«Харків — це мрія, тому що мрії вільні, їх не можна охопити». Інтерв’ю з архітекторкою і мисткинею Василісою Щоголевою

«Для мене архітектура починається з того, як я складаю сумку або що вдягаю»

— Я тебе знаю спочатку як художницю, потім як архітекторку. Розкажи, будь ласка, про ці свої ідентичності: як вони перетинаються і між якими дисциплінами ти працюєш?

— Якби не зовнішній світ, я б взагалі ніяк себе не називала. Колись один професор сказав, що що б ти не робив у житті, якщо маєш певний доробок, то згодом суспільство визначить, хто ти: письменник, митець, архітектор чи філософ. Тільки тоді, коли твій шлях завершений, можна подивитися на нього і класифікувати: це булочка з корицею, це з ваніллю, а, можливо, взагалі сосиска в тісті.

Лейбл мультидисциплінарності мені видали у 2024 році, коли я пішла на навчання для митців, які не закінчили умовну Академію мистецтв, але мають мистецький доробок. У мене різна діяльність: малюнки, тексти, малюнки з текстовими історіями, аудіо доповнення.

— Твоя діяльність дуже різна, але, так чи інакше, повʼязана з Харковом. Навіть виставка називається «Листи додому»…

— До кожного малюнка в мене є історія. Багато робіт створюю під час діалогу з людьми.

Зараз я маю нагоду споглядати за Харковом з 13-го поверху, і є ідея намалювати панораму міста. Я не малюю за фотографіями чи спогадами. Мені треба бути в просторі, увійти з ним у певний резонанс — і тоді з’являється зображення.

Велика частина робіт на виставці «Листи додому» — портрети реальних людей, зокрема військових, яких я зустрічаю в Харкові. Про кожного є історія, яку можна прочитати. В іншій серії біля портретів розміщені QR-коди, що ведуть до аудіодоріжок із голосами зображених людей.

Мені цікаво конструювати простір через мистецтво. Він метафоричний, соціальний, але це все одно про поєднання просторів через людей та їхні історії. Для мене архітектура починається з взаємодії з простором. Умовно, простір складається з двох ниток — фізичної та соціальної. Коли вони перетинаються, виникає архітектура.

— Тобто архітектура присутня у твоїй діяльності й зараз?

— Завжди. Для мене архітектура починається з того, як я складаю сумку або що вдягаю. Це про взаємодію з простором: чи хочу я, щоб мене побачили, чи навпаки?

Виставка Василіси Щоголевої «Листи додому» у Харкові в ТРЦ «Нікольський». Фото: Марія Федченко

Ми з тобою якось говорили про те, що нас несе ріка життя. Зараз через війну ця ріка особливо бурхлива. Ось чому інколи важливо вийти на берег — побачити, що з чим резонує. А ще, для того, аби присісти на камінь, подихати і подивитись на річку. Це моє бачення, навіщо я це роблю — створюю простір, в якому ти можеш видихнути на якийсь час.

У Харкові живуть дуже різні люди. Вони не завжди розуміють один одного, інколи роблять боляче. Але, глобально, якось вони живуть в цьому просторі. І саме тому Харків треба постійно досліджувати.

— Завдяки тому, що ти живеш у двох містах (у Берліні та Харкові), в тебе є можливість подивитись на тутешнє життя звіддаля. Що зараз тобі особливо цікаво і що ти помічаєш з відстані?

— Я постійно спостерігаю за тим, що відбувається в Харкові. Наприклад, біля «Стрілки». Це для мене ще один урок: про те, як розвивається набережна. Бо з одного боку набережної є частина, яка містить пам’ять про людей, вбитих за відстоювання нашої свободи і можливість бути різними. А з іншої сторони, є повна життя вулиця. І коли ти стоїш на мосту ввечері, то дуже чітко розумієш, що життя складається з різних частин, а ти між ними як листочок, отак пливеш.

Ще цікавий момент, що з одного боку там старі ліхтарі з теплим світлом, а з іншого — нові, білі. Можливо, це випадковість або не вистачило коштів. Але якби я зараз писала якусь урбаністично-архітектурну статтю, то назвала би це найкращим прикладом того, як поєднати життя і смерть в одному просторі.

---

Читайте також:

• Архітектура як меседж. Архітектор Олег Дроздов про Харків, спільноту і відповідальність
• «Місто — це машина для народження ідей». Інтерв’ю з архітектором і урбаністом Ігорем Лялюком
• «Громада має законне право вирішувати всі містобудівні питання». Інтерв’ю з архітектором Юрієм Спасовим

---

«Навіть із маленьким ресурсом наша сила — в єдності»

— Ти якось казала, що зелена будівля на розі Лопанської набережної і Полтавського шляху має стати місцем зустрічі влади і народу. Як ти взагалі дивишся на ці процеси в Харкові?

— Одвічна проблема суспільства — відсутність діалогу між різними суспільними бульбашками. Має відбутися певна еволюція в розумінні завдань міської влади.

Як на мене, у міста має бути диригент. Його завдання — розуміти, що в партії є дуже різні голоси. У певний момент один голос звучить яскравіше, інші його підтримують, а потім вони міняються. І завдяки цьому ти насолоджуєшся музикою.

Якщо продовжити метафору, міський голова — це посада, яка координує дії між різними бульбашками. Не для того, щоб когось знищити чи примусити до колаборації, а щоб усі були в курсі того, що відбувається.

Біля «Стрілки» є «Запаркання». Це ще один актор у цьому просторі, і цікавий приклад симбіозу приватного бажання та публічного простору. Глобально, на мою думку, будь-який процес у міському просторі має відбуватися саме так. Має бути стіл, за яким ми всі перетинаємося, і диригент-координатор. Головне — не забувати тиснути одне одному руку й інколи казати: «Прикольну справу ти зробив».

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Oleksandr Osipov (@bebebelkin)

Навіть із маленьким ресурсом наша сила — у спільному, в єдності. Я б дуже хотіла зробити в Харкові музичний фестиваль, де всі кілька днів просто танцювали б разом. Фестиваль — це мікродосвід спільного проживання. Музика грає цілодобово, багато сцен, дуже різні люди, які об’єднуються за улюбленими гуртами чи напрямами. Є намети з воркшопами — з одного боку медитація і парна йога, у сусідньому — тверк. І це так красиво: проживати щось спільне, виводити через рух різні емоції.

— Метафору про булочку з корицею чи кардамоном можна використати і про життя міста. Ми не можемо, перебуваючи всередині процесу, одразу оцінити його ретроспективно. Звісно, є інструменти прогнозування, але треба дивитися, до чого призведе ця набережна через пʼять, десять чи пʼятнадцять років. 

Так само і з квітами, які безкінечно висаджують заново. Це марнотратство, але що, якщо ці квіти комусь справді потрібні?

— Це важливо — про квіти. Висаджувати їх — ритуал життя, і не варто цим нехтувати. Якщо Харків перетвориться на місто, де тільки лікують поранених, проводять похорони й зберігають пам’ять, ми будемо жити в місті-кладовищі. Але пам’ять має співіснувати з життям, якщо ми хочемо говорити про майбутнє.

Тому важливо замислюватися, що нас відновлює. Це прозвучить дивно, але робота на землі, тобто висадження квітів, або прогулянка пішки по тій же набережній — це відновлення. 

Я не хочу переходити до дискурсу про корупцію чи відмивання грошей: для конструктивної розмови треба мати бюджет міста, інформацію про зарплати працівників, закупівлі квітів тощо. Але хочу наголосити на важливості ритуалів життя.

Було б добре мати час для філософського осмислення того, що ці квіти означають. Коли в місті поганий день, трапився жахливий «приліт», але я йду вулицею і бачу красиву космею, то відчуваю, ніби мене витягли з помиральної ями у простір життя.

Ми всі зараз виснажені, тому наші думки поляризуються. Стає менше простору для діалогу й терпимості до різних поглядів. Не хочеться опинитися в ситуації, де перемагає тільки одна думка.

Знаєш, на вулиці Громадянській є такий цегляний паркан, що належить школі. Він як Пізанська вежа, майже падає, і ремонтники спочатку зробили якісь стовпчики, потім наварили металевий каркас. Але і він вже не тримає цю стіну. Врешті вони прив’язали його до спортивного майданчика якимсь канатом.

Для мене Харків — у цьому. Коли ти щось любиш, ти про це дбаєш, лагодиш. Воно вже, може, валиться, а ти все одно робиш якісь підв’язочки, накладаєш пластирі.

— Я хочу перейти до книжки, яку ти створила в співавторстві з Вікторією Грівіною, Йордіс Клемменсен та Богданом Волинським, який написав передмову «Kharkiv is a dream. Public Art and Activism 2013-2023». Чому ви обрали таку назву?

— Ця книжка — така сама підв’язочка. Коли ми працювали над проєктом у 2023–2024 роках, було відчуття, що ми багато втрачаємо. Хотілося створити артефакт, який у найгіршому разі — якщо ми більше не зможемо ходити цими вулицями — стане цеглинкою для наступних поколінь. Щоб вони могли дізнатися: тут жили люди, робили певні речі, відбувалися процеси. Це не якесь Дике поле: тут є історія, є тяглість, є до чого підв’язатися.

Назва народилася, з одного боку, з простору, а з іншого — з моєї роботи, де написано «Kharkiv is a Dream». У мене було відчуття, що Харків постійно намагаються визначити: студентське місто, робітниче, місце, де розщепили атом, центр бізнесу й торгівлі… Харків — це все і набагато більше. Для мене це мрія, тому що мрії вільні, їх не можна схопити.

Я відчувала, що хай би що намагалися зробити з цим містом, воно все одно тут. Я можу в ньому бути, і це моя мрія, яка здійснилася. Так з’явилася ця робота.

Ідея книжки полягала в тому, щоб читач опинився на вулицях міста. Це не путівник, а з одного боку антропологічне дослідження, з іншого — оповідання про місто, яке допомагає його відчути.

Багато хто мріє про безумовну любов. Мені здається, єдина форма такої любові — любов до міста. Харків же мені не скаже: «Ти молодець, приїхала до мене, посадила квіти чи щось полагодила». Йому байдуже. Це найчистіша, найбезумовніша любов, бо ти ніколи не можеш виміряти, чи тебе люблять так само.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко / з відкритих джерел, надані героїнею матеріалу, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко