Письмо в Харьков. Аня Зябликова

Як полюбити себе. І Харків

Рука приємно грузне в теплому піску. Я сиджу на березі Індійського океану, вдивляючись у його безкрай. Якщо вірити мапі, десь там лежить Антарктида. А чому іще залишилось вірити, окрім мап?

Я не люблю писати листи. В дитинстві доводилося писати татові, що живе у іншому місті. Сам факт написання листів ще був стерпним. Aле після того завжди приходила мама з червоним олівчиком і правила всі помилки. Щоб не дай боже тато не подумав, що його дитина безграмотна. Лист — переписаний вдруге та вимучений — відправлявся до конверту, його клейкий край треба було облизати. Оце був найкращий момент. Досі пам’ятаю той крохмалистий смак на кінчику язика.

Одначе, зараз я пишу тобі, my significant other.

Цього разу не буде «підчищеної» версії. Фізичну маму з червоним олівчиком фізично відділяє 8000 км, вплив її очікувань на мене — багато місяців терапії та роботи із внутрішньою критикинею. Не те, щоб процес можна було назвати повністю завершеним, проте динаміка, однозначно, позитивна. Це одна з безумовних цілей моєї Одіссеї, хоча і не єдина. 

Б’юся об заклад, що коли я поїхала в цю свою європейську магістратуру від Erasmus Mundus, для багатьох це було чимось на кшталт весілля в кінці кінострічки. Всім пофігу, шо там відбувається після нього, бо це ж хепі-енд, хіба ні? Красива тачка вивозить молодят у медовий місяць, і жили вони довго і щасливо. Ніхто ніколи не пояснював, до речі, що таке «щасливо», особливо коли «довго». 

Але ти пам’ятаєш, як я плакала того ранку на початку осені, сідаючи у прокурене таксі до Південного вокзалу. Добре, що водій хоч не задавав зайвих питань. Як мене тіпало від ридань, поки я крокувала площею до вагону Інтерсіті. В голові тоді бриніло, що я гадки не маю, коли знову побачу цю площу, цей поштамт, цей елеватор. Тепер ми вже знаємо, що елеватора я ніколи не побачу. І це справдження одного з моїх страхів, що вивергалися назовні з тими риданнями. Страх, що покидаючи Харків надовго, фактично покидаєш його назавжди. 

Ти-бо перестаєш бути спорідненою з життям міста, його диханням, розвитком та руйнацією. І коли/якщо повернешся, це вже буде зовсім інша екосистема, незнайома і чужа. Ви з нею перестали впливати одна на одну. Без тебе відбуваються вечірки та поетичні читання, прайди, татумарафони та фем-марші. Без тебе читають лекції, палять вогнища у лісопарку та їздять на велосипедах нічними шосе, без тебе п’ють пиво на лавках та курять одна за одною самокрутки про інтимне. Отряд нє замєтіл потєрі бойца.

А ти тим часом засинаєш на голому матрасі в гуртожитку і намагаєшся намацати таку свою ідентичність, що була б актуальною навіть з новим геотегом. Матрас голий, бо перша стипендія все ніяк не прийде, а видавати постіль у гуртожитках Брюселя чомусь не прийнято. І все, що тебе рятує — це «мама мене вчила, що зневіра це зло» Жадана і Собак; це сквотерське татуювання «цілуй тут» на плечі, щоб ти не забувала любити себе, і звісно — люди, що через таке вже проходили. І донати на психотерапію.

Пісні Жадана і Собак вапщє надовго стали моєю вранішньою мантрою. Дивно, але до від’їзду я не цікавилася