знаємо відповідь [посміхається]. «Авада Кедавра» для всіх росіян на теренах України. Хай просто повертаються до своєї країни і роблять там, що заманеться. 

З усім іншим ви, українці, зможете впоратись самотужки. Наприклад, я помітила, що у вас є проблема з доступністю будівель для маломобільних груп. Мені було важко подорожувати з валізою, бо у вас всюди сходи. Я маю обидві ноги та не маю проблем зі здоров’ям, тому я можу з цим впоратись, але ж зараз дуже багато людей з обмеженими можливостями через поранення на війні.  Тому я знаю, що у вас тут попереду багато роботи. Але я також знаю, що зараз у вас просто немає можливості це вирішувати. Якби росіяни дали вам спокій, ви б вирішили це питання. Тому так, більше жодних чар не потрібно. 

— Чим для тебе зараз є Харків? Яким ти бачиш його у майбутньому?

Харків — це дуже тепле місто з дуже теплими людьми, навіть попри цю холодну лютневу погоду. Це місце, де всі завжди були дуже чуйними до мене, навіть коли ми не розуміли одне одного, наше спілкування було сповнене доброти. Якщо мене і не розуміли, все одно робили все можливе і неможливе, щоб знайти спільну мову. Я відчувала  увагу до себе, і це було прекрасно. Це моє місто-герой.

Одного разу я вийшла на прогулянку, і опинилась у дуже понівеченій частині Салтівки. Мені довелось зупинитися, щоб перевести дух. Там був дитячий майданчик, а всі будинку довкола були знищені. Але я побачила купку дітлахів, які грали, сміялись, жартували, наче нічого не сталося. Їх мами стояли поруч і балакали, а навкруги них — розруха. Це так дивно — ти тут живеш, ходиш на роботу, займаєшся своїми справами, і просто продовжуєш жити. Ось ця сила волі, ця сила — це і є Україна для мене. 

І в майбутньому я бачу відбудову міста, його розвиток. Я уявляю, як на вулицях з’являються студенти, і, знаєш, мені здається, що Харків — чудове місце для вечірок, тому думаю, їх тут буде безліч. Я сподіваюсь, що зможу приїхати і побачити це на власні очі. І я приїду.

Арися Чернобай, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Дрозд