«Ти маєш натиснути певний перемикач, щоб просто не збожеволіти». Інтерв’ю з Антоном Слєпаковим та Андрієм Соколовим
Антон Слєпаков — лідер культових українських гуртів «…и Друг Мой Грузовик» («иДМГ»), «НеГрузовики» та «ВГНВЖ» (раніше «Вагоновожатые»). Андрій Соколов — електронний музикант під сценічним ім’ям walakos, звукорежисер «ВГНВЖ» та дизайнер. А разом вони — дует, який поєднує віршовано-театралізоване дійство з музичним супроводом.
Слєпаков та Соколов вже мали дві повноцінні програми «Стишения обстоятельств» та «Несмонтированный». Але саме проєкт «warнякання», створений за часів повномасштабного вторгнення, став найбільш комплексною їх роботою, яка досліджує емоційні стани українців та події великої війни.
В листопаді Антон та Андрій фіналізували проєкт у вигляді повноформатного однойменного альбому, з презентацією якого вони також завітали до Харкова. Макс Бурєнок поговорив з музикантами про роботу над релізом, ментальні зміни за ці два роки, різноманітні творчі колаборації та ставлення до своїх старих російськомовних пісень.
«Якою б не була втома — я маю бути стабільним, достовірним та правдивим. Це головна задача»
— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Антон: Вже за пару місяців до початку відчувалося це нагнітання. Тому ми розуміли, що рано чи пізно щось має статися. Але підготуватися до такого неможливо, тому зустрів я повномасштабне вторгнення доволі буденно — зі словами «Почалося» і розумінням, що всі плани на день та найближчий час відміняються.
Намагався заспокоїтись, зварив каву, запропонував всім членам родини сходити в душ. Просто про всяк випадок, бо на той момент було невідомо, чи з’явиться така можливість потім. Я був впевнений, що коли в країні війна, то немає нічого — ні зв’язку, ні гарячої води, ні газу — просто суцільна розруха. А далі ми почали слідкувати за новинами і думати, що робити далі і як із цим всім жити.
Андрій: Я 23 лютого прилетів із Вроцлава, а напередодні побачив те звернення Путіна. Тоді зрозумів, що точно щось почнеться. Прилетів із тяжким серцем в Жуляни, а потім накидав планчик, що робитиму.
Думав, якщо Київ буде під загрозою окупації чи оточення, то буду тікати, ха-ха, через Ірпінь. Цікаві плани набудував. А потім, коли все почалося, пішов пляшки збирати на коктейлі Молотова.
— Ви ж з Києва тоді так і не виїжджали?
Антон: Так, весь цей час залишались у місті. Вперше виїхали тільки через місяці три-чотири, так би мовити, на гастролі. Принаймні, ми вдвох.
Андрій: Так, це в травні вперше відбулося. Ми поїхали в Дніпро на «Комендантський джаз».
— Як я розумію, перші треки народились відносно швидко?
Антон: Здається, на початку березня. Точніше як, сам текст першого треку я написав наприкінці лютого.
— Ти його ще у Facebook опублікував, пам’ятаю.
Антон: Так. Андрій звернувся до мене з пропозицією оформити все це у вигляді музичної композиції. Ми ще не розуміли, як це буде. Як в цей час можна робити треки, публікувати їх і комусь пропонувати це послухати. Але інтуїтивно щось мені підказувало, що, ймовірно, це комусь допоможе.
Тоді багато людей намагалось показати нашу нескореність, що ми живі, ми не здаємося, все одно продовжуємо жити, навіть в таких складних умовах під ракетними атаками.
Другий трек з’явився теж десь в цей період. В першій половині березня у нас вийшов перший сингл з цими двома композиціями «Трансляція» і «Вдячний».
— Зазвичай, у «ВГНВЖ» спочатку народжується музика, а вже потім ти, Антоне, вловлюючи настрій, пишеш під це свої тексти. Окрім деяких винятків, на кшталт пісні «Шлемофон», текст якої народився ще за часів «НеГрузовиков». У ваших спільних проєктах, як-от «Стишение обстоятельств», чи «Несмонтированный», вже Андрій підлаштовується під написане тобою. Із «warнякання» так само вийшло?
Антон: Так. І наскільки я знаю, принаймні, мені так розповідав пан Айс [Євген Гончаров, співзасновник дніпровського клубу Module та лейблу Dnipropop, — «Люк»], якісь із треків у Андрія вже існували у вигляді деяких замальовок.
Знову ж таки, ми не планували робити цей проєкт від самого початку. Тобто, коли ми робили останні виступи із програмою «Несмонтированный» у 2021 році в межах «ГогольFest», робити щось нове планували орієнтовно десь за пару років. А тут прийшлося все робити швидко, і на перших треках можна зустріти ці заготовки Андрія. А далі він писав вже зовсім нові.
— Я якраз хотів запитати, як Андрій обирає, які треки підуть до «warнякання», а які — до сольного проєкту walakos?
Андрій: Для мене це абсолютно два різних потоки. Коли я працюю над «warнякання», як вже згадали, я працюю над вже існуючим текстом. Це дуже особливий настрій та драматургія. Те, що йде в проєкт walakos, не полишено драматургії, але, все ж таки, йде з деякою танцювальною складовою. Тому на вибір впливає саме характер композицій.
— Антоне, у тебе дуже емпатичні тексти. Ти гостро реагуєш на те, що відбувається навколо. В одному з інтерв’ю навіть прозвучало, що чужий біль тобі відгукується набагато сильніше за свій. Як ви вдвох, транслюючи всі ці думки вже понад 80 концертів, грубо кажучи, не їдете дахом?
Антон: Я не можу сказати, що я повністю відгорожуюся від цього. Але все одно, всередині існує певний фільтр, який не дає цим контактам чіплятися один за одного, створюючи коротке замикання.
Це як актору потрібно зіграти роль із дуже важкою особистою складовою. Це має бути його роллю та не повинно перетинатися із подіями в його житті. І він має зіграти це достовірно.
Я не можу сказати, що я граю. Але точно маю щось вимкнути в собі, аби продемонструвати сценічний акт. В якому б настрої я не виходив на сцену, якою б не була втома — я маю бути стабільним, достовірним та правдивим. Це головна задача.
Не можу сказати, що я прямо відслідковую свої стани — чи чітко я пропустив все це через себе, чи трішки десь недотиснув. Та в Андрія і в мене сформувався якийсь свій кут сприйняття дійсності, і ми відчуваємо все по-своєму.
Андрій: В певні моменти я сконцентрований тільки на музиці. Здебільшого, це прослідковується в студійних моментах, коли я вперше знайомлюся з текстом. Я намагаюсь осягнути про що він та які емоції в мене викликає. Це й складає загальний настрій майбутнього треку, який я потім проношу на всіх виступах. Але ось коли було дуже-дуже багато концертів поспіль, мої сенсори вже трошки замилювались.
Вже зводячи остаточну версію альбому, я поїхав містом на так званому «shit-контролі» — це коли ти тестуєш студійний мікс на автомобільній акустиці, а не на професійних моніторах. В цей момент не було цього відчуття роботи в студії, я був просто слухачем. Всі 23 треки я їхав по київській дамбі, майже вночі перед комендантською годиною. Мене тоді дуже навалило. Ми вдвох зробили достатньо ріжучий витвір.
Та зауважу, що я це робив після сеансу документального фільму «20 днів в Маріуполі». У мене було просто комбо того вечора.
Наші треки, які стосуються безпосередньо нас чи нашого найближчого оточення, дійсно сприймаються більш емоційно через призму особистого досвіду. Як от «Пес Ірпінь»: ця історія про пса та відео, яке ми транслюємо на концертах, вони від мого друга Стаса Гуренко, з яким ми ходили під вітрилами до великої війни. Зараз він керує дронами на півдні, а також брав участь у звільненні Ірпеня. Саме тоді він і зафільмував цю історію. А ось історія мого першого походу у військкомат частково лягла на «Білого мінометника».
