Головна » Жінка без паспорта. Як у Харкові полювали на повій і хто насправді опинився під наглядом
…

Жінка без паспорта. Як у Харкові полювали на повій і хто насправді опинився під наглядом

Час прочитання: 8 хв

Щоб опинитися під наглядом харківської поліції XIX століття, жінці іноді було достатньо винайняти кімнату за невдалою адресою. Далі — виклик до поліцмейстера, медичні огляди й ризик втратити власний паспорт. Так у Харкові боролися з проституцією, але контроль поступово поширювався далеко за її межі.

Журналістка «Люк» Ніно Авалішвілі дослідила цю тему та розповідає про те, як у Харкові XIX століття поліція визначала, які жінки заслуговують на підозру.

Пані на ім’я Марія Гоф шукала житло й винайняла кімнату в будинку, де мешкали жінки, які продавали секс. Що вона знала про своїх нових сусідок і чи попереджав її господар, документи не розповідають. Для поліції, схоже, це не мало великого значення. Якщо жінка жила в такому будинку, тож її також можна було запідозрити в проституції.

Наступні два чи три місяці Марію викликали до приймальні поліцмейстера. Від неї вимагали стати на облік і погодитися на щотижневі медичні огляди. Після реєстрації жінка потрапляла в систему, з якої було значно важче вийти, ніж увійти: поліція знала її ім’я та адресу, лікарі регулярно оглядали її тіло, а спеціальний документ фіксував результати перевірок.

Марію врятувало прохання до губернатора і втручання її нареченого, який заради цього взяв відпустку зі служби, пише дослідник Андрій Парамонов. Але сама історія залишає неприємне запитання: що було б із жінкою, якби в неї не знайшлося чоловіка, готового підтвердити перед владою її «порядність»?

Ми не знаємо, як виглядала кімната Марії Гоф, що саме говорили їй у поліції та як вона поводилася під час цих викликів. Архів залишив лише бюрократичний кістяк історії. Проте і його достатньо, щоб побачити логіку системи: жіночій відповіді могли не повірити, адреса могла стати доказом, а присутність нареченого — аргументом на користь невинуватості.

Підозрювана за місцем проживання

Історія Марії Гоф не була наслідком окремого закону чи примхи поліцейського. За нею стояла система, яка дозволяла державі стежити за жінками, підозрюваними в проституції, навіть якщо їхню причетність ще потрібно було довести.

Від 1844 року в Російській імперії запроваджували лікарсько-поліцейський нагляд за проституцією. Держава відмовилася від спроб повністю заборонити явище й вирішила його регулювати. Жінки мали реєструватися в поліції, повідомляти про місце проживання, регулярно проходити медичні огляди. Публічні будинки також підлягали контролю.

права жінок харків

На папері це мало обмежити поширення венеричних захворювань і впорядкувати проституцію, яку влада вважала неможливою викорінити.

Але в цій конструкції з початку була нерівність. Сексуальний контакт відбувався між двома людьми, а відповідальність за наслідки покладали переважно на жінку. Чоловік міг відвідувати бордель, не повідомляючи про це поліцію. Жінка мусила пояснювати, де живе, проходити огляди й доводити право перебувати в певному місці.

Історикиня Шивон Герн пояснює це уявленнями XIX — початку XX століття про жіночу сексуальність. Жінку, яка займалася сексом поза шлюбом, вважали порушницею патріархальних норм. Її поведінку сприймали як загрозу не лише власній репутації, а й суспільній моралі.

жінки харкова

«Жінки несли відповідальність за моральні та медичні наслідки комерційних сексуальних угод», — цитує дослідниця. 

Поліція контролювала жіночу поведінку, пересування й контакти, намагаючись провести межу між «порядними» і тими, хто нібито загрожував устрою.

Документ, який міг змінити все життя

У 1852 році харківська поліція мала 148 офіційно зареєстрованих повій. Із них 97 перебували під опікою утримувачок публічних будинків, 51 працювала самостійно. У місті нараховували 30 таких закладів.

документ історія харків
Список публічних жінок в одному з домів на Нетіченській. Джерело: Накипіло

Реєстрація означала більше, ніж ім’я в списку. У 1851 році правила змінили: зареєстровані жінки здавали внутрішні паспорти й отримували спеціальні медичні квитки. У документі зазначали їхні дані, а лікар після кожного огляду робив відмітку.

Цей квиток фактично ставав основним посвідченням особи. Тепер жінка мала документ, який не просто підтверджував особу, а й повідомляв державі та оточенню про її статус.

