Гастрономічні війська Слобожанщини. Катя Лелюк та Vintage Buro

— На початку повномасштабної війни ми з тобою переписувалися про французів з новонародженими дітьми, які застрягли в Харкові і яким треба було знайти суміш, продукти, готівку. Я не встигла тоді тобі написати, але моя сусідка дала згоду поділитись своїм молоком з тими дітьми, весь підʼїзд зібрав їжу та кошти для них. Останнє повідомлення в нашому чаті від тебе, що французам вдалося виїхати. Для мене ця історія — паралельно з тим, що неслося в чатах та інстаграмі, як люди почали гуртувалися та допомагати один одному — стала новим витком розвитку волонтерства в Україні. Як для тебе все почалося, війна і волонтерство?

— До речі, волонтерство почалося для мене саме з цих знайомих французів, яких треба було евакуювати з Харкова. Потім друг мого хлопця разом з його фондом почав волонтерити, і вони попросили мого хлопця купити ліки в аптеках, які відкривалися подекуди по місту. Але поки ми стояли в чергах і купили все, що потрібно, тим людям уже все надіслали. Я виставила пост про ліки, які в нас залишилися. І в мене було близько двох тисяч репостів. Люди одразу почали дуже багато писати, і я сказала своєму хлопцю: «Антоне, схоже, це важливе для всіх питання, всім дуже потрібно, тому давай». 

Так ми вибрали медикаменти, і вирішили, що будемо займатись тільки ліками, тому що це дуже складна історія. 

Потім, уже коли в Харкові більш-менш відкрилися аптеки, запрацювали ліфти, ми зробили своїм пріоритетом допомогу військовим і людям на звільнених територіях, куди, як от зараз, збираємо ліки великими коробками. І, власне, працюємо з військовими щодо поставок тактичної медицини. 

— Як проходить сам процес: ви шукаєте ліки в Україні чи вам привозять їх — зокрема, з-за кордону? 

— Взагалі все рандомно. Тобто ми збираємо гроші, купуємо медикаменти в Україні, паралельно всі, хто мене знає, надсилають нам ліки з-за кордону, але зараз цей потік майже вичерпався. Тому зараз справляємося своїми силами. 

Якраз запрацювало Vintage Buro [винно-коктейльний бар із продажем французького вінтажу — «Люк»], що нам дуже допомогло. Бо ми весь цей час волонтеримо і бар, який працює, допомагає нам із закупівлями. 

З одного боку, ця діяльність дуже відволікала від усього триндеця, з іншого — ми прокидалися, а вся квартира — в коробках з ліками. Я розплющувала очі, брала списки, і ми з Антоном фігачили з ранку до ночі: фасували і потім розвозили по всьому місту, піднімалися пішки на будь-який поверх. Слава богу, потім підключилися незнайомі люди, хтось брав одні райони, хтось інші. 

— Як ти відчуваєш свою діяльність з точки зору емоцій?

— Я не відчуваю якогось супергероїзму. Тому що всі ті, хто залишився в Харкові, в один момент стали чимось займатися, волонтерити. А як по-іншому? Якщо ми вже тут залишилися, треба було щось робити, допомагати. Тому це як само собою зрозумілі речі, ніхто про це не замислювався, коли ми починали. Ми не обирали, що будемо робити… 

— А коли ви вирішили заново запустити Vintage Buro?

— Якщо чесно, я цього дуже чекала. Мені постійно говорили: «Кать, почекай, вибухи з усіх боків, давай поки не відкриватися». Але я приїжджала, розбирала завали і мені хотілося якомога раніше запуститися. 

Під кінець травня ми почали наводити порядок. Я списалася зі своєю командою, що ми приблизно через два тижні запускаємося. І відразу двоє співробітників приїхали з різних куточків України.

— Ви зараз працюєте, як і раніше, як кав’ярня-магазин чи у вас тепер інший формат?

— Деякий час до війни ми вже працювали як винний бар, а зараз почали навіть більше розвивати коктейльну історію. Тому це бар із кавою, і магазин із вінтажем в одному приміщенні.

— Чи можеш ти порівняти фінансовий, людський потік зараз із довоєнним часом?

— Звичайно зараз людей набагато менше. Як я кажу, ми працюємо не заради грошей, а заради людей. Стільки дуже зворушливих історій і моментів у «Бюро» було за це літо-осінь!

До нас зараз ходять переважно хто? Військові, волонтери і, звісно, люди, які повертаються до Харкова. Всі вони кажуть, що ми — острівець надії, чогось такого спокійного з минулого життя.

Одного разу до нас прийшов військовий, який просто сидів мовчки три години з чайком, розплатився (хоча ми весь час намагаємося пригощати військових, але це дуже складно, вони наполягають і найчастіше платять) і каже: «Спасибі вам велике». Ми не знали, як поводитися, така суміш різних емоцій.

Тут приходила наша гостя постійна, побачила нас, посміхнулася, почала плакати. Або ми проводили музичні вечори, у нас був повний літній майданчик і в один момент усі встали і почали співати гімн України. Це суперемоційно, заради таких моментів ми і працюємо. 

Грошей вистачає сплатити оренду, на зарплати команді, сходити в магазин купити їжі. Бізнес — реально не про гроші зараз. 

«Я хочу, щоб Харків сприймали не як найбільший базар, а як культурну столицю» 

— Харків багато років знав тебе як візажиста. Як ти взагалі потрапила в ресторанну сферу? 

— Так, я візажист з 15-річним досвідом, і ніколи в житті не працювала у сфері ресторанів. 

Ми з моєю подругою Машею Холодзинською п’ять років тому відкрили фотостудію в парі з повноцінною школою макіяжу. Але я, грубо кажучи, дуже люблю пити, завжди захоплювалася барною культурою, цікавилася історією напоїв: що я п’ю, чому. І завжди хотіла відкрити свій бар. 

Паралельно на п’ятнадцятий рік моєї роботи візажистом у мене настало вигорання, тому що я візажист креативний, а в Харкові з креативом складно, більше робота з нареченими. 

У той момент я планувала переїжджати до Києва і хотіла заодно реалізувати свою мрію. Було, звісно, дуже страшно, я не розуміла, як все правильно робити. І вдячна всьому, що карти лягли інакше і ми відкрили «Бюро». Там я набивала шишки меншою кров’ю. 

— Як з’явилася ідея нового закладу?

— Насправді ця ідея була ще до Vintage Buro. Я планувала запуск до початку пандемії, тоді вже була назва «Маніфест». Але не склалося.

Я хотіла відкрити його в Києві, знайшла приміщення. Але в мене дуже добре розвинена інтуїція, я якраз збиралася поїхати працювати в Париж на місяць, повернутися і вже відкриватися. І я сказала господарям приміщення: «Давайте зробимо паузу на місяць, приїду з Парижа і ми підпишемо договір оренди». Поїхала і через 10 днів почався локдаун. 

У Парижі я провела три місяці і повернулася до Харкова з розумінням, що до Києва зараз не переїду, та й не найкращий час, щоб взагалі щось запускати. А вже наприкінці вересня 2020-го ми почали готувати відкриття Vintage Buro. 

Ідея такого проєкту в мене теж була давно. І так збіглося, що ми з моєю подругою, Машею Холодзинською на той момент переїхали в нове приміщення [йдеться про простір Будинок №8 на вул. Потебні — «Люк»] з нашою студією та школою візажу. Власне, Маша сама все перевезла, поки я була в Парижі під час локдауну.

Там я собі зробила куточок із вінтажем, і одного разу прийшов господар приміщення і каже: «Ой, а в мене тут поруч теж є магазин із вінтажем!». 

А я знала, що десь поруч зі студією був магазин дизайнерських вінтажних речей, але не припускала, що власник приміщення — це наш лендлорд. На тій зустрічі він мені запропонував орендувати другу кімнату в його магазині і розмістити там свою колекцію вінтажу на продаж. На той момент мені це було не цікаво, але приблизно за місяць я до нього прийшла із зустрічною пропозицією: взяти в оренду все приміщення і відкрити заклад з можливістю купити вінтажні предмети декору, заодно об’єднати наші колекції. Ось так ми, власне, запустили Vintage Buro.

— А як ти наважилась на новий проєкт під час війни?

— У мене ніколи в житті не було таких моментів, коли я не розумію, що робити далі. Це був перший раз, коли я реально була в паніці тільки від того, що не можу планувати свої дії. 

Але коли ми трохи прийшли до тями, я зрозуміла, що зараз гарний момент для нових проєктів у плані того, що впали ціни на оренду в Києві та й у принципі з’явилися якісь приміщення. І концепція «Маніфесту» зараз ідеальна.

— Давай тоді детальніше поговоримо про концепцію самого «Маніфесту». 

— Це буде теж коктейльно-винний бар, з великим акцентом на коктейлі, на відміну від Vintage Buro, де ми акцентуємо увагу на вині. 

«Маніфест» буде про Харків, про Україну. Я хочу, щоб Харків сприймали не як найбільший базар, площу і мікрорайон, а як культурну столицю. Так, Харків теж вніс в українську культуру, в українську незалежність багато речей. Як і люди, які жили в ньому. Той же Лесь Курбас, який підніс у театральній індустрії українців як інтелігенцію, а не як селюків, як завжди намагався зробити це «совок». 

Впродовж усієї нашої історії Радянський Союз зробив максимум, щоб принизити Україну. Нам казали, що петриківський розпис — це шароварщина і селюківство. А їжа, алкоголь — все не таке. І це настільки в’їлося нам в уми, що ми роками цураємось свого! А я ще в «Бюро» намагалася пропагувати українські вина, українських виробників. Гості неодноразово просили порекомендувати якесь вино. І я їм рекомендувала українські, а далі діалог був приблизно такий:

— Ні-ні-ні-ні, тільки не Україну. 

— А чому не Україну? Вам здається, що Україна це погано? 

В цих діалогах я зазвичай вмовляла людей спробувати, вони дивувались смакам та якості вин, і наступного разу вже замовляли українське вино. 

