Одеська: колиска мільярдерів, транспортний хаб та (не)безпечне дитинство. Прогулянки Харковом 

«Я справжній “одесит” в Харкові»

[Якщо ми подивимось на мапу міста початку ХХ століття, то побачимо, що Харків забудовувався в бік сучасної станції метро Заводська, а от Зміївський шлях (проспект Аерокосмічний, до цього — Гагаріна) обривався приблизно на рівні вулиці Георгія Тарасенка. За непідтвердженими переказами, тут були фруктові сади, які харківці дуже любили. Непрямим доказом може бути хіба назва вулиці — Вишнева, та згадка на мапі «Плодовий пітомник”». На мапах 30-х років вже є вулиці між 13-ю лікарнею та 114-ю школою, і все ще залишається Цегельний завод].

Павло: Моя бабуся переїхала в Харків у 1932 році, а в 1957-му вони отримали ділянку в районі вулиці Зернової. Радянська влада прагнула забезпечити всіх житлом, та не встигала будувати «хрущовки», тож роздавала людям землю під забудову. 

Мені подобається назва, яка прижилася в Донецьку — «свої будинки». У нас це називалося більш формально — приватний сектор. Мої дідусь та бабуся зводили дім до і після повноцінного робочого дня. Тож я корінний мешканець цього району, справжній «одесіт» у Харкові. Мій тато ще пам’ятає, коли вулиця була Зміївською, а за нею починалася лісопосадка на околицях району. Сучасне коло трамваю було окраїною міста. 

До речі, нещодавно проспекту Героїв Сталінграда повернули назву Байрона, а моя бабуся все життя і так її називала Байрона, не встигла звикнути до нової назви.

Пізніше почали зводити будинки на Одеській — спочатку 2-поверхові, а потім гуртожитки від заводів. Я не розумію, чому це перехрестя називається Одеська, адже Одеська — це тільки одна з вулиць. До того, як її забудували і тут з’явився транспортний хаб, центром життя був Машинобудівний завод.

Я вже тут не живу, і не можу сказати, що обрав би цей район. Мені важливо жити ближче до центру і до культурного життя, на Одеській його майже немає. Також в цьому районі незручно користуватися велосипедом. 

В’єтнамські «Джунглі» в дикому капіталізмі

Павло: «Джунглі» став одним із перших аквапарків в Україні. Також у цій будівлі був культурний центр та релігійні споруди в’єтнамської спільноти. Зважаючи на те, що на Одеській немає жодного нормального громадського простору, аквапарк тут був справжнім надбанням.

Павло: В’єтнамці приїхали в Харків у 90-х. Їх боялися, з ними не хотіли зв’язуватися, про них ходили легенди, мовляв, живе 25 в’єтнамців в одній квартирі, і в них паспорт один на всіх. Але вони приїжджали працювати, і поступово харківці зрозуміли, що з ними можна мати справу. 

Перше, що тут збудували — ресторан «Злітаючий дракон». Було й кілька в’єтнамських гуртожитків. В’єтнамські діти ходили в 44-ту школу; вона була російськомовною і вважалася престижною. Навіть виникла ціла професія — нянечка у в’єтнамців, адже вони стали міцним середнім класом. 

На жаль, вони не інтегрувалися в суспільство. Хоча саме тут, у Харкові, Фам Нят Вионг заснував завод з виготовлення «Мівіни». Пізніше він стане першим мільярдером В’єтнаму, тож можна жартувати, що Одеська — інкубатор мільярдерів.

В’єтнамська громада зробила багато доброго для району, але «Мівіну» у них віджали, ринок «Барабашово» почав занепадати. Натомість у самому В’єтнамі ситуація покращилась, і зі здобутим тут досвідом «дикого капіталізму» їм було дуже легко будувати бізнес на Батьківщині. А їх дійсно було дуже багато в Харкові — перша хвиля налічувала близько чотирьох тисяч.

Японський урбанізм та радянська освіта

[Ми приїжджаємо до 102-ї школи, в якій Павло навчався. Дорогою він дивується новому асфальту і коментує невдале розташування пішохідного переходу]. 

Павло: Ця школа була україномовною, в радянські часи її планували зробити спортивною, проте не встигли. Школа вважалась поганою порівняно з сусідньою 44-ю, тут навіть не було стадіону, тільки котлован під басейн, в якому навесні плавала крига і ми по ній стрибали. 

Але коли я йшов у перший клас, американці підтримали протестантську церкву, яка розпочала при школі свій проєкт. У нас була англійська з першого класу, а ще додаткові заняття музикою, малюванням, фізкультурою та біблійний урок. 

З часом школа ставала кращою. Тут були молоді директори і класні завучі, та й освіта українською ставала популярною. Але я хочу розказати про вчителя фізкультури, Чайку. По периметру всієї школи він закопав автомобільні шини. У нас було велике коло навколо школи та маленьке, де можна було швиденько зіграти в квача на перерві. Радянський на всю голову, Чайка хвалився, що в нашій школі найбільше колес в колишньому Союзі. Але якщо серйозно, це було дуже круто, хоча й небезпечно — уявіть собі, стрибати по колесах, тримати рівновагу… Не пам’ятаю, щоб хтось ламав руки, але падали регулярно. 

З часом Чайка звільнився, конструкція занепадала, натомість тут почали вигулювати собак, і школа прибрала шини.  

[Пізніше Павло зайшов до директора школи і дізнався, що шини були вкопані за взірцем японських навчальних закладів. Вважалося, що дітям корисно стрибати по гумі — це покращує стан їхнього організму. Тож можна сказати, що на Одеській існувало і вкраплення японського урбанізму теж]. 

Павло: Сам район був доволі депресивний. Навколо — заводські гуртожитки. Заводи занепадали, багато батьків втрачали роботу, впадали в депресію, підсідали на алкоголь. Бідні були всі. Їсти в шкільній їдальні могли собі дозволити здебільшого пільговики (як-от наша багатодітна родина), адже у людей просто не було грошей платити. Проте було доволі затишно: зелені дворики, місцями малоповерхова забудова. 

В дитинстві відстань відчувалась інакше. Мене п’ятирічного відпускали за хлібом, треба було пройти пішки приблизно півтора кілометри. 15 хвилин — і ми на Одеській, 30 хвилин — і ми на пляжі біля кар’єру, це вважалося поряд. 

Також поруч дитяча поліклініка, а навпроти — лікарня від заводу радіореле. Мене з першого класу відпускали самого ходити в школу, хоча на тій самій вулиці Костичева (тепер вулиця Сергія Тимошенка) не було переходів. Та було якось безпечніше.

«Бутербродна висота» і стихійні громадські простори

[Павло звертає увагу на те, якими затишними виглядають дворики двоповерхових будинків. Відчувається, що мешканці доглядають за ділянкою: усюди квітники, а в пісочниці лежать дитячі іграшки. Втім, в сусідньому дворі набагато брудніше, і ми одразу бачимо чому — з проспекту, порушуючи всі правила дорожнього руху, сюди в’їжджає автівка].

Павло: Ця висота називається «бутербродною», бо мама спокійно може скинути дитині бутерброд, якщо та гуляє у дворі. Ці двори дуже хороші, власне, тут багато приємних куточків. Але зовсім немає громадських просторів.

Зараз ми знаходимося біля колишнього кінотеатру «Салют». Будівля давно перетворилася на «заброшку». В моєму дитинстві кінотеатр поступово занепадав, а приміщення орендувала якраз та сама церква, яка робила проєкт в моїй школі. 

Біля кінотеатру був фонтан. Він вже не працював, але в ньому було дуже прикольно кататися на велосипеді. Тож підлітки тусили біля фонтану, а навколо на лавочках дорослі пили пиво. Такий собі стихійний громадський простір, якого так не вистачало. Найближчий парк тут — Машинобудівників, колишній Артема. Та й там не цікаво проводити час: жодних розваг, нас тільки зі школи ганяли листя там грести. 

В якийсь момент люди почали скаржитись, що діти роблять небезпечні трюки в фонтані. Що зробили комунальники? Вони обрали стратегію «Запрєтіть!», так і хочеться сказати це слово з російським акцентом. Фонтан закопали, зробили клумбу. Замість того, щоб облаштувати простір, просто заборонили тут збиратися, і простір зник.

Думаю, «Салют» потрібно ревіталізувати. Це дуже перспективна будівля, аби знайшовся хороший власник. 

---

Читайте також:

• Будівництво метро до Одеської змінили через російську агресію
• Корейський квартал у Харкові: розмова з Ольгою Сін про ідентичність, освіту і майбутнє міста
• Лиса гора: стежки Сковороди, новий побут та кримінальні авторитети. Прогулянки Харковом

---

Одеська як транспортний хаб

Павло: Як я вже казав, район був «зав’язаний» на Машинобудівному заводі. Зранку виходиш з дому, і ледь не третина вулиці йде в напрямку заводу. Теперішня вулиця Тимошенка була ледь не пішохідним проспектом. Хто не йшов пішки, під’їжджав на трамваї. 