Шивон Герн пояснює, що в різних містах імперії така реєстрація мала далекосяжні наслідки. Жінці могли відмовляти в іншій роботі — замість звичайного паспорта вона мала документ із позначкою про проституцію. Родичі й сусіди могли відвертатися. У деяких містах зареєстрованим забороняли винаймати квартири в певних районах, ходити окремими вулицями та сидіти в театральному партері.

Шістнадцять років — дозволений вік?

У скарзі, яку один із харківських медиків надіслав імператору, йшлося про венеричну хворобу. Чоловік стверджував, що заразився від шістнадцятирічної дівчини в публічному будинку, і вимагав компенсації.

Харківські дослідники Володимир Алков та Ігор Робак звертають увагу на іншу деталь: чоловік скаржився на наслідки контакту, тоді як присутність шістнадцятирічної дівчини в борделі не суперечила правилам. До публічних будинків дозволяли приймати дівчат від шістнадцяти років. Водночас у легальних закладах опинялися й молодші — від тринадцяти до п’ятнадцяти.

проституція в україні історія

У центрі скарги опинилася дівчина, а не правила, що дозволяли шістнадцятирічним працювати в борделях, і не механізм контролю за тим, хто туди потрапляє.

Дослідники наводять іще одну деталь: торгівля людьми відбувалася навіть у легальних борделях. Офіційний статус закладу не гарантував, що жінки потрапляли туди добровільно, що власники дотримувалися правил або що поліція захищала тих, хто міг зазнавати експлуатації.

історія харкова

Харківські матеріали показують «особливі відносини» між легальними борделями та деякими міськими урядовцями. Через це до закладів ставилися поблажливо, а порушення могли залишатися без реакції.

Де дозволено продавати секс

У Харкові проституція мала власну географію. У 1858 році одним із головних осередків стала Нетіченська вулиця. За даними Парамонова, там працювали 20 публічних будинків, у яких жили 92 жінки. Ще 36 займалися проституцією самостійно. Біля входів уночі світилися кольорові ліхтарі.

нетіченська вулиця харків
Один з будинків по вул. Нетіченській. Джерело: Вікіпедія

Концентрація швидко стала проблемою. Мешканці скаржилися на нічний галас, пияцтво й бійки. Їх непокоїло сусідство з жіночою гімназією та Михайлівською церквою.

Держава дозволяла існування публічних будинків, але їхня присутність у конкретному районі викликала конфлікт. Містяни часто хотіли лише одного — щоб проституція відбувалася деінде.

1880 року частину закладів перенесли з Нетіченської. Потім — до Савеліївського та Михайлівського провулків, а 1893-го прибрали й звідти. Мешканці Єнинської вулиці та Усівського провулку теж протестували, і 1903 року домоглися закриття частини закладів. До боротьби долучився священник 122-го піхотного полку: солдати заражалися і поверталися непридатними до служби.

Проституція нікуди не зникла. Заклади переміщалися, за ними йшли нові скарги. У 1907 році міська дума ухвалила: «Не сочувствуя существованию домов терпимости, Городская дума отклоняет от себя определение для них всякого места». Практична проблема залишалася.

Хто стежив за жінками, коли поліція не бачила

Не кожна жінка, яка продавала секс, була зареєстрована. Для поліції вони ставали «таємними повіями».

В архівах, які досліджувала Шивон Герн, збереглися численні доноси. Люди повідомляли, що бачили чоловіків біля квартири певної жінки, що вона з’являлася сама в театрі чи на вокзалі або носила надто дорогий одяг. Серед авторів були сусіди, колишні партнери й навіть чоловіки, які самі визнавали сексуальні стосунки з підозрюваною.

Герн описує, як звичайні містяни долучалися до нагляду. У 1911 році в Ризі троє чоловіків звинуватили молоду жінку Галіуту Розовську в таємній проституції й вимагали взяти її під контроль. Підозра могла виникнути не через доведений факт, а через те, що жінку бачили з певними чоловіками, у певному місці або в «надто дорогому» одязі.

Межа між проституцією та просто небажаною жіночою поведінкою ставала небезпечно тонкою. Якщо для підозри вистачало адреси, наскільки захищеною була жінка без родичів чи впливових заступників?

Чи справді поліція могла всіх контролювати

У документах усе виглядало впорядковано. Але між правилами й реальним життям була величезна відстань.

Герн застерігає: поліція постійно відчувала нестачу працівників. Орендодавці здавали житло зареєстрованим попри заборони. Жінки пропускали огляди, переїжджали або працювали поза системою. Деякі використовували правила у своїх інтересах — повідомляли, що залишають місто, або вимагали права самостійно обирати місце роботи. Іноді зареєстровані навіть переїжджали між містами легше, ніж незареєстровані: звичайний паспорт їм уже не був потрібен.

