Харків читав заборонене: як КДБ полював на самвидав і його поширення
Люди
У 1960–80-х Харків був одним із центрів поширення самвидаву в СРСР: заборонені тексти передруковували на домашніх машинках, перевозили між містами й передавали лише тим, кому довіряли.
Журналістка «Люк» Ніно Авалішвілі разом із правозахисником Євгеном Захаровим та істориком Олегом Бажаном розповідає, як КДБ вистежував читачів, перетворював книжки й записники на речові докази та намагався змусити неофіційний Харків мовчати.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Аркуші, які переходили з рук у руки мов контрабанда
У 1964 році в квартирі Захарових зібралася солідна компанія дорослих. Від одних рук до інших мандрували машинописні аркуші. Хтось читав уголос, дочитував і з полегшенням (або жахом) передавав далі. Одинадцятирічний Євген ще не цілком розумів, чому ці папірці зібрали навколо себе стільки людей. Але сцену запам’ятає на все життя.
На аркушах був «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург: спогади про арешт, допити, Колиму й роки, які влада сподівалася поховати разом із свідками. У радянських книгарнях цієї книжки, звісно, не продавали. Зате вона розмножувалася у передрукованих копіях, квартирах і головах тих, хто читав її як спільну змову проти терору.
«Я дуже добре пам’ятаю: велика компанія сиділа в нашій квартирі, передавала ці папірці від одного до іншого й читала вголос. Сам я прочитав цю книжку пізніше», — згадує вже дорослий Євген Захаров.
Згодом він сам стане людиною, через яку такі тексти проходитимуть десятками: буде читати їх, передруковувати на машинці, розмножувати фотографічним способом і вирішувати, кому можна довірити наступну копію.
Наприкінці 1960-х Євген уже приносив самвидав до школи й роздавав однокласникам, яких вважав надійними. Пізніше маршрут став довшим: Москва — Харків — Ростов. У Москві він зупинявся у дисидентів Богораз або Данієля, забирав тексти, віз до Харкова, а звідти частину — до друзів у Ростові. Така собі кур’єрська служба, тільки із цілком реальною перспективою сісти.
У цієї мережі не було редакції, складу та списку передплатників. А отже — не було й одного приміщення, яке КДБ міг би опечатати. Підпільною друкарнею ставала домашня машинка, системою розповсюдження — дружба, а захистом від провалу — людська інтуїція (річ, як відомо, не надто надійна, але кращого тоді не пропонували).
«У мене було дружнє коло, де люди читали самвидав і передавали його одне одному. У кожного з них було ще своє коло. А я був у самому першому: привозив тексти, давав їх читати й отримував інші», — каже Євген.
Більшість книжок приходила з Москви й була російськомовною — Захаров наголошує на цьому без спроб змінити власну юність заднім числом. Проте українські тексти теж просочувалися в ці кола. І один із них опинився в епіцентрі показової харківської справи.
У 1969 році десятеро харківців поставили підписи під відкритим листом на захист генерала Петра Григоренка та кримських татар. Загалом підписантів було 54, але реальні тюремні строки отримали саме четверо харківців: Генріх Алтунян, Владислав Недобора, Аркадій Лєвін і Володимир Пономарьов. Їм запропонували відмовитися від підписів і покаятися. Вони не згодилися. Кожному вручили по три роки таборів.
Під час обшуку в Алтуняна знайшли машинописний примірник праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Книжка не мала лежати в цій квартирі, лист не мав потрапити за кордон, а його зміст — прозвучати по радіо. Але все це сталося. І саме тому телефон у квартирі Захарових з’явився значно швидше, ніж у сусідів.
Телефон, якого не довелося чекати
У 1966 році родина Захарових переїхала на Нові Будинки. Телефона не було, а чекати його довелося б років десять-дванадцять — після чого ще й отримали б спарену лінію із сусідами. Проте Захаровим телефон поставили майже відразу — «випадково» і без жодної черги. І навіть без сусідського двійника.
«Ми зрозуміли, для чого нам поставили телефон. Щоб підслуховувати. Причому нам навмисно давали відчути, що нас підслуховують, — так тиснули на психіку», — згадує Євген.
За його словами, за родиною стежили ще з 1962-го. Мати, харківська поетка Марлена Рахліна, писала вірші, які ходили в самвидаві, потрапляли за кордон і звучали на іноземних радіостанціях. Тож новий телефон мав допомагати КДБ слухати її.
Два машинописи, які майже привели КДБ до однієї людини
У середині 1980-х двох знайомих Захарова заарештували в різних містах: в Харкові і Новочеркаську. Вони не знали один одного. Але в кожного знайшли примірник однієї й тієї самої праці Жореса Медведєва «Культ особи та біологічна наука» — дослідження про те, як радянська влада знищила генетику, піднісши псевдонаукові ідеї Трохима Лисенка до рівня державної доктрини.
Обидва машинописи зробив Захаров. Йому просто пощастило, що слідчі в різних містах не склали ці аркуші докупи. Машинка залишала характерні дефекти шрифту, однакове розташування рядків і помилки видавали, що примірники народилися під час одного передруку.
«Два відбитки одного машинопису лежать у двох людей, які між собою не знайомі, а єдиний знайомий з обома — це я. Якби “гебісти” приїхали до Харкова, вони б мене відразу дістали. Я думаю, що мав би сісти також», — каже Євген.
Того разу ланцюг урвався лише тому, що в СРСР уже починалася перебудова. Але Захаров знав, наскільки близько підійшов до в’язниці.
Серед книжок, що проходили через його руки, особливо тепло він згадує мемуарну епопею Лева Копелєва: «І сотворив собі кумира», «Хранить вечно» та «Утоли моя печали».
Біографія Копелєва могла б здатися надто суперечливою навіть для роману. Народився в Києві, підлітком переїхав до Харкова, а взимку 1932–1933-го як переконаний комсомолець поїхав в українські села «допомагати» з хлібозаготівлями. Бачив голод, брав участь в обшуках — і тоді щиро переконував себе, що служить «історичній необхідності». Через багато років опише цей досвід як запізніле зізнання людини, яка нарешті зрозуміла власну участь у злочині.
Під час війни Копелєв, уже радянський офіцер, намагався рятувати німецьких цивільних від убивств і зґвалтувань з боку «своїх». Товариші донесли. Його засудили до десяти років за «буржуазний гуманізм».
Український дисидентський рух відкрився Захарову по-справжньому через конкретну людину. Після п’яти років табору й трьох років заслання поетові Степану Сапеляку не дозволили повернутися на Тернопільщину. Він оселився під Харковом. Спільні знайомі попросили Захарова навідатися й бодай не дати людині залишитися на самоті.
Захаров ішов підтримати колишнього політв’язня. А зрештою, сам отримав від нього те, чого не дали роки читання переважно московського самвидаву: особистий вхід до українського руху опору.
«Саме Степан Сапеляк познайомив мене з поезією [поета-шістдесятника, дисидента Василя, — «Люк»] Стуса. До Степана я її не знав. Він дав мені поштовх, після якого я вже сам почав цим цікавитися», — зазначає Євген.
На той час через Захарова до харківських родин політв’язнів надходили гроші, продукти, табірні посилки, кошти на поїздки й побачення, а дітям — подарунки на Різдво, Великдень і дні народження.
«У Харкові я був єдиним, хто знав усі родини політв’язнів. Усе, що йшло до Харкова, проходило через мене. Самвидав я поширював обережно, бо розумів, що можу отримати три роки. А допомогу вже не приховував — мені здавалося непристойним допомагати людям, ховаючись», — зізнається він.
Читайте також:
- Підпільний Харків: катакомби, дисиденти й таємне життя радянської епохи
- «Віра в справедливість — сакральне поняття для українців». Інтерв’ю з дисидентом, борцем за незалежність України Анатолієм Здоровим
- Вийде перша частина інтервʼю Сергія Жадана з Ліною Костенко
Фарби не вистачило на слово «Україна»
Увечері 29 червня 1965 року Анатолій Здоровий прийшов до довгого будівельного паркану на тодішньому проспекті Леніна — теперішньому проспекті Науки — з фарбою та щіткою. Кілька років він спостерігав, як українські школи Харкова одну за одною переводять на російську мову, писав звернення й намагався сперечатися з чиновниками, але тепер задумав щось, що зможе прочитати ціле місто.
Літери були величезними, а напис розтягнувся приблизно на тридцять метрів:
«Українці! Шануйте рідну мову! Геть мерзенні теорійки “естественной ассимиляции”! Хай живе Україна!»
На останньому слові фарба закінчилася. Здоровий міг піти й більше не повертатися, однак залишити недописаною саме «Україну» не захотів. Він сходив додому по другу банку, знову прийшов до паркана — і побачив людей, які вже чекали неподалік. Вони не завадили йому закінчити: Здоровий домалював останні літери, поправив знак оклику, склав фарбу та рушив у бік Саржиного Яру. За ним пішли і незабаром затримали.
Першого разу справа закінчилася коротким арештом: за Здорового заступилися впливові науковці. Але КДБ уже не випускав його з поля зору. Під час наступних обшуків із помешкання вилучали книжки — зрештою забрали близько трьохсот томів, серед яких були праці Михайла Грушевського, поезія Василя Симоненка та галицькі довоєнні видання. У 1972 році Здорового заарештували знову й засудили до семи років таборів.
Про те, як КДБ знаходив інакодумців, розповів історик Олег Бажан: «Як речові докази розглядали навіть дореволюційні видання Михайла Грушевського або книжки, надруковані в Галичині у міжвоєнний період. Уже сам факт, що людина це читає, мав свідчити: вона займається не тим, чим треба».
Слідчих цікавив шлях, яким книга потрапила до квартири. У записнику шукали прізвища, у листах — адресатів, у щоденнику — згадки про розмови та зустрічі. Тодішня телефонна книжка виконувала для КДБ приблизно ту саму функцію, яку сьогодні під час обшуку виконує смартфон: показувала усю мережу її контактів.
Особливо небезпечною річчю була друкарська машинка. Кожен механізм залишав на папері власний набір дрібних дефектів, і експерти зіставляли вилучені машинописи зі зразками друку, намагаючись встановити, на якій саме машинці виготовили самвидав.
Тому публіцист, громадський діяч і політик В’ячеслав Чорновіл намагався не друкувати «Український вісник» на власній машинці й не прив’язувати виготовлення журналу до найближчого кола.
«Кіт повинен ловити мишей»
Після смерті Сталіна спецслужби реформували задля повного контролю за їхньою діяльністю та уникнення правової вакханалії, що царювала з часів Великого терору. Це не означало, що тоталітарний режим перестав карати за думки. Замість масових операцій діяла «точкова санація українського соціуму»: КДБ обирав тих, хто працював системно — писав тексти, розмножував самвидав, збирав навколо себе людей і міг перетворити приватне невдоволення на спільну дію.
Був і значно прозаїчніший мотив: апарат залишався величезним, а кожна структура повинна була доводити, що держава витрачає на неї гроші недаремно.
«Кіт повинен ловити мишей. Треба було постійно показувати, що скрізь є вороги, що ми виявили антирадянське угруповання й почали слідство. Як тепер кажуть, це був своєрідний KPI», — зауважує Олег Бажан.
Найвиразніше ця машина запрацювала у січні 1972 року, коли КДБ почав операцію «Блок» — одну з найбільших хвиль переслідувань української інтелігенції. Обшук у квартирі літературознавця Івана Світличного тривав майже добу. Слідчі перебирали книжки, рукописи, магнітофонні плівки й машинописні тексти, коли у дверях несподівано з’явився Іван Дзюба з портфелем, наповненим самвидавом. Для слідчих це був подарунок, якого годі було спланувати краще. Дзюбу затримали, вміст портфеля докладно описали, після чого обшукали вже його квартиру.
Слідство у справі Світличного зрештою виросло до 33 томів. Така кількість документів створювала враження бездоганної законності, проте товщина справи не відповідала на головне питання: чому читання, збереження рукопису або передавання інформації за кордон узагалі вважалися злочинами.
Неслухняне місто
21 грудня 1970 року голова КДБ Юрій Андропов надіслав до ЦК КПРС аналітичну записку про самвидав і перелічив міста, де найактивніше поширювали позацензурні матеріали: Москва, Ленінград, Київ, Горький, Новосибірськ, і… Харків.
«Коли я працював із документами вищого партійного керівництва, то знайшов повідомлення Андропова: серед головних центрів розповсюдження самвидаву поруч із Москвою, Ленінградом і Києвом названо Харків. Тобто Харків у цьому сенсі не пас задніх», — говорить Бажан.
Тут не виникло такого помітного клубу творчої молоді, як київський «Сучасник», однак існували інші точки тяжіння. Борис Чичибабін вів літературну студію, письменники сварилися з партійними функціонерами, інженери збирали заборонені книжки, студенти записували у щоденниках те, чого не могли сказати вголос, а єврейський рух відмовників боровся за право виїхати.
У кожного з цих середовищ були власні цілі, але КДБ зводив їх до спільної категорії «антирадянських проявів». Тож сьогодні його документи свідчать про те, що місто не мовчало. Спецслужба намагалася зробити цю мережу невидимою — але залишила після себе тисячі сторінок із доказами того, що вона існувала.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, з архіву Харківської правозахисної групи, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