Антон: Розумієш, ще яка річ. За ці десять років війни, два з яких перепали на повномасштабне вторгнення, ми пережили багато горя, втрат і смертей. На жаль, такі речі стають буденними. Коли щодня гинуть твої друзі, ти перестаєш сприймати це як щось екстраординарне. На жаль, така дійсність, і від цього стає лячно. Так не має бути в звичайному житті.
Я спілкувався зі знайомим, який займається вивозом «двохсотих» [вбитих] та фільмує ці процеси. Він кожен день бачить залишки тіл, після чого йому приходиться ще й спілкуватися з родичами та близькими загиблих… Так, у тебе залишаються емоції десь вглибині, але ти маєш натиснути певний перемикач, щоб просто не збожеволіти.
— А як ви відновлюєтесь після виступів?
Антон: Особливо ніяк. Зазвичай, це спілкування зі знайомими, з друзями. Допомагає наявність фідбеку [зворотнього зв’язку]. А його багато після кожного виступу, люди підходять і щось розповідають. Хтось з Ірпеня, хтось з Маріуполя, Херсону. Людям навіть достатньо просто назвати своє місто, аби все одразу стало зрозуміло. Вони дуже вдячні, що їх не оминули, не забули.
От ти сам бачив виступ на харківському «Контурі», коли після нашої частини програми ми з Андрієм знаходились безпосередньо в залі, бо виступали першими. Людям хотілось щось донести нам, за щось перепитати, за щось віддячити. Важко інколи переповісти ці емоції, але вони були дуже важливі. І сам «Контур» став для нас важливим етапом. Ми повернулись тоді з нього доволі піднесеними з Андрієм, хоча й виснаженими.
— Гурту Стаса Корольова буквально прийшлося влаштувати відпустку після цього.
Антон: Так, але у нас був трошки різний кут занурення. Наш з Андрієм колектив більш сталий, враховуючи, скільки ми пройшли разом. Ми знайомі більше десяти років. А у Стаса люди були переважно нові в спілкуванні, тому цей тур став для них своєрідним часом випробувань на міцність.
«Харків живіший всіх живих»
— Після «Контуру» у вас народився трек «Безсилля», наче якраз після виступу в Харкові.
Антон: Він не те, що після народився, а прямо під час. Я пам’ятаю, як, ще їдучи до Харкова, Андрій мені вмикав чорнові версії [треку] послухати в навушниках. І в Харкові ми його, можна сказати, доробили. Записали демо вже в Запоріжжі, а вперше зіграли на передостанньому концерті туру в Сумах. Тоді ж я почав писати «Стару камеру відеоспостереження» теж.
Андрій: І саме в Харкові ми зняли футаж на Північній Салтівці, який використовуємо тепер на «Безсиллі» на концертах.
— Тобто, трек все ж загалом про «Контур», а не тільки про Харків?
Антон: Навіть не стільки про «Контур», скільки взагалі про моральний стан тих місяців, коли ми потрапили вперше в місця бойових дій, руйнувань, людського горя. Все це наклало свій відбиток.
Андрій: Так, найбільш виразними тоді були Миколаїв, Херсон, Харків, Чернігів, Ірпінь.
— До речі, про Харків. Ти, Антоне, мабуть ще не встиг за сьогодні щось особливо розгледіти по місту, аби скласти враження від другого візиту за час повномасштабного вторгнення. А ось Андрій останній рік дуже часто приїжджає виступати. Як і з шоукейсами лейблу Dnipropop, так і нещодавно в якості звукорежисера на концерті Стаса Іващенка [барабанщика гурту «ВГНВЖ», який має сольний електронний проєкт SI Proscess]. Які зміни в Харкові ти відчув протягом року, як ти до нас приїжджаєш?
Андрій: Зараз я можу сказати, що Харків живіший всіх живих. Його б’ють, а він стоїть. Відбувається приліт, а через тиждень вже встигають усунути більшість наслідків та поміняти всі вікна. Звичайно, що рани на обличчі міста лишаються. Безслідно такі речі не проходять.
Мені дуже подобається, як організовуються культурні тусовки. У довоєнному Харкові це була звична практика, навіть три івенти одночасно могло зібратися. Але багато людей залишили місто з початком російських обстрілів, і бачити, як відновлюється культурне життя зараз для мене дуже тепло. Типу, сирена реве, рейв несеться. Це в чомусь, напевно, казуїстика, але чи є якийсь інший вибір? Мене це дійсно дуже надихає.
Антон: На мене дуже справила враження сьогоднішня дитяча лялькова вистава, яка проходила тут в Art Area ДК в обід. Із залу виходило дуже багато дітей — сміющихся, піднесених, радісних. Тобто, це не емоції наляканих дітей, які живуть в горі. Як не страшно усвідомлювати, але вони теж адаптувались до наших реалій. Діти знають, що таке «прильот», що таке смерть близької людини, що таке неповернення тата з війни. Але вони продовжують жити. Для мене це було класною ілюстрацією того, що місто живе. І це нормально. Навіть прекрасно, попри наші суворі реалії.
— Тур «Контур» ви робили з Vidlik Project, які після нього створили ще один проєкт «Безпечний простір». І це була майже разова акція. Поясніть, що це саме було і чи станеться це ще.
Антон: От мені теж цікаво, чи буде ще. Але це, мабуть, краще спитати у самих Vidlik, тому що були розмови щодо продовження. Цього не сталося, можливо, через організаційні проблеми.
Ми в цей проєкт впряглися прямо з коліс. Ми тільки приїхали тоді з європейського туру, а вже почалися анонси цього перфомансу. В перший вечір після нашого повернення ми зустрілися з Женєю Відіщевою [мисткиня, продюсерка та співзасновниця Vidlik Project], яка нам теоретично пояснила нашу зону відповідальності, функцію та ролі. Для мене це був просто титанічний та героїчний вчинок Андрія: будучи в нашому європейському турі всім — і водієм, і турменеджером, і музикантом — не відновлюючись, він зробив ще нову частину музичної програми для цього проєкту.
— Тобто, ви не використовували частину вашого матеріалу з «warнякання»?
Антон: Ні. На Андрія покладалася певна інструментальна складова, а в мене була роль оповідача і виконавця вже написаних Женєю історій. Частина команди там була з «Контуру» — як і технічна, так і творча. Наприклад, дует «Марія і Магдалина» та Андрій Бармалій з Олександром Явдиком.
І це все, буквально, готувалося за тиждень. За цей час у нас було п’ять попередніх читань. Ми, звичайно, не встигли вивчити тексти, але це був дуже цікавий досвід — поєднання музики, театру, перфомансу та радіовистави. Сподіваюсь, ми ще це колись покажемо.
— Пам’ятаю, що Vidlik зафільмував один з цих ваших виступів, який навіть викладався на YouTube, але з ремаркою, що доступний він буде лише тиждень.
Антон: О, це ще був запис саме першого виступу, певною мірою, сирого. Під час другого виступу ми набагато краще розумілися один з одним, як на мене. І впевненіше.
Андрій: У цього перфомансу була функція в створенні особливої атмосфери, саме цього «безпечного простору». І люди, які потрапляли тоді на студію Довженка, звичайно, шкірою відчували це. Дуже потужно.
Антон: Важливий момент. В перші два дні виступу на початку цього перфомансу була бесіда з героями «Контура». Наскільки ти пам’ятаєш, в кожному місті були свої сюжети, які фільмувалися знімальною групою. В Харкові це був сюжет про Aza Nizi Maza, наприклад. Ось всі вони приїхали на «Простір» та розповідали, як «Контур» на них повпливав і як змінилося життя за ті декілька місяців. Тому це можна навіть назвати «пост-контуром».
Читайте також:
- «Довести цю стихійність у творчості в абсолют». Інтерв’ю з гуртом Rohata Zhaba
- «Якщо я вже тут, то треба довести справу до кінця». Розмова з поетом і музикантом Олександром Кудем про службу в ЗСУ
- «Моя задача — їбашити російські сайти». Інтерв’ю з учасником кіберфронту — музикантом Максимом або хакером Тарасом
«Все, що хочеш, треба робити максимально швидко, поки можеш. Час дуже-дуже обмежений»
— Вже пройшло майже два роки повномасштабного вторгнення. Наскільки відрізняється Антон та Андрій на його початку і зараз?
Антон: Ми навчились сприймати війну як щось не тимчасове, а стале. Така наша буденість, і це страшно. З’явився якийсь панцир, ти перестав відчувати певні речі. Розфігачили дім, знову хтось помер — це відбувається кожен божий день. А ти не можеш реагувати на все це, як колись.
Я пам’ятаю, як мене вражали теракти в Москві — в державі нашого поточного ворога. Тоді це були наче звичайні, невинні люди. Ті події перевертали мене всього. Я пам’ятаю свої емоції від перегляду прямих етерів захвату «Норд-Осту» та у Беслані… якось у них так повелося, що ці трагедії завжди виглядали ніби шоу. Ми тоді цього не розуміли, переживали за них. А зараз ці маленькі діти, що були в заручниках, напевно, воюють, вбивають наших співгромадян. Ось як цікаво все повернулося в цьому житті.
Інколи я відчуваю пустку. Ніщо. Я розумію, що ця війна надовго. Так, як було до війни, вже не буде. Невідомо, хто виживе з наших друзів, близьких та знайомих. Це страшно відчувати, але буденно. Та треба якось давати собі раду з цим і дивитись на речі тверезо.
Андрій: Я однозначно можу сказати, що став більш безкомпромісним. Якщо мені раніше було легше підзатиснутись десь, то зараз ніяк. І це багато хто відчуває з оточуючих. Повторюся, але я розумію, що ця війна зі мною, принаймні, на все життя. Я зараз не в Європі, я зараз тут. Навіть якщо гаряча фаза війни мине, ті зміни, які відбулись в мені, вони все одно зі мною до кінця. Враховуючи суцільний «святий рандом», коли ракети буквально літають у тебе перед вікнами…
Все йде до того, що життя мені доведеться прожити посеред воєнного стану або його наслідків. Є розуміння — все, що хочеш, треба робити максимально швидко, поки ти це можеш. Я гостро відчуваю, що час дуже-дуже обмежений.
— Весь минулий рік вас запитували, коли остаточно оформляться «warнякання». Звичайно, ви хотіли підбити якийсь підсумок, але не розуміли, коли й як. Ось, це нарешті сталося. Які відчуття від цього?
Антон: У мене відчуття виконаної роботи і трошки скинутого тягаря з плечей. Цей спосіб донесення думок був дієвим весь цей період. Зараз, як на мене, починається нова фаза.
Мене дуже дратують розмови, по типу, а що буде після перемоги, а коли вона буде. Хто це може сказати? Це ж не «Битва екстрасенсів». І ми розуміємо, якою страшною ціною відбуваються кожен звільнений кілометр нашої країни. Це десятки, сотні покалічених та загинувших людей.
Першопочаткову функцію спільного досвіду «warнякання» виконало. Я дуже радий, що ми це зробили. Коли ти закриваєш якийсь етап з альбомом і можеш йти далі, не озираючись на нього, це завжди прекрасно. Ти можеш в будь-який момент потім його дістати з полиці — або послухати, або просто згадати, або виконати, якщо треба. Та я вважаю, що пора зайнятися чимось іншим чи зовсім новим.
Андрій: Так, мені здається, поки суспільство були більш-менш розгублено, і все, що залишалося, це спостерігати, наша програма чудово виконувала свої функції. Зараз, як би це не дивно прозвучало, люди підлаштовують своє життя під воєнні умови. Такої розгубленості вже немає. Більш-менш всі уявляють, як вони будуть жити. Хоча це й виглядає дивним.
— З програмою «warнякання» у вас така ж історія, як і зі «Стишениями» та «Несмонтированным»? Тобто, закінчена програма? І якщо зберетеся щось робити нове, то воно вже буде від новою назвою?
Антон: Я думаю, що так. Але ми й цю програму не планували робити взагалі, тому й відповідати однозначно, мабуть, буде трохи неправильно. В будь-якому випадку, ми не відмовляємось пограти «warнякання» там, де ми ще не грали. Я вважаю це потрібним. Ми ж і до Харкова вперше поза «Контуром» сьогодні приїхали з цієї причини.
Досвід «Контуру» був чудовий, але на тому харківському виступі ж була пряма трансляція на «Телебаченні Торонто». Всі ці камери, світло й звук дещо відняли у події камерність. Тому так особливо хотілося відтворити повноцінний досвід для вашого міста.
Андрій: Мені здається, у «warнякання» є потужна соціальна і гуманітарна функція. Тому моє ставлення до цього — поки люди потребують, потрібно грати. Він і задумувався як благодійний проєкт.
Антон: Так, приблизно 95% коштів зі всіх виступів відправлялися волонтерам.
Андрій: Навіть найміцніших людей, які потрапляють на наш концерт, пробирає, вони плачуть. І це їм на краще, бо це вивільнення накопичених емоцій.
«Війна з росіянами чітко дала зрозуміти, що всі ці зв’язки з ними треба обривати»
— Перед тим, як приїхати сьогодні до Харкова, у вас відбулася велика презентація альбому в Києві під назвою «warнякання 5.0». Буквально велика, враховуючи чималу кількість гостей — Стас Корольов, Настя Весна, Євгеній Дубовик, Олександр Михед, Стас Іващенко, Сашко Колмен та інші. Чи все вдалося? Які враження?
Антон: Як на мене, вдалося все на 200%. Я не можу назвати себе режисером, але констатую, що не було жодної випадкової людини, в якій би я помилився — ані в творчому, ані в технічному плані. Знову ж таки, на сцені була як і частина «Контуру», так і наші друзі й люди, з якими ми познайомились зовсім нещодавно. Вийшов дійсно особливий вечір. Андрій, знову ж таки, дуже сильно вклався в творчому плані для цього речі. І візуальних речей, і музичних.
У нас на сцені ще була організована невеличка лаунж-зона, де сиділи всі наші творчі гості. А ми з Андрієм на іншому кінці сиділи у своєму куточку. У всіх були френч-преси з чаєм, так ми в такій напрузі навіть не встигли його попити.
Андрій: Я, напевно, виділю окремо тексти Олександра Михеда. Для мене це було щось нове. Коли я вперше почув їх на запису для демо, мене вони сильно пробрали. Неймовірно крутий автор, який дуже тонко пише. Це була честь пограти з ним. Його декламування стало несподівано дуже крутим досвідом.
А в іншому… я можу сказати, що я втомився [сміється]. Була дуже велика відповідальність, і багато сил витрачено, щоб все це побудувати.
— До речі, про Михеда. Я так розумію, він допомагав колись давно адаптувати тексти Антона з російської на українську. Коли «ВГНВЖ» готували програму музичного супроводу кінопоказу стрічки «Ордер на арешт» 1926 року. Ще до того, як у самих «ВГНВЖ» в дискографії почали з’являтися українськомовні пісні.
Антон: Я тоді для себе сам вирішив, що буде неправильним для цього фільму писати щось російською. І так, я звернувся до Олександра. Але часу на підготовку було не дуже багато, тому я накидав тексти російською таким чином, щоб Михеду простіше було перекласти.
— Я просто до чого підводжу. Нещодавно, саме в день виходу вашого альбому та за сумісництвом у твій День народження, ти виступив зі спільним номером на київському концерті гурту Kurs Valut. І там ви разом виконали кавер на одну із старих пісень «иДМГ» перекладену з російської на українську. Так, там зовсім небагато було тексту, половина з якого вже й так українською. Але все ж, чи були у тебе думки адаптувати якісь зі старих твоїх пісень? Щось, що непогано працювало б сьогодні за тематикою та змістом.
Антон: Думок таких немає, бо з моїми текстами це складна задача. Це буде Сізіфова праця.
Я не уявляю, як перекласти такі довгі й заковиристі тексти. Для мене все це — одна велика протоплазма, починаючи з російських назв альбомів та спільного СНД-шного контексту, який хочеться забути як страшний сон, якщо вже так говорити чесно.
Хочеться, навпаки, робити щось нове. Знаєш, можливо це й врятувало мене. Закінчуючи певний період життя, я намагався до нього не повертатись і почати з нуля. Ось і війна з росіянами нам чітко дала зрозуміти, що всі ці зв’язки треба обривати. З їх контекстом, з їх середовищем. Почніть новий етап, все з нуля, з чистого листа.
Так, всі так люблять повертатися в минуле. Але час — така хитра штука, що ти все одно не будеш таким, як в юності. Ба більше, тобі ніколи не скуштувати той смак морозива за 20 копійок. Це хибна річ, краще жити в реальності і не маніпулювати.
— Але якщо раптом, якимось неймовірним чином, все ж з’явиться бажання адаптувати пісню «Без трамваев» українською, я буду вдячний. Нам дуже не вистачає цього саундтреку на фоні наших харківських новин навколо демонтажу трамваю на Весніна [всі сміються].
Так, тепер про «ВГНВЖ». Я розумію, що гурт на паузі. Я розумію чому він на паузі і не має виступів — бо це доволі громіздкий проєкт. І я пам’ятаю, що Антона про це вже питали ще минулого року. Але все ж, на київській презентації «warнякання» з вами виступав Станіслав Іващенко, та й часу добряче так вже пройшло. У музикантів «ВГНВЖ» так і не з’явилось натяків зібратися разом та робити нову музику? Я поки не кажу про виступи.
Антон: Ні, так вийшло, що не було. Я бачу, що всі ми втрьох поки рівновіддалились від цієї ідеї.
Багато є прикладів, коли музиканти з одного колективу з початком повномасштабного вторгнення пороз’їжджалися цілими родинами, і було незрозуміло, як робити щось спільно в таких умовах. Так і у нас. Ось, весною 2022-го року виявилось, що ми з Андрієм залишились в Києві тільки вдвох, на той момент інші були дуже далеко. Відстань ніколи не була для нас проблемою, бо «ВГНВЖ» всі свої роки робили в більшості музику дистанційно, особливо на початку. Та й з «Вогнепальним» вийшло так само, але вже через COVID. Але досвід повномасштабного вторгнення інший, тому повна тиша зараз. «Пауза» — дуже вдале поняття для всього цього.
— Наступне питання буде скоріше для того, аби поставити певну крапку. Влітку 2022 року у Києві планувався концерт-реюніон на честь 25-річчя гурту «иДМГ», але, звичайно, повномасштабне вторгнення завадило цьому. Я так розумію, концерту вже й не буде? Бо це був повністю російськомовний проєкт.
Антон: Так, нарешті міська влада Києва прояснила це питання, заборонивши публічні виступи з російськомовними піснями [сміється]. Залишається тільки сподіватися, що в майбутньому ми з Ростиславом [Чабаном, бас-гитаристом гурту] чи з кимось із наших барабанщиків щось колись вигадаємо.
«Зараз навколо нас полихає великий вогонь, від якого йде багато диму»
— Щодо чогось нового. У мене стале враження, що скоро з’явиться новий супергурт, до якого увійдуть ви вдвох, Стас Іващенко та Стас Корольов з Євгенієм Дубовиком (Настю Весну не чіпаємо, їй пора зайнятися сольним проєктом). Не було раптом розмов щодо такої співпраці?
Антон: Ох, не було.
— Я буквально сьогодні прочитав цитати Корольова щодо вашої презентації у Києві, серед яких була: «Мені сподобалося бути в команді, де на воротах граючий тренер Антон Слєпаков».
Антон: [сміється] Зі Стасом ми дійсно багато співпрацюємо, це один із моїх улюблених виконавців за останні роки. Мабуть, талановитішого за цей час я й не зустрічав. Його та всіх людей, які поруч з ним.
Але поєднати всіх перерахованих людей в одному сталому проєкті — не маю уявлення як. Тих же двох доволі імпульсивних Стасів поєднати було б дуже складно. Але натякнути, що з Корольовим все ж щось ще буде спільне, я можу [сміється].
Ось київська презентація «warнякання» — це був ідеальний супергурт на один вечір. Жодної сварки, жодної недомовки, жодної образи. Хоча, може я щось пропустив, не догледів… [всі сміються].
Знову ж таки, увірватися до кола Стаса Корольова я завжди готовий. Для мене це про переймання досвіду, бо граючи тільки в своєму колективі творчий погляд починає замилюватись. А коли ти потрапляєш на іншу «кухню», це дуже сильно заряджає. Обмін енергією, досвідом — він, як мінімум, корисний.
— О, я все ще сподіваюся, що версія пісні «100+» Корольова з його київського весняного концерту у твоєму виконанні якось ще проявиться публічно. Бо це було дуже свіжо і несподівано почути.
Антон: Ось бачиш, навіть ти такого не очікував [сміється].
Андрій: Скоро можна буде видати альбом, де зберуться наші кавери всіх на всіх [всі сміються].
Антон: Знаєш, колись із Олександром Сергійовичем Колменом, який був першим тур-менеджером проєкту «warнякання», у нас сталася одна цікава розмова. Ніхто з нас вже не пам’ятає її контекст, але тоді зав’язався спір, і Сашко сказав: «Якщо ви мені просперечаєтесь, ви запишете альбом каверів на українську музику». Я йому й відповів: «Олександре Сергійовичу, а у мене вже назбиралось два!» [всі сміються].
— Андрій, ти днями анонсував новий сольний альбом, який вийде в середині грудня. Попередній лонгплей був тематичний — під назвою «Unplugged», бо ти записував його буквально під час масових блекаутів і відобразив цю атмосферу у музиці. А про що буде наступна платівка?
Андрій: Ідею можна прослідкувати за моїм синглом «When The Smoke Fades», який я випустив в якості певного приквелу.
Настрій такий: зараз навколо нас полихає великий вогонь, від якого йде багато диму. А в тому диму мутиться таке, від чого стає дуже й дуже боляче. Ти нічого не бачиш, але цей біль відчуваєш. Це історії про те, як тачки та дрони, куплені українцями на останні гроші для військових, перепродаються. Або, наприклад, про когорту румунів, які купляють на Amazon дрон, витягають його з коробки, запаковують у неї цеглину, знову обтягують целофаном та повертають назад на Amazon. А потім наші волонтери купують ті коробки, приїжджають на фронт, відкривають і офігівають. А якась бабуся віддала на це кошти, за які могла б харчуватися пару днів.
Я не хочу розводити зраду, але й не бачу такого потрібного нам єднання. Тому у мене й вималювався цей дуже депресивний концепт про вогонь, дим та біль від речей, які в тому диму не видно. Альбом називатиметься «Now We Have Pain», до нього увійде сім композицій. І вони приблизно всі танцювально-депресивні [сміється].
Також хочеться зробити з цього аудіо-візуальну програму, щоб все цікаво виглядало вживу.
Антон: А будеш використовувати ті картини?..
Андрій: Ну, скоріше так, частково буду.
Антон: Я що маю на увазі. Ми з Андрієм влітку потрапили на творчу резиденцію Bakota Hub як куратори музичної сцени. І зустріли там багато людей, з частиною яких ми почали співпрацювати як з візуальною, так і музикальною складовою. І цей наш досвід наздогнав нас у вигляді київської презентації «warнякання 5.0», так і наздоганяє у майбутньому альбомі Андрія.
Навіть під час таких подій трапляються цікаві колаборації і зустрічі. Вони можуть тебе несподівано підчепити де завгодно, які б у тебе не були плани. Життя саме підкидає тобі такі речі.
Текст та обкладинка — Макс Бурєнок, фото — Катерина Переверзева