Люди
Случилась поэзия. Марина Низовая

В серии «Случилась поэзия» мы пытаемся понять Харьков через призму его поэтов.

Сегодня своей историей романа с поэзией и стихотворениями с нами делится Марина Низовая.

В серии «Случилась поэзия» мы пытаемся понять Харьков через призму его поэтов.

Сегодня своей историей романа с поэзией и стихотворениями с нами делится Марина Низовая.

Як зі мною трапилась поезія?

«Ця поезія передається повітряно-крапельним і статевим…» Але оскільки писати я почала в 9, то, певно, повітряно-крапельним.

А якщо серйозно — нічого незвичного. Прозові твори з літератури у мене не виходили, я спробувала заримувати. Вчительці сподобалось. Мені сподобалось, що мене хвалять. Доречі, перший вірш був про суботник в парку — ймовірно, я змалечку підходила до речей практично. Ну а далі прямо зовсім по класиці: з першими прищами пішли перші римування на «любовь-кровь» і шарікова ручка, розмазана соплями по сторінці, з жирною плямою у кутку, — бо страждання стражданнями, а бутерброд з ковбасою за розкладом!

У мої 19 трапився перший Літературний Слем, і все написане «до» швиденько відправилось в топку. Я методично всотувала те, що читали інші, і будувала стратегію. Можливо, звучить негарно, але я була студенткою 1-2 курсу, за конкурси давали гроші, мені подобались гроші, — я все ще була практичною.

Ні, я писала дійсно те, що мені боліло/хотілося/чухалося, але конкуренція дійсно була для мене дуже важливою і свербіла під лівим коліном, рухаючи в бік призового фонду.

Ще один крутий двигун — це скажений адреналін від можливості вигортати душу на публіку, особливо якщо глядачі вбачають в твоїх словах переживання ліричного героя, а не твої власні (або, принаймні, мені так хотілося сприймати). Отак виходиш, і «зал, ти сьогодні мій психолог». Хоча іноді не вдається позбутися відчуття, що перед цією публікою ти голий, і шкіру вивернуто навиворіт, новою метафорою розколупуєш собі печінку і пропонуєш залу роздивитися детальніше. Чи то мазохізм, чи то душевний вебкам.


На сьогодні найкайфовіший момент для мене — це посиденьки після Літературного Слему, бо тепер не за призами, а за можливістю почитати чужий вірш на прокуреній кухні людям, котрі за цей час мені, напевне, встигли стати ледь не сім’єю. Можливо, занадто сентиментально, але я та ж сама прищава дівчинка, котра розмазує соплі по новому віршу (тепер ще й тому, що він перший за пів року), а в кутку стоїть пляма від хумусу, бо тепер я підросла і видєлуюсь.


Йому б личили Жак Брьоль і червоне напівсухе;
Йому б личили сніг за вікном і короткі фіранки в мереживо;
Йому б вірили ті, хто йшов, до всіх пасторів, сект, афер;
Він би міг бути вищим із, і його би ніщо не обмежило.
Йому б личили дзеркала у подряпинах і крапках,
Талий віск на столі, стук секундної стрілки, пил на старенькому килимі,
Страх того, що момент скінчиться — це, напевно, найбільший страх.
І він жив без страху, у моменті, як той віск, ще м’який, не застиглий.
Йому б личив церковний дзвін, йому б личили мантри й пахощі,
Павутина в кутку, і горня із малою щербинкою;
Йому б личив момент, коли очі відкрив, а вставати зарано ще;
Йому б личили погляди, тільки легкі — отак зирк, і сховались швидко;
Йому б личила цегла руда, і від старості тріскана мазанка;
Трохи жадібна ласка котів, що годинами труться об ноги;
Йому б личили ритми складні і старенька хореєва класика;
Йому б личили люди з велих доріг, йому б личили навіть дороги;
Йому личив би м’ятий папір, м’ятний пар, круглий шрифт на початку параграфа;
Йому б личили голі жінки, і жінки, що малюють жінок олівцями;
Йому б личили дотики, личила б мова, личила б навіть оця строфа,
Як і власне цей вірш — щоб від першого слова, помаленьку і до кінця.
Йому навіть би личило бути слабким, і до свого ревниво впертим.
Йому б личило, віриш, в якийсь момент, просто взяти і вчасно вмерти,
Та до того кінчить співати Брьоль, а Ромео знайде отруту,
Йому б личило
Йому б личило
Йому б личило бути.


Ганс
Починає свій ранок з газети Таймс
Пнисідає twice
Виглядає nice
Під не самий вдалий на Квін ремікс
Пританцьовує твіст
Надгризає рівно по половині від обох паличок Твікс
Каже
Що це якось пов’язано із Вілларібо і Віллабаджо
Кожен
Ранок
Наливає холодну воду у кілька склянок
Підмітає ганок
Щось нашіптує загадково як чистить взуття
Ганс починає ранок, ранок почне життя
Ганс до безтями
Закоханий в кожну мить
Його mood приймай спину прямо
Не сварись з вітрами
Не питай у мами
І не чухай якщо свербить
Май positive mind, як стандартний ранковий mood
Не пускай собі blood не пускайся у тяжкий блуд
І до того як набудуєш з проблем пірамід
Знай життя жити легше ніж вивчити present indefinite


Коли в тебе, стара, буде знову бажання вийти за північ на вулицю,
Бити шибки, палити машини, кричати попсові й заюзані гасла,
Просто згадуй, як Фредді тремтить уві сні, міцно курить і міцно цілується.
Може б Фредді хотів залишити ці вікна?
Може Фредді одна з цих машин була рідна.
Може б Фредді зустрів ще один новий рік на
Одній з вулиць чи площі Нью-Касла;
І на тесла онуків в ясла,
Танцювати не вміючи хастл,
Доки зорі як очі не згасли.
Коли знову захочеш зривати афіші, бити в дзвони, ламати паркани,
Знести пам’ятник незрозуміло кому, розіп’яти себе ж на пам’ять, —
Просто згадуй, як в повній тиші
Читає вірші
(Твоїх не гірші) —
Тільки от сторінки уже жовті й миршаві.
І на ранок усе ще п’яний,
І як клавіші фортеп’яно
Б’ють по скронях,
Тепер миєш руки з відра.
Фредді вчора помер, дзвонила його сестра.
Вікна цілі, і бити їх це не пора.
Ти повз них шкутильгаєш в аптеку, самотня й стара…


Он суровый дядька, давно не тридцать,
Уже даже не шестьдесят.
И на шее внуки висят, но не бесят.
И жена посадила сад.
Он присядет в саду, пиво без алкоголя.
«Деда, дай на седьмой айфон!»
Сердце в лад не строит,
Он слегка расстроен,
Смысл нашел, только он смешон.
Смерти бы бояться,
Но ему не двадцать —
Все нельзя, так чего же терять.
И жена в халате —
Ведь была когда-то
Молодая красивая блядь.
А теперь не знает,
К кому он летает
Раз в полгода в другую страну.
Подкосил артрит,
Но еще стоит
(Вот теперь, правда, не на жену).
У детей Женева, Барселона, Бостон;
У него Кисловодск и Баку.
Запретили кофе,
И уже не пофиг
Что болит где-то в левом боку.
«Деда, ты не знаешь,
Деда, ты не шаришь
Деда, чо ты ко мне прилип?»
И кому б поведать
Что была у деда
Жизнь — один сплошной наркотрип.
Дед ведь был моложе,
И бродили дрожжи
В кучерявой дурной башке:
То коза в постели,
То трава с похмелья,
То случайно родившийся шкет.
Деда шлет все лесом —
«Водки и эспрессо!
Остановится — похорони».
Лучше знает деда:
Жизнь не жизнь без бреда.
Мы живем от херни до херни.


місту потрібен дощ
а може і тьма що прийде з середземного моря
до базарів базарів, бійниць і площ
в час повстань, молитов чи прощ
місту вже не потрібен герой чи чувак що постійно з ним швендяє поряд
місту за просто так
фартух вдягти чи фрак
місто прийме і коня і літак
серед тієї ж площі
але усіх розтрощить
й тих хто до нього лащиться
й тих хто його полоще
й тих хто його полише
лише
місто змінило почерк
місто змінило коди
нуль одиниця прочерк нуль одиниця прочерк
нуль одиниця годі
люди ідуть по ночі
голі брудні та горді
в східній ворота за шкибірки хтось протащив свободу
місто змогло би довше
та місту потрібен дощ ще
мертвим потрібні дошки
ще трошки
ще трошки
пітьма вкриває базари бійниці народ і
пітьма опускається долі не втрачає нагоди
може і єршалаїм пропав бо йому відрізали воду
місту потрібен дощ небо знайдеш нагоду
кожен у цьому місті мовчки просив
помороси
помороси
помороси


С утра, перед тем как открыть глаза, я вымою руки во сне.
Я вымою руки соседу, соседке, и чьей-то чужой жене.
Я вымою руки Безрукова даже, а после открою глаз —
И вымою руки, открою второй, и вымою их ещё раз.
Я выпью воды, после вымою руки, ведь ими я трогал стакан,
Я вымою яблоко, вымою руки, я вымою мытый банан.
Я вымою руки, сяду поесть, но после пойду их мыть снова.
При чтении книги я буду мыть руки от каждого нового слова.
Я буду мыть руки, и за мытье рук платить себе по рублю —
За эти деньги куплю револьвер,
Вымою руки
И застрелюсь.


На берегу темно-красной реки,
Там, где салатовые облака,
Я, не согласно, скорей вопреки
Здравому смыслу, ловлю малька.
Я щекочу мальку третий плавник,
А у меня растет третий сосок.
Малек мне шепчет — спаси, сохрани!
Малек мне плачет, что он одинок.
Сказал малек, что он был треской,
Но чешую заменила шерсть.
Он бы хотел выпить пива со мной,
Вот только принцип — тараньку не есть.
Он Даниил, он представился сам.
Он по годам мне годится в отцы.
Вчера хотел подкатить к карасям,
Но караси оказались самцы.
К самцам был Даня пока не готов,
Но одиночество страшная вещь —
Вот тут гляди, еще пару деньков,
И сексуальным покажется лещ.
На берегу темно-красной реки
Веду полемику с бывшей треской.
На всякий случай считаю соски:
Не показалось, и третий со мной.
Пора идти, гаснет синий закат,
На небо черная всходит луна.
Прощай треска, шерстяной ты мой брат,
Я нашей дружбе останусь верна!
Мне только спать бы не по два часа,
Мне б только воду не пить из реки.
У химзавода ложится роса.
А мне все рыба диктует стихи.


І коли закінчиться твій другий келих темного,
а на вулиці стане темно,
ще темніше ніж було востаннє, —
ти залізеш на верхню полицю.
Яка все ж різниця,
на котрій тобі він насниться?
Крізь зіниці ранок синицями.
Шлях недовгий, з підйомом раннім.
Себто варто спитати ремені.
Себто варто умитись з крану.
Себто все не даремно.
Не марно
Примарилось.
Моросить:
там за вікнами холодно.
Паспорт, гроші і руки під голову.
Уявляти ці шпали голими;
уявляти цей потяг городом;
уявляти ці рейки глиною;
уявляти місцину гиблою.
Відчувати подушку глибою.
Засинати глибоко;
засинати збоку,
засинати з рокотом
десь над лівим оком
чи над лівим вухом,
чи над сивим дідовим вусом.
Не читати новин із короновірусом.
Не чихати бодай яка муха вкусить.
Звинуватити вус в усьому,
щоб не визнати власну втому.
Щоб не дати людям те шоу, якого просять.
За вікном моросить…
Здалося.
Забери в куций хвіст волосся —
і назло отій самій мусі

Засинай Маруся.


Ты ведь после этого не исчезнешь, да?
Ты правда ведь не исчезнешь?
В этот город часто идут поезда…
Этот город ебаный самиздат!
Этот город должен был кто-то создать,
Чтобы ты не исчез.
А потом хоть трава не расти,
Хоть в пакетах в лес…
Тебя нужно будет когда-нибудь отпустить.
А ты сам умеешь без памяти отпускать?
Я несу ахинею, я просто пьяна, прости…
Завтра будет работа: ивенты, джуны, посты.
А сегодня я заполняю внутри пустырь,
И учусь говорить, чтобы в речь не добавить «блять».
Я умею быть доброй, но не могу одобрять.
А сама я потом не исчезну? Правда ведь?
Я не буду бояться при встрече сказать «Привет»?
Научи меня после на улице не реветь.
Научи меня петь.
Научи не бояться впредь.
И заставь отпустить, чтобы после не опустеть.
Научи не курить на бегу или на ходу.
Научи меня брать баррэ на седьмом ладу.
Научи, как не выть на взрослеющую луну.
И ответь:
Не исчезнешь, когда усну…


Ця поезія передається повітряно-крапельним і статевим.
Всі ці вірші уже табу, всі ці рими у пальцях тремор,
Мені горла не вистачає, щоб кричати «Досить! Не треба!»
А вони застряють у венах, а вони наждаком під ребра.
Закидайся Бредбері,
Зачиняйся в барі,
Затягнись блубері —
І пиши, не балуй.
Я пишу замість їжі і сну, я диптихами п’яна;
Я у вірші напевне засну, і не вірю що встану;
Я собі обіцяю вкотре,що цей рядок точно останній.
В мене рани по тілу від рими.
Я вже ладна молитися Рамі,
Та у вуха нашіптує «Доки спинятись зарано».
Ти погрузла у цій системі,
Ти у ній уже майже свамі.
Ти читай між своїми
В своєму пресвітлому храмі,
Де хореї співають хором,
Де затянуть «Поезія харє»…
Мене ж ваша поезія харить
І спинитись не можеш, ти в ній ніби мокрий під хмарою —
Я на тебе, поезіє, хвора.
Я вже надто далеко від норми.
Це клеймо по життю, це лишай, це СНІД, це порно.
Обережно зі мною: повітряно крапельним і статевим.
Я вже схиблена
Зовсім.
Вона моя дурка.
В неї можна лише місцевим.


Другие выпуски из серии «Случилась поэзия»:


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png