У «Маніфесті» ми хочемо продовжувати поміняти ставлення до українського продукту. Це завдання буде головним не тільки зараз під час війни, а й після перемоги. Щоб люди відпочиваючи, знайомилися з культурою. І потім приходили в заклади і шукали не якісь там сирні тарілки з французькими сирами, а українські сири або хороший вибір українського вина. 

Бо за французькою етикеткою не завжди ховається скарб або навіть просто достойний продукт, і навпаки — за нерозкрученим брендом може стояти класна філософія, тяжка праця і неймовірні смаки. Просто треба бути сміливими в своїх виборах, та знайомитись з українськими продуктами, позбуваючись стереотипів.

Ті ж самі настоянки, які найчастіше асоціюються з дешевими наливайками, це по-перше історичній продукт, а по-друге цей продукт є на ринку дуже високої якості. Нам просто треба про це дізнатися! 

— З тобою в команді працює Антон Татевосов, колишній арт-директор «Кіношников». А хто ще? Ви вже знайшли шеф-кухаря?

— Шеф-кухаря зараз шукаємо, найближчими днями будемо проводити співбесіди. З нами Марко Капуза — він мій бар-менеджер, сам родом із Полтави, але довго жив у Харкові і працював у First Line Group. 

З нами Вадим Бандуров, якого ти теж знаєш за «Кіношниками», він буде керуючим. З нами також в команді мій друг архітектор, який займається дизайном разом зі мною. І ще спілкуємося з Льошею Каплаухом про айдентику.

Я хочу набрати в команду максимум харків’ян. Це теж такий мій «пунктик». Не знаю щоправда, чи вийде у нас така історія з шеф-кухарем.

— Звучить як хороша команда. Сподіваюся, харківці підтягнуться.

— Для мене дуже важлива команда, в якій всі на одній хвилі. Не хочу порівнювати, але фішка нашого «Бюро» завжди була в тому, що ми як країна в країні, не схожі на когось іншого, до нас люди приходять як до себе додому, в гості, до друзів. Я хочу це далі забрати в «Маніфест». 

А ще, я дуже люблю ресайклінг. У «Бюро» в нас такі різношерсті меблі, все реставроване, нічого практично немає нового з посуду і декору, 10% у кращому випадку. Таку ж історію ми зараз робимо в «Маніфесті». Бар, звісно, робитимемо новий, а так у нас меблі вживані. Це створює особливу атмосферу і затишок. Плюс, ми їх самі реставруємо. 

«Мені дуже хочеться створити в Києві острівець харків’ян »

— Зараз тобі хочеться відкривати інші проекти? Чи бачиш ти своє майбутнє в цій сфері? 

— У мене є ідеї вже після «Маніфесту». Є наступний крок, який я дуже хочу зробити, але не планую точних термінів. 

Я мрію про теплицю, дуже люблю квіти. В «Маніфесті» буде дуже багато рослин, у моєму будинку їх майже 300 горщиків, плюс ще ті, що в «Бюро» і будинку №8 — я з початку війни займалася евакуацією рослин із квартир, офісів. 

У майбутньому хочу свій приватний будинок, недалеко від міста, з теплицею, з городом, де буде невеликий — не хочу казати слово ресторан, не люблю це слово — заклад. Буде готель з невеликою кількістю номерів… Але це вже наступний етап.

— Давай ще трошки про «Маніфест». Розкажи про локацію і коли ви плануєте відкриватися?

— Локація на вулиці Прорізній, колись до нас там був заклад «Друзі». Я дуже хочу відкритися 6 грудня. Це мої магічні цифри — 3 6 9 і мій пунктик, тому що 3 грудня у нас день народження «Бюро» і 6-го хочу, щоб був день народження «Маніфесту». Я, звісно, оптиміст, бо нам ще почати і закінчити. Але найімовірніше відкриємося в тестовому форматі, а офіційно відкриття буде пізніше. 

Мені дуже хочеться створити в Києві острівець харків’ян. Ми якось приїхали влітку до Києва і потрапили в бар, де була виставка Гамлета. Бар розташований у такому закритому дворику, ми заходимо туди… І знаєш, я бачу обличчя людей, навіть із якими особисто не знайома, і мені аж до сліз було приємно, нібито реально на якомусь двіжняку в Харкові. Всі такі радісні, як завжди, вітаються між собою. 

У той момент я зрозуміла, що бачу це в «Маніфесті»: щоб усі там збиралися, і знали — вони прийдуть і зустрінуть знайомі обличчя, своїх друзів. Тому такий харківський острівець має бути в Києві.

Дар’я Спасова, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Інші матеріали з рубрики «Гастрономічні війська Слобожанщини»: 

• Надія Носкова (GaGa)
• Борис Маков та Володимир Крячко (Ampersand food&art)
• Оксана Васіна та Руслан Бунін («Кіношники»)
• Дмитро Кабанець (Makers)
• Тетяна Синюгіна (Пухкé)
• Вілен Даніелян (Vilena’s Pizza)
• Микита Вірченко («Трипіччя»)

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.