Від Одеської до Танкового заводу лінія виділена від проїжджої частини, тож трамвай їде дуже швидко. Від мого будинку було однаково що до трамвайної зупинки, що до тролейбуса на Аерокосмічному проспекті, але тролейбус зранку іноді стояв в автомобільних корках. Коли заводи почали занепадати, ця лінія ніби втратила сенс. Зараз водії трамваю кажуть, що це найгірша лінія, колії в дуже поганому стані.

Коли кажуть, що будуватимуть на Одеській метро, я думаю, що тут насправді достатньо відремонтувати трамвайні колії, і вони перекриють левову частину потреб району в транспорті. Метро можна будувати, коли гроші буде нікуди дівати; робити це в кредит в нинішніх умовах — погана ідея. 

Павло: Скоріш за все, завдяки транспортній розв’язці поступово саме Одеська стала центром життя. Тут і квартири дорожче. Мабуть, тому тут і мріють про метро — щоб можна було швидко добиратись до центру.

Саме на Одеській відкрився один з перших універмагів в місті. Спочатку він так і називався — «Універсам», далі «ЮСІ», потім «Клас». Ми пишались, що у нас є такі блага цивілізації, але овочі все одно купляли на ринку. Через певний час в районі з’явився Target (тепер «Сільпо»), Сільпо (тепер «Рост») та «АТБ». Досі не розумію, нащо тут так багато супермаркетів.

Ринок перебудували при Геннадії Кернесі, прибрали ятки і поставили МАФи. Але я не можу сказати, що він став краще виглядати. В якийсь момент тут знову почали торгувати «з підлоги», а зараз весь п’ятачок став стихійним ринком. Під час війни все повернулося до того, як було раніше. Знову-таки, завдяки тому, що тут транспортний хаб і люди їдуть з передмістя. 

Павло: Окремо хочу сказати про перехрестя. Тут надто мала ширина переходів, і це небезпечно. На одному з «острівців» є сходинки, а нахил такий, що людям з колясками треба їх дуже міцно тримати. Що цікаво, навіть на острівцях торгують «з підлоги», адже поки чекаєш зеленого світла, можна щось придбати. Також знаю людей, які пишаються штучним газоном на смузі, але ж це жахливо…

Sun Mall міг би стати тим самим громадським простором. Ми намагались ходити сюди, коли він тільки відкрився. Там навіть були якісь ресторани і кав’ярні нагорі, але все одно стоїть напівпорожній. Критично не вистачає інфраструктури для середнього класу. А от зі школами тут добре.

Промзона як простір для підлітків

[Майже в кожному дворі Павло звертає увагу на якість асфальту. Виявляється, в його дитинстві покриття доріг було настільки жахливе, що у нього досі шрами від розбитих колінок].

Павло: Ми постійно гуляли по «промкє»! У нас ще бабуся тримала кіз, і ми їх пасли там. Хтось крав метал, ми збирали траву, сіно. На велосипедах їздили на ставок, який називали «Зеленка», а за нами ганялися собаки. 

Для заняття підлітків ще був СЮТ, станція юних техніків. Але більшість гуртків була платною, так само як і музична школа. Мало хто міг собі дозволити туди ходити. Дуже не вистачало спортивної інфраструктури, басейну.

Фактично, район оточений промисловістю — він відірваний від Харкова. Центр міста відчувався дуже далеким, адже тролейбус їздив до «Зірки», а далі треба було йти пішки. Та й «Зірка» — це окраїна центру.

[Ми проходимо один із небагатьох підліткових просторів — школу мистецтв №5. Завдяки її засновниці та директорці Оксані Кравчук, тут зібралась неймовірна команда викладачів, і багато молоді з району згадує це місце. Школа подавалася на гранти, тож вирізнялася матеріально-технічною базою]. 

Павло: Підлітки проводили час в комп’ютерних клубах. Грошей пограти самому не було, але можна було приходити і дивитись, як грають інші. Деякі батьки боролися з клубами, навіть існували «чорні списки», якщо твої батьки приходили скаржитись. Але ігротек було багато, і можна було піти в іншу. Деякі родини, навпаки, давали дітям гроші і нормально ставилися до того, що вони пропадають тут цілими днями і навіть ночами. 

[Одеська стала дуже популярною після повномасштабного вторгнення — такий собі «тихий спальник», де певний час майже не було обстрілів. Але, на думку Павла, тут не вистачає якісної роботи з простором, громадських місць та відновлення транспортної інфраструктури. Це звучить як план, тож, можливо, знайдеться команда, яка буде готова його реалізувати].

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко