Случилась поэзия. Марья Терция

Як зі мною трапилась поезія?

Певно, щонайперше поезія трапилась зі мною тієї весни, коли я вчилась у 10 класі. Насправді я просто сиділа на кухні і просто написала вірш. І здивувалась, бо це відбулося само собою, ніби мені хтось надиктував його, рядок за рядком, образ за образом. Так я і пишу досі — у голові, а на папір переношу вже закінчений текст.

Я читала вірші однокласникам, брала участь у битві поетів, одного разу зібрала поетів на вуличні читання. Потім перебралась до Києва, і тоді понеслось — тусовки, читання у барах, поетичні батли, якісь фестивалі, літературні вечори в університетах, поїздки у інші міста.

Поезія — це не завжди те, над чим я володію. Це радше запрошення до танцю, запрошення побути присутньою у величному і таємничому потоці природи. Запрошення, від якого я не можу відмовитись. Поезія — це те, що я не вмію втримати, не можу приховати.

Другий рік поспіль зі мною трапляється хронічне весняно-поетичне загострення — я мало сплю, бо працюю над віршами, яких у цей період стає більше. Навесні мені здебільшого пишуться красиві верлібри українською мовою, восени — якийсь жосткий репчик російською.

Я велика поціновувачка і прихильниця харківської поезії, справжнє багатство — бути тут, мати змогу пішки прийти на будь-який захід і послухати наших чуваків та чувіх. Вони круті. Дуже круті. Мене тішить тісність і єдність нашого поетичного ком’юніті. І я маю за щастя бути до нього дотичною.

«моя поэзия — наигранно-агрессивное пересказывание личного опыта,
который не сбросить, как рюкзак на вписке в чужом городе,
не закопать на заднем дворе частного дома»

---

***

це те, що ми не вміємо втримати —
поодинокі спалахи відчаю досі з’являються деінде в моєму тілі.
чи то мимовільне скорочення кравецького м’язу,
чи то раптовий гострий біль за грудиною,
чи то спонтанна пульсація у районі скронь —
усі вони несуть твій запах і лишають по собі морок,
бо така природа спалахування,
бо кінцеве призначення кожного спалаху — обернутися в темінь,
та випалений до чистоти, засмаглий до скоринки розум
не розчиняється у відсутності кольору.

це те, з чого зроблені зорі —
спогади, які однаково не належать ані мені, ані будь-якій копії мене,
осідають на босих ногах курявою з битого шляху.
шлях веде нас усе далі на північ коридорами варіантів,
і ми не знаємо, за якими дверима ховається вічність,
а за якими спустошення.

це надійність, з якою Всесвіт береже свій хаос —
з водою в легенях, з річковим намулом у роті,
з механікою м’язів, з гідравлікою судин, зі жвавістю епітелію,
з розбитими на друзки молекулами утоми.

це межа, з-за якої не повертаються
воїни, приречені на смерть,
однак готові що б не стало битися до кінця,
у шаленій гонитві днів
не припиняючи важке і тривожне шукання у пітьмі,
крок за кроком долаючи гравітацію розпачу.

це молитва за спасіння душі померлого.
це незаселеність і необжитість мого одинокого серця.
це пристрасть, з якою покійники підходять зі спини
і починають лити тобі у вуха мед поезії.

ось що я маю на увазі, коли говорю:
я люблю тебе.

---

***

ты резко катился вниз по ту сторону солнца
ты катился вниз, а я не держал
не хотел расстроить
да и сам тот ещё дурак

продавщица Жанна
неохотно расскажет последний сон
недавно вот снился Радченко
местный депутат с большим пузом
а мне сегодня не грустно
ведь моё сумасшествие масло для мыслей
куда тяжелей груз оставаться в чужом сознании
пускай уютном и похожем на правду
я безошибочно выбираю
перешагнуть черту адекватности
но жить в конце алфавита

мне не нравится нравиться
но нравится нравственность
на палитре красок красный
и прочая классика
а политика это приходящее

по-настоящему манит губы холод в конечностях
тысячерук и тысячелик
ты как минимум спас
и как максимум бред
и ты спел о нас
но опоздал на праздник разума
пока жевал неразогретую месть
запивая остатками храбрости

на повестке дня вальс с весной
но до весны ещё столько всего
и в конце концов
перед судом присяжных
предстанет не террорист
но несущий слово
сохрани свой внутренний Крым
сохрани свой
внутренний Крым

---

***

Традесканція, що живиться місячною водою,
не всохне через нестачу сонячного проміння.
Хрип, що виривається з грудей, коли рука не намацує
під ковдрою іншу руку, не знаходить виходу,
якщо поруч немає того, кого б він міг розбудити.
Сум припиниться, коли врешті піддашся звичці
переплавляти нестерпні емоції на рядки у блокноті.

Останній зимовий день огорнеться мовчанкою,
натякаючи на механічність нашого існування.
Останній зимовий день обернеться дзиґою,
застрибне у човен і сховається під твоїми повіками.
Два весла — по живому розрізана повня,
чийсь вдих та видих.
Один з них належить твоєму східному,
маршрут до якого не простежується на жодній мапі,
другий — ще живому моєму серцю.

Якщо час лінійний,
чому коли я перечитую старі вірші молодого поета,
на моїх щоках з’являються краплі солоної ртуті?
Звідки вона береться?

Якщо у світі немає нічого сталого,
чому кожного разу, коли я напевне знаю,
що ти не прийдеш, не допливеш до мого гнізда,
я продовжую чекати на тебе,
випалюючи самокрутку за самокруткою?
Звідки береться надія?

Вітер говорить до мене мертвою мовою,
бо лише її слова
здатні просочитись крізь товщу бруду,
що відмежовує сон від дійсності.
Дійсності, у котрій тужить
кожен гвинтик, кожна пружинка.

Проспекти наших міст, як і річки,
знають закляття, що змусять пил вийти із берегів,
забиваючи цвяхи у одвічний танок кохання зі смертю.

Ані сердитий гуркіт підземних дверей,
ані галас хтонічно-підшкірних демонів,
ані знесилений сміх передвісників мороку
не в змозі
перекричати запах тіла,
що розкладається і гниє під тиском відсутності іншого тіла.

Ніщо
не в змозі
заглушити втому, викликану відсутністю інших очей.

Я ніби привид,
що застряг десь поза контекстами і часовими лініями,
і продовжує даремно чекати
на твоє
повернення, друже.

Коли сонце сяде на півночі, і останній льодовик розтане,
ми зустрінемось знову
на вершині білих гір,
де сніг ніколи не сходив —
дві тіні без голосу й пам’яті.
Я не впізнаю твої, з лабіринтів яких так і не вдалось знайти вихід,
і ти мої впізнаєш навряд.

---

***

город готовит дым мне
на завтрак и на обед.
ночью не спится
и три сигареты подряд.
тени, лишённые лика и памяти,
шёпотом говорят:
пусть будет спокоен и радостен
день твой и твой очаг.
добрые духи сегодня в добром духе.
тёмные духи сегодня молчат.

я покидаю дом.
вернусь через пару дней.
спасибо за улицы и печаль,
спасибо за дым на завтрак и на обед,
моя пристань, мой последний причал.

я обещал другому:
скоро раздастся звук,
вырвется из оков
громогласный стук каблуков беглеца,
хруст сломанных позвонков.
да, он другой, но такой же друг, как и ты —
так же встречал поутру шелест вокзальных шагов,
безоговорочно принимал мою внутреннюю войну,
гладил демонов по голове,
верно ждал моего появления у своей черты,
и пределы клетки становились уже с новой весной.

я их не помню совсем.
помню только один ноябрь —
второй из пяти,
да я до сих пор в этом чёртовом ноябре,
наверное, что-то сдохло внутри.
а за окнами март,
потому закрывай каморку с утратами,
выходи на свет,
будь со мной, когда стану совсем пустым,
сохрани меня между сомкнутых уст,
в складках времени,
в бешеном круговороте дней.

город всё понимает без слов.
город готовит дым.
я остаюсь в нём.
потому остаюсь живым.

---

***

A weird, very weird night on the train.
I read myself to sleep.
The author’s name was Benjamin Alire Sáenz,
the book was titled «Aristotle and Dante discover the secrets of the Universe».
It was hard to avoid that type of pleasure.
Suddenly, I woke up in an hour,
someone seemed to be biting my big toe.
There was literally something unnatural in the air of the carriage,
and it smelled like danger.
It was definitely something that woke me up that night.
Perhaps, it was a dream about you.
I went for a cigarette, passing by a strange bathroom
and a strange sign, like «We checked the emergency brake 6 days ago».
I’d never seen one like that before.
And while I was smoking, there was only one thought: how strange.
You know, I’m not the type of person who can be easily surprised or confused.
I am quite a stranger.
When I was back to my sit,
I found myself stuck between praying to my gods for you staying safe and alive in the gorgeous void, and calling it a panic attack,
so I chose to turn the night into a verse,
I could fulfill my promise to transform my days into lines,
transform my entire life into poetry,
whereas my entire life is a complete nightmare about you.
I want to see you enraged,
I want to find you in the same madness as mine,
I want to be the only sunflower in your garden,
we didn’t speak for two months,
it is perfectly okay for you
and no good to me,
because with each new day of this silence,
there is less love and more paranoia.
Will I ever be awaken from you?

---

***

сёлета ў маім горадзе не было снегу,
хочацца цалаваць косы,
гладзіць плечы,
проста спаць побач
без будзільнікаў, адзення і чагосьці залішняга.
зіма — гэта час для маўчання,
зіма скончылася.

гэта не яна не ў маіх кедах ступае не па маім шляху
на сустрэчу тайнага таварыства тых, што сядзяць ўнутры,
гэта не я спатыкаюся аб рэальнасць і азіраюся на сузіранне,
гэта не паэзія робіцца першапрычынай адсутнасці сну.

сёлета ў маім горадзе дыхаецца цяжка, ён зачыняецца
для тых, хто хоча яго пакінуць ці ўпершыню наведаць.
гэта вельмі складана —
я б раздала ўсе свае самыя дарагія фарбы і пэндзлі,
каб проста спаць побач.
гэта вельмі складана —
на некалькі дзён даўжэй захаваць пах сакавіка.

---

***

кончыкамі вільготных пальцаў паўночнага ветру
горад пяшчотна дакранаецца маёй шчакі. шэпча:
«усе твае ўспаміны — гэта мёртвае,
будучыня — па сутнасці, усяго толькі плён уяўлення, яна таксама мёртвая,
вуліцы — гэта кіламетры эмацыйнага досведу, які таксама невылечна мёртвы».

я зноў пакідаю цябе.
гэта і ёсць жыццё — нумарацыя вагонаў з усходняга боку станцыі,
паўдзённае сонца, сутуласць плячэй, дрыжыкі ў каленках,
дзесяць гадзін на ніжняй бакавой паліцы, скуголенне,
неба за вокнамі цягніка.
дзесяць гадзін — дакладна недастаткова, каб уцячы,
асабліва калі ўцякаць зусім не хочацца.

гэта не снег навучыў мяне блукаць па свеце.
гэта твой водар на маёй скуры просіць: вяртайся.

---

***

проганяю з думок проганяю людей
маю охоту аби замовк
магнітофонний генератор ідей
як зробити людям приємно

ані удвох ані гуртом ані з запрошенням
ані без попередження ані на каву ані на пиво
не приходьте в мій дім
не буде страшно не буде смішно ніяк не буде
тут замуровано заколочено зачинено
до наступної осені як мінімум
а там ти про мене навряд чи згадаєш
буцім тебе досі турбує нічний кашель дворічної давності

час — людина виключно чесної вдачі
дорікнути нічим
так, я пишу дивні вірші і стовідсотково вчиню непередбачувано
не хочеш хуйні ліпше не зв’язуйся
я більше не хочу

---

***

уткнуться носом в твои волосы цвета грязи.
самый звонкий шорох —
моё дыхание
безотносительно к времени.
на полуострове ночи возможно многое,
даже моё тихое существование в колыбели небытия,
даже сон, как доказательство однообразности опыта.

---

***

часам я мару стаць цішэй.
гэта здаецца такім багаццем —
магчымасць расцякацца па пакоі
і сузіраць твае сны, чалавек-кветка.

маё цела, быццам цвіком прыціснутае да сценкі,
пад прыцэлам твайго погляду
адчувае сябе сонцам у швэдры,

побач з іншым чалавекам патроху
становіцца з’едзена стомленасцю,
даводзіцца будаваць сцяну ад сухой канстатацыі фактаў.

усё, што я маю — крылы і гэтыя вершы,
і веру ў тое, што лёгкасці хопіць на кожнага.

---

Другие выпуски из серии «Случилась поэзия»:

• Александр Кочарян
• Ал Пантелят
• Ярослав Корнев
• Евгений Володченко
• Ася Шевцова
• Сергей Савченко
• Эд Попов
• Алиса Шампанская
• Натали Кот
• Александр Кудь 
• Артем Эльф
• Виталий Помазан
• Марина Низовая

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.