Ольга Бондар: про «Власні назви» у топосі Харкова та досвід втіленої ідеї «Пограниччя» Кшиштофа Чижевського

«Власні назви»: СВОЄ для себе х СВОЄ = накинуте ЧУЖЕ 

У липні-жовтні 2023 в центрі Харкова у Театральному сквері, між двома пам’ятниками (колишньому — Пушкіна, і легітимному — Гоголя), тривала виставка Харківського ЛітМузею «Власні назви».

Виставка, яка означувала вододіл між українською культурою й письменниками, імена яких були закарбовані на вулицях і в документах про місця прописки, навчання й роботи харків’ян. Ми виходили з дому, зустрічалися в кав’ярнях, відшукували потрібну нам точку на Ломоносова, Державина, Крилова, Аксакова. Десятки імен російських письменників в назвах наших вулиць, проспектів, скверів… 

Експозиція, що складалась із двох частин: на одній розписані висловлювання та вчинки 22 українських письменників, а на іншій — 22 письменників РФ, провокувала до роздумів. Який стосунок ці діячі мають до Харкова? Жили, бували тут? Згадували про наше місто у своїх творах? 

Деякі російські письменники, чиї імена були вкарбовані у назвах вулиць і скверів, не лише з Харковом, а й із Україною ніколи не контактували. Ми ж, харків’яни, у більшості не надавали значення тому, чому їхніми іменами маркували наш простір. Поодинокі голоси, які пропонували замислитись над цим, не були почуті аж до повномасштабного вторгнення РФ. Більшість не думала про те, що за допомогою чужих для нашого простору культурних маркерів він символічно привласнювався зовнішнім суб’єктом, для якого ці маркери були своїми. 

Пушкінська, Лермонтовська, Достоєвського — вулиці, на яких живуть російськомовні громадяни… Номінально, за назвами і мовою, росіяни вважають ці вулиці «своїм» простором. І це був один із головних мотивів широкомасштабної війни. 

Росіяни досі хочуть залишити нас у колі «своїх» інтересів, понять, імен. Однак ми дозріли до утвердження власних назв, власної культури, власної держави. 

Чому на харківській мапі довго були відсутні або ж опинялись десь на околицях імена багатьох українських письменників? Отих, котрі у Харкові жили, працювали, залишили наше місто на сторінках власних творів і біографій?! Як-от перший харківський літератор Онуфрій чи родина Писаревських, харківські романтики Яків Щоголів й Ізмаїл Срезневський, Іван Манжура, Гнат Хоткевич, Борис Грінченко, Володимир Свідзінський?! Може, саме через те, що відкриті до української культури й творчого спадку цих письменників серця містян дали б сильнішу резистентність супроти чужого? 

Власне, метою «Власних назв» і було викликати харківців на відверту розмову про дихотомію «свого — чужого — іншого» в нашій мовно-культурній ідентичності, на яку нині наводять Іскандери та С-300 спадкоємці т.зв. великої російської… 

Ми, куратори виставки — Євгеній Стасіневич, Костянтин Зоркін, Тетяна Пилипчук, Ольга Бондар, — хотіли залучити відвідувачів до обговорень: що в нас спільне, що нам накинули. Ми чекали пропозицій та аргументів стосовно різних варіантів назв, щоби топографія міста стала осмисленою й усвідомленою. Ця ідея змусила зняти з полиць фоліанти «Історії Харкова»: зануритися в минуле, щоби нарешті почати облаштувати свій простір, прибраний від токсичного імперського пилу, з перспективою на майбутнє. 

Поки виставка тривала, точились дискусії щодо присутності в нашій масовій свідомості російських культурних міфів. Під час обговорень змінювались, іноді критично, емоційні регістри: від подяки в голосі й уточнень щодо перебування того чи іншого письменника в Харкові (перед виставкою була проведена кропітка дослідницька робота) до стандартного тролінгу: «А чого вам Пушкін зробив?» і перетворення експозиційних площин на палімпсести з написами-коментарями та їх запереченнями; текстами, зафарбованими малюнками і пристосуваннями поверхонь під столи для пляшок і наїдків. А одну з експозиційних площин молоді кавалери навіть перетворили на гойдалку для подружок. 

Одним словом, резонанс від «Власних назв» був і неабияка користь для громади — від топонімічних рефлексій до практичного застосування обладнання. Хвала дизайнерам і конструкторам! Виставка, безперечно, вплинула на ціннісні зміни в культурному самоусвідомленні міста. Навіть розбурхала традиційно інертну позицію міської влади стосовно перейменувань, зокрема, похитнула «святу непорушність» імені Пушкіна. 

У травні 2022 міський голова Ігор Терехов на круглому столі, присвяченому колу проблем імперської топоніміки в місті, обурено говорив в інтерв’ю: «Я виховувався на поезіях Пушкіна. В чому він винний, коли народився Путін?!» А вже в січні 2024 року, під тиском громадської думки та зруйнування російськими обстрілами пам’ятки культури на вулиці Пушкінській, мер погодився, що вулицю, яка веде в ЛітМузей на виставку «Григорій Сковорода: Мандрівка за щастям», треба перейменувати на честь українського філософа Сковороди. 

СВОЄ ↔ ІНШЕ

Варто замислитись над питанням: чи можуть сенси, вкладені в поняття «своє», співіснувати, взаємодіяти в одному просторі з переміщеними у кейс «інше»? Це ж нині надактуально для таких прикордонних міст, як Харків. 

Час від часу повертаюсь у спогадах до одного з епізодів початку повномасштабного вторгнення — він тригерить попри палке бажання посилити просторово українську культурну пам’ять у місті.

Навесні 2022 року ми чаювали у кімнаті, де з початку ХХ століття не переставляли меблі, в садибі з меморіальною дошкою на фасаді. Зайшлося про перейменування, і я палко доводила: «Для нас важливо ввести в міський простір замовчувану роками українську слобідську культуру». Один із гостей делікатно мене перервав: «А як же бути з цим томиком Пушкіна?» І показав пожовклу книжку з обвугленою діркою від кулі — сімейну реліквію часів Другої світової війни. Тоді куля поцілила у вікно і прошила навиліт сторінки «Євгенія Онєгіна», врятувавши його бабусю. Вона жила на Пушкінській. Згодом у молитві перед сном аж до самої смерті серед померлих родичів бабуся згадувала раба Божого Алєксандра. 

З Харкова, до речі, на момент реальної небезпеки окупації не виїхали люди історично та культурно знакових харківських родин. Вивезли дітей і старих батьків, але самі залишились, щоби допомагати літнім людям, яких масово залишили в місті, виїхавши, інші діти. І в цьому є певний символізм: ціннісна традиція тримає дух міста, попри його релятивну транзитність. 

Таких родинних харківських історій з особистими колізіями і трепетним ставленням до російської класики чимало. У 1988 році, коли створювався ЛітМузей і ще були живі колишні харківські гімназистки, вони чи їхні діти приносили в музей похвальні листи, щоденники, театральні моноклі, рукавички і мережані фартушки, заразом розповідаючи про свою молодість і цитуючи Лермонтова й Фета. 

Ця частина інокультурного контенту в пам’яті міста — суб’єктивованого Іншого, з яким важливо не втрачати контакт. Тримати, аби місто емотивно трималося купи, не роз’єдналося, не розпорошилося і не піддалося внутрішній агресії, як під час антимайданів і захоплення ОДА в березні 2014-го. «Хто ці люди? Може хтось з них живе зі мною в одному під’їзді?» — думала я, «проклята бандерівка», про склооких жінок, котрі смикали мене за рукави, замкнувши в своє коло і намагаючись поставити на коліна 1 березня, коли до Харкова проривався «русскій мір».

Але цей урок став для мене відправною точкою й для думок про те, як важливо шукати сполучний елемент для наявних у місті спільнот, між усіма, навіть ворожими між собою, «бульбашками». 

---

Читайте також:

• «Позбуваючись старого, чужого — відшукуємо самих себе». Все про деколонізацію: пояснювач від «Люк»
• «Харків, де твоє обличчя?». ­­Як Російська імперія та СРСР русифікували наше місто та що з того вийшло
• Мовна підтримка: як полегшити собі процес переходу на українську

---

ІНШЕ У СВОЄМУ

У грудні 2023 року команду ЛітМузею запросили на триденну зустріч, обговорення потенційної співпраці українських культурних інституцій з фундацією «Пограниччя» у польській Красногруді. Там відбулися відверті, сповнені важливих сенсів розмови з письменником, практиком ідей Кшиштофом Чижевським. 

Йшлося про методи і підходи, які застосовуємо у час критичних випробувань і зламів культурних парадигм. Лейтмотив розмов: якщо ти не спроможний впустити в себе Іншого, не поставиш під сумнів власну ніби беззастережну на цей момент правду, кредо, переконання — ти не матимеш перспектив розвитку і не зможеш бути у правдивій, відкритій спільноті, бо вона такою з тобою не буде. 

Замкнене коло або своя «бульбашка» в будь-якому з варіантів — релігійному, ідеологічному, національно-культурному, професійному — це тупикова ситуація. І цю «тупиковість» можна нині масштабувати від проблем одного під’їзду, будинка, міста, країни до ідеї мультикультурності в Європі, яка у всіх на очах терпить фіаско. 

Прикладом могла би ще в 90-х послужити історія Боснії — маленького клаптика землі з багатством культурного різноманіття, де через кризу мультикультурної спільноти розгорнулася історія ненависті і насильств. Адже у своєму внутрішньому плюралізмі сусіди почали нав’язувати один одному свою правду за допомогою танків. 

Інакше, але знов на полі роз’ятреного мовно-культурного різноманіття, запалала війна «бульбашкової» України, за спиною якої «бульбашкова» Європа, проти агресії тоталітарної Росії. 

Імперська політична доктрина Росії, за словами диктатора Путіна: «Русский мир там, где єсть русскоговорящие», — одна велика культурно замкнена й орієнтована на себе «бульбашка».

Мультикультуральна європейська політична доктрина — сума різноманітних мовно-культурних «бульбашок» із власними назвами, всередині яких є й російськомовні. Їхня слабкість попри спільні ціннісні принципи Європейського Союзу полягає у тому, що загалом вони не мають між собою сполучених тканин або наведених «невидимих мостів» (Кшиштоф Чижевський), тому Давидів бій проти Голіафа триває, але перемоги за горами не видно. 

Що це за концепція «Пограниччя» Кшиштофа Чижевського, втілена на прикордонній з Литвою землі Красногруди і містечку Сейни? Чим вона відрізняється від ідеології мультикультуризму?

Я би хотіла представити її не так через власні інтерпретації текстів Кшиштофа Чижевського, а пригадуючи експозиційну організацію простору і логіку подій, за якою була побудована робота фундації «Пограниччя» з нами — людьми, дотичними до різних українських культурних інституцій і громадських ініціатив. 

ІНШЕ У СВОЄМУ: Красногруда. Дім Мілоша (Міжнародний центр діалогу)

Ми дістались до Красногруди пізнім грудневим вечором. Втомлених і голодних після восьмигодинної подорожі нас зустріли біля фасаду Дома Мілоша (Міжнародного центру діалогу) перекладачка і менеджерка наших гостин Ірина Мулярчук та Кшиштоф Чижевський, в обличчі й поставі якого з першого ж погляду зчитувалась до нас гостинна дружність і цікавість.

Цієї миті ми ще не знали ані програми й сценарію, ані тем чи загалом списку учасників. І тим проникливіше торкалися серця розповіді молодих жінок, із якими приїхали разом. За вечерею, щойно впала певна гостьова напруженість, Кшиштоф Чижевський запропонував по колу розповісти про себе. Хтось не витримав і розплакався від історії поетеси й громадської діячки з Маріуполя про її межовий вихід з пекла вуличних боїв майже окупованого міста. 

Цей спільний досвід проговорення приватних історій війни дуже важливий. Миті переживання відчуттів настільки інтенсивні, що стають часткою кожного з присутніх. І це той момент зустрічі, коли зав’язується оця «спільна тканина» за Чеславом Мілошем, про яку пише Кшиштоф Чижевський. У 2014 у видавництві «Medeia» вийшла його книга «Мілош. Сполучна тканина» («Miłosz. Tkanka łączna») з ідеєю, відображеною у вірші Яніни Осевської (Janina Osewska) «Ангел Мілоша» — вивищення над собою:

«ангел Мілоша 

розтаємничує таємницю 

будування мосту у світ Інший 

і вивищення над собою 

у темному потоці життя» (переклад Бориса Щавурського).

СВОЇ: Чеслав Мілош І Григорій Сковорода

Наступного ранку, вийшовши з гостьового будинку на подвір’я, зловила себе на думці, що бачила ці краєвиди, і навіть інсталяцію силуету Мілоша прийняла за Сковороду. Згодом, міркуючи про це, зрозуміла, що збережене у душі відчуття «людяності природи», «співмірності її людині» зі Сковородинівки на Харківщині в момент постало схожим переживанням у польській Красногруді. Як у Павла Тичини в поемі-симфонії «Сковорода»: 

«уже Сковорода

встає з досвітньої молитви

і в сад іде.

Там птиці ранок опадуть,

клюють-клюють, не доклюються

і солодко співають, сон розказують»

«Пастирські сади» Чеслава Мілоша дійсно корелюють із «Садом Божественних Пісень» Григорія Сковороди. Не розкішна, не грандіозна, а саме людяна різноманітна природа примиряє в серці себе і світ, натуру і культуру. Поле, звивисті стежки, струмочки, пагорби, ліс, озеро продовжуються впорядкованими садками і парковими алеями, красивими обійстями, криничками. І серед нерукотворної природи раптом виринають дерев’яні скульптури, оригінальні шпаківні, втілені у дизайнерських формах поетичні тексти, із яких, попри війну і насильство, перебуваючи в окупації 1943 року, Мілош складав літерами уявні нові світи: «Півонії цвітуть рожеві й білі, / А в кожній, начебто в пахучім дзбані, / Жучки, що їм для жител квіти дані, / Ведуть розмови, нам незрозумілі» («Світ: Наївна поема: Біля півоній»). А поряд із годівничкою для живих пташок можна побачити барвисті муляжі тих птахів, що живуть у красногрудському лісі, із докладними про них пояснювальними текстами. І в хаті-майстерні серед лісу діти з сусідніх сіл і околиць під керівництвом художників-педагогів створюють із природніх матеріалів власні оригінальні композиції, малюнки, інсталяції.

У Домі Мілоша є природничий кабінет, де зібрані колекції камінців, грунту, жучків, комах, трав, квітів і муляжі птахів. [Директорка Центру «Пограниччя — мистецтв, культур, народів» у Сейни (Польща), — «Люк»] Вероніка Чижевська розповіла нам, що діти, які приїжджають на заняття, вибирають кожен свого птаха як своєрідного друга і партнера. Коли створено муляж — птах стає оберегом, особистим гербом. Дитина дізнається про нього з власних спостережень, з книжок, інтернету. Фотографує, фільмує, навіть вистави з ним створює. 

Звідки ця практика? Із заповіту самого поета в розмовах з Кшиштофом Чижевським: не музеєфікувати простір, а продовжувати і розвивати. Мілош не визнавав ставлення до природи як до засобу суто ліричного самовираження, а бачив людину у співтворчості і взаємозалежності з природою. І в цьому напрямку промальовував контури нових світів: 

«Сутність поезії зокрема полягає у творенні особливої картографії: коли ти бачиш точки й лінії, читаєш поетичний текст — і зненацька мова обростає новими значеннями. Здається, ти знаєш її, але перше прочитання дає можливість побачити сенси у віддаленому масштабі, а тоді, вглядаючись, вчитуючись, відкриваючи серце, можна заповнити прогалини, перетворити тонкі лінії на об’ємні ландшафти нового світу», — казав Кшиштоф Чижевський.

І так у Красногруді втілюється ідея життєтворчості — матеріалізації поетичних ідей, про що мріяли на зорі ХХ століття футуристи. 

СВОЄ у майбутньому → ІНШЕ в минулому

«Будуючи новий світ, потрібно розібратися з минулим», — зазначав Кшиштоф Чижевський.

Але ж і сам Кшиштоф, і його дружина Малгожата — вихідці з авангардного театрального середовища, тому переведення візій з площини ідей у практичне поле є для них природнім. 

Візія взаємин із природою сполучається в концепції «Пограниччя» з родинним сплетінням. Молодших з родин заохочують дізнаватися від бабусь-дідусів історії, пов’язані з минулим, традиціями, звичаями аж до дрібничок на кшталт приготування в родині журека чи бігоса, як розповідала нам пані Малгожата. І старші разом із молодшими вчаться на майстер-класах створювати сімейні хроніки, власноруч виготовляти книжки, засновують сімейні видавництва. 

Сімейна хроніка самого Чеслава Мілоша по лінії матері Вероніки, яка походить із шляхетного роду Кунатів, представлена в обжитому експозиційному просторі поверхом вище у садибі. Портрети предків у лицарських латах, вірчі грамоти і навіть фото красун родички, у яку був безнадійно закоханий молодий поет так, що через неї навіть намагався пустити собі кулю в серце… 

Родина Мілоша жила в цій місцевості з часів Великого Князівства Литовського. І цю країну Мілош вважав взірцем — золотою добою Іншої, або Родинної Європи, заснованої на засадах взаємної толерантності до різнорідних етнічних (литовці, поляки, українці, білоруси), мовних (латинська, польська, давньоруська) чи релігійних (католицизм, православ’я, поганство) складових, яка не насаджувала свої звичаї, а переймала чужі як інакші, але свої. 

Ця модель співжиття, яку Мілош згадував як свій рай дитинства і молодості на пограничних землях Литви і Польщі: «Прекрасно чути з дитинства слова латинського богослужіння, перекладати у школі Овідія, вчитися католицькій догматиці й апологетиці. Благословен той, кому дано долею у шкільні та університетські роки таке місто, яким було Вільно, місто химерне, місто барокове, італійської архітектури, перенесене у північні ліси, місто, де історія відображена у кожному камені, місто сорока католицьких костелів, але й безлічі синагог…» 

І з цих земель у часи Другої світової польський поет змушений був втікати з російської окупації, як нині тисячі українських біженців змушені кидати домівки через агресію Москви. І наприкінці війни розгорівся кривавий конфлікт між Польщею і Литвою за володіння цією пограничною, донедавна полікультурною, територією. Тут було вирізане єврейське населення, звідси вибралися цигани і втекли українці. 

І на ці землі повернулись у 1989 році молоді люди — із метою відновити справедливість і на ціннісних засадах будувати нову Польщу. «Ми приїхали в Сейни, але дуже швидко зрозуміли, що не можемо йти вперед, бо ступаємо по якомусь попелищі, поруч із цвинтарями з написами невідомими мовами. Мені здається, що, будуючи новий світ, потрібно розібратися з минулим. Тоді людина по-іншому обживатиме це місце». 

На першому поверсі Дома Мілоша в Красногруді окремо існує простір — експозиція ніби підсвіченої з вищих сфер повітряної картини минулого. Білі садиби-свічки відновлюють в уяві знищені родинні острівці вулиць — етнічного, релігійного багатоманіття краю зі свідченнями, голосами, фото і відео вцілілих нащадків. 

А в містечку Сейни у центрі «Пограниччя» нам показали аматорські анімаційні та фільмові сюжети з історіями родичів тих, хто вижив після трагедій. Ми дізналися також про місцевий оркестр, у репертуарі якого мелодії зниклих спільнот. І відвідали Білу синагогу, фізичний стан якої підтримує фундація «Пограниччя», наповнюючи й зараз її сенсами й культурними подіями, під час яких лунають голоси й музика. 

В одному з інтерв’ю Кшиштоф Чижевський справедливо зазначив, що світ потребує ширшої практики ідей, налаштованих на продукування «сполучної тканини». 

«У 1989 р. ми хотіли будувати нову Польщу. Те, що протягом століть створювалося на пограниччях Речі Посполитої, було спільною багатоголосою цивілізацією. Це був своєрідний палімпсест, повний напруги й різних болісних конфліктів, але все ж багатий культурний палімпсест, — зазначив Чижевський.

Спираючись на свій досвід, можу сказати, що світ сьогодні цього потребує — такого будування сполучної тканини, як сказав би Мілош. Ми можемо мати свої окремі клітини, ми повинні дбати про свої окремі культури, мови, ідентичність, але організм умирає, якщо немає сполучної тканини».

СВОЇ: ЛітМузей і «Пограниччя» Кшиштофа Чижевського

За пару років перед повномасштабною війною в харківському ЛітМузеї сталася промовиста подія. У музейному садку зійшлися дві контрідеологічні групи: представники і прихильники ЛГБТ та активісти Правого сектору і Нацкорпусу. Мала відбутися презентація книжки, яка наперед викликала зацікавленість в одних і протест в інших. Між ними розділовою лінією стали поліцейські. Головний силовик підкликав до себе лідерів. Кожна з груп заявила, що на території ЛітМузею в протистояння не вступатиме, бо це їхній заклад культури. «Наш музей» — назвали його люди з несумісними поглядами, які мислять себе україноцентрично. Хоч, певно, противники української державності, хай би хто вони були за поглядами, точно би «нашим» музей не назвали. Так само, як і польське з Литвою пограниччя, — прихильники «збирання ісконно русских земель». Але поза цим зовнішнім небезпечним чинником в середині харківської спільноти «нашим» називають ЛітМузей харків’яни різних віросповідань, етнічної приналежності, поглядів.

За часом заснування наприкінці 80-х та розумінням своєї місії між Харківським ЛітМузеєм з Фундацією «Пограниччя» багато схожого. І цю заповідну тезу, подібну до Мілоша, «втілених ідей письменника у житті замість меморіалізації внесено в наше гасло цікавіше, ніж просто література» (Сергій Жадан). 

Проєкти «П’ятий Харків», Skovorodance, які на слуху, тому є підтвердженням. Власне, свідчить про це й притягальність творчих резиденцій, які курує Літературний музей: резиденцій у будинку «Слово» й будинку Шевельова, у загроженому місті, де чути вибухи й де повітряні тривоги лунають замість третього дзвінка для театрів й загалом культурного життя, що вимушено перейшло в укриття й підвали. 

Однак нам бракує участі, діалогів у спільних проєктах із ширшим європейським культурним світом. Можливо, зі своїм харківсько-слобідським досвідом щоденно загроженого пограниччя на кордоні з агресивною Росією ми б змогли поділитися смислами, яких не вистачає «сполучній тканині» для виходу із загальноєвропейської кризи мультикультуризму. 

Текст і фотографії — Ольга Бондар, обкладинка — Катя Дрозд