свята в харкові

«Між теорією та реальністю була значна прірва», — підсумовує Герн. Жінки не були лише пасивними об’єктами. Частина намагалася домовлятися, порушувати правила й домагатися можливості розпоряджатися власним життям.

У Харківській губернії власниці борделів могли приховувати частину жінок, щоб не платити за утримання й огляди. На незареєстрованих правила не поширювалися. Серед жінок, які займалися нелегальною проституцією в шинках, рівень зараження сифілісом сягав 45%.


Читайте також:


Лікар, який мав оглянути п’ятдесят жінок за день

Медичний нагляд був головною підставою системи. Перші огляди в Харкові почали 1845 року у віддаленій квартирі фельдшера при трупному покої. Місце було незручним, лікар приймав рідше, ніж планували, губернська лікарня відмовляла в госпіталізації.

Поліцейський лікар Волк-Ланевський ставився до жінок упереджено; огляд міг стати принизливою процедурою — жінок вели під наглядом поліції, а натовп зустрічав образливими вигуками.

У 1883 році відкрили венеричну лікарню. Але цифри свідчать про інше. Протягом трьох місяців в Олександрівській лікарні оглянули 5418 жінок. Якщо витрачати на кожну хоча б 20 хвилин, лікар мав би працювати близько 15 годин щодня. Це було майже нездійсненно. Лише 55 направили на лікування. Бували випадки, коли відмітки ставили без повноцінного огляду або навіть наперед. Під час губернаторських перевірок у жінок виявляли захворювання, що вже існували на момент попереднього обстеження.

медицина харків історія
Приклад медицинського білету, за яким жінки приходили на огляд

Епідемії не залишалися проблемою лише борделів. У 1841 році в селах Богодухівського повіту з 205 обстежених 184 виявилися хворими. Після військових кампаній інфекції поширювалися в приміських поселеннях; у Великій Данилівці, Черкаських і Руських Тишках та Циркунах померли понад 200 людей. У 1865–1869 роках у губернії на сифіліс захворіли щонайменше 7711 людей. Військові були і клієнтами, і переносниками: повертаючись додому, заражали інших. Хвороба виходила далеко за межі кварталів, які влада намагалася ізолювати.

Хворі чоловіки приховували симптоми, частина людей уникала лікарень через страх розголосу. Офіційна статистика відображала лише те, що потрапляло в поле зору установ.

Одинадцять закладів, які зникли з карти

На початку XX століття борделі дедалі частіше ставали об’єктом конфлікту між мешканцями, міською владою та військовим командуванням. Венеричні хвороби виводили солдатів зі строю. Наприкінці XIX століття в Київському військовому окрузі хворими були 7,7% військових. Командири скаржилися на заклади поблизу частин. Під час таборів у Чугуєві туди приїжджали й жінки, які шукали заробітку.

історія фемінізм харків

Військові були важливими клієнтами і водночас однією з найуразливіших груп. Переміщення борделів не прибирало ні попиту, ні інфекцій. У 1882 році Генеральний штаб заборонив звільняти хворих солдатів до повного одужання або зникнення симптомів.

З початком Першої світової війни військове командування отримало нагоду ліквідувати систему. 4 листопада 1916 року начальник Київського військового округу наказав харківському губернаторові негайно закрити всі публічні будинки губернії. У Харкові закрили одинадцять закладів, приміщення передали військовим.

Система, сильна на папері й дірява на вулиці

У теорії медично-поліційний нагляд мав перетворити проституцію на керований процес. Насправді між задумом і практикою лежала величезна відстань. Регулювання відрізнялося від міста до міста, амбіції влади майже ніде не збігалися з її можливостями.

Поліція не могла знайти всіх жінок, лікарі — гарантувати точність кожного огляду. Зареєстровані переходили в нелегальне становище, змінювали імена й адреси. Борделі переносили — на їхньому місці виникали таємні будинки побачень, мебльовані кімнати й домовленості в шинках.

Що жорсткішим ставав контроль, то більше причин мали жінки його уникати. Поліція могла ставити тавро, яке не зникало разом зі зміною заняття.

Усе, що імперська влада змогла зробити з проституцією, — перетворити жіноче тіло на ще один об’єкт поліцейського обліку. Так звана легалізація не стала ані безпечною, ані рівноправною.

А про чоловіків, які щовечора знаходили дорогу за кольоровими ліхтарями, документи розповідають значно менше.

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко


«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо ❤️

Разовий платіж
Місячна підписка
100 грн
250 грн
500 грн
Своя сума

Скасувати підписку можна написавши нам на пошту lyuk.media@gmail.com

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк