Харківський рок до того, як він став легальним: саморобні гітари, підпільні концерти й бунт проти системи
Місто
У 1960-х харківські школярі майстрували електрогітари з телефонних трубок, а в 1980-х рокери вже займали міськком комсомолу, вимагаючи дозволу на фестиваль. Між цими подіями — понад двадцять років музичного підпілля, заборонених концертів і боротьби за право грати те, що хочеться.
Журналістка «Люк» Ніно Авалішвілі дослідила цю тему та розповідає, як народжувався харківський рок, хто створював його перші гурти та як музика поступово виходила з-під контролю системи.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
«Не пущу!» або Як довге волосся ледь не зірвало концерт
Панує 1972 рік. У харківському кіноконцертному залі «Україна» триває музичний фестиваль. Студентський гурт «Апрель» готується виконати українську народну пісню «Гей, на горі там женці жнуть» у джаз-роковій обробці.
Музиканти вже перевдягнулися в народні костюми, але раптом виникає проблема. Гітарист Алік Гавшин, на прізвисько Ципа, має надто довге волосся. Університетська начальниця стає у дверях, розставляє руки й кричить: «Не пущу!»
Хлопці терміново шукають вихід. І знаходять — козацьку папаху. Під нею ховають довге волосся, і гітарист нарешті потрапляє на сцену. Цю історію через майже пів століття розповів журналістам Юрій Шварц, засновник «Апреля».
Для радянського Харкова випадок був не таким уже й дивним. Музикантам дозволяли грати в університетських ансамблях, але репертуар, мову пісень і навіть зовнішній вигляд контролювали.
Та почалося все приблизно на десятиліття раніше — із саморобної електрогітари та кількох хлопців, які мріяли грати як The Beatles.
Як харківські школярі робили рок буквально із сокири
У 1961 році тринадцятирічний Олексій Російський вирішив, що йому потрібна електрогітара. Купити такий інструмент у Радянському Союзі було майже неможливо, тож хлопець узяв сокиру й сам вистругав корпус, орієнтуючись на фотографію в закордонній газеті.
Грати він тоді майже не вмів. Акорди вчив, розглядаючи фотографії Елвіса Преслі: придивлявся до положення пальців на грифі й намагався повторити.
Західні платівки були дефіцитом. Тому Олексій приходив під вікна гуртожитку іноземних студентів поблизу харківського зоопарку. Ті виставляли магнітофони на підвіконня й вмикали записи, яких місцеві підлітки раніше не чули.
Згодом Олексій створив гурт «Ідоли», який через невдоволення партійного начальства довелося перейменувати на скромніше «Ми».
Харків тоді охопила справжня бітломанія. У школах та інститутах з’являлися власні ансамблі, але з інструментами залишалася біда. Звукознімачі для електрогітар навчилися майструвати з деталей телефонних навушників. І невдовзі в місті почали масово зникати трубки з телефонів-автоматів.
За спогадами Олексія Російського, які зібрало «Накипіло», телефонна станція навіть почала кріпити трубки металевими ланцюгами. Але це не допомагало: винахідливі музиканти відламували потрібні частини разом із навушником. Міліція ловила порушників, а в школах проводили виховні бесіди про шкоду псування телефонів.
Попри все, 1966 року гурти «Лелеки» й «Ми» зіграли один із перших великих харківських концертів у Будинку культури залізничників. Публіка шаленіла. За спогадами Російського, двоє фанатів навіть упали з балкона, а за кілька пісень до завершення виступу адміністраторка несподівано закрила завісу.
Рок-журнал на три примірники
Молодіжна музика поступово перетворювалася на окрему культуру. Її прихильники хотіли не лише слухати платівки, а й читати про нові гурти та обмінюватися музичними новинами.
Одним із таких ентузіастів став Сергій Коротков — студент-хімік Харківського університету, учасник «Ідолів» і майбутній відомий музичний критик.
У 1960-х він почав видавати «Біт-Ехо» — один із перших рок-журналів радянського самвидаву. У ньому публікували харківські музичні новини та переклади статей з іноземних видань. Журнал друкували на машинці накладом лише три примірники.
Після придушення Празької весни 1968 року ідеологічний контроль у СРСР посилився. Перший харківський рок-рух утратив колишній розмах, але музиканти продовжували виступати при університетах і будинках культури.
І не лише переспівували закордонні хіти. У 1975 році харківський гурт «Назавжди», створений студентами інституту мистецтв, виконував у Києві рок-сюїту «Кобзар» на вірші Тараса Шевченка. Про цей експеримент згадують дослідники української рок-музики.
Так поступово формувалася власна сцена, яка за наступне десятиліття перетвориться на повноцінний рок-рух.
«У моєму місті рок-н-ролу не буде!»
У 1984 році в харківському студентському гуртожитку під прикриттям «Клубу цікавих зустрічей» виступив Борис Гребенщиков. Концерт організували місцеві музичні ентузіасти Сергій Олійник та Олександр Мартиненко.
Невдовзі музиканти почали домовлятися про власні виступи в кінотеатрах і будинках культури. Але влада все ще могла зупинити концерт у будь-який момент. Так сталося з гуртом «Утро» в кінотеатрі «Познань»: музикантам просто вимкнули електрику.
У червні 1986 року ентузіасти створили Харківський рок-клуб. Його учасники збиралися щочетверга на сходах Палацу студентів, обмінювалися записами, шукали апаратуру й домовлялися про концерти. Тексти пісень доводилося подавати на «літовку» — погодження в комсомольських структурах. На виступах, за спогадами учасників, бували й представники КДБ.
Співорганізатор клубу Андрій Шумілін згадував чиновника, який стукав кулаком по столу й заявляв: «В моём городе рок-н-ролла не будет!» Але рок-н-рол уже був.
Коли влада спробувала зірвати другий фестиваль рок-клубу, музиканти влаштували своєрідний протест. За словами Шуміліна, близько 120 неформалів прийшли до міськкому комсомолу й зайняли сходи, вимагаючи дозволу на проведення концерту. Зрештою фестиваль відбувся.
Тим часом музиканти почали дозволяти собі те, що ще кілька років тому здавалося неможливим. У 1986 році на концерті в Харківському університеті Олександр Чернецький, тоді учасник «Рок-фронту», виконав пісню «Россия», у якій відверто критикував радянську владу.
Клавішник Євген Обривченко, який перебував у залі, не міг повірити почутому. Він стояв у проході й поглядав на двері, чекаючи, коли хтось увійде й забере музиканта зі сцени. Про цей момент Обривченко розповів в інтерв’ю про історію харківського гурту «ГПД». Згодом Чернецький приєднався до колективу, який став одним із найпомітніших представників харківського року другої половини 1980-х.
Читайте також:
- Як Харків винайшов український джаз
- Як звучали 90-ті у Харкові: музика покоління і міста
- «Прояви свій звук». Як харківські молоді музиканти створюють музику?
Гурт, якого не було в афіші
26 лютого 1989 року, Палац культури Харківського електромеханічного заводу. Завершується фестиваль «Рок проти сталінізму».
Сама назва ще кілька років тому могла б спричинити скандал. Тепер у Харкові виступають відомі рок-гурти з різних міст СРСР.
Останніми на сцену виходять музиканти колишньої «ГПД». Вони оголошують, що відтепер називаються «Разные люди». А потім стається несподіване.
Олександр Чернецький повідомляє публіці, що наступними виступатимуть музиканти «Гражданской обороны» — сибірського панк-гурту Єгора Лєтова. Та проблема в тому, що організатори такого виступу не планували. «Оборона» приїхала до Харкова неофіційно. Про її можливу появу на сцені заздалегідь знали лише свої.
Як згадував очевидець, музичний журналіст Олексій Коблов, поки організатори намагалися зрозуміти, що відбувається, музиканти вже почали грати. Виступ був коротким, але надзвичайно енергійним.
А ввечері частина учасників фестивалю зібралася у квартирі харків’янки Світлани Рудим. Там відбувся акустичний концерт Єгора Лєтова, Янки Дягілєвої та Олександра Чернецького. Записи виступів Лєтова й Дягілєвої збереглися.
За якихось двадцять із лишком років харківський рок пройшов дивовижний шлях.
Спочатку хлопці вистругували гітари сокирою та викрадали деталі телефонів, щоб отримати потрібне звучання. Потім ховали довге волосся, переписували платівки й друкували журнали на машинках. А наприкінці 1980-х уже організовували фестивалі, на яких могли відкрито критикувати радянську владу.
Коли рок нарешті перестав бути небажаною музикою, виявилося, що в Харкові вже давно існує цілий музичний світ, який роками вчився обходитися без дозволу системи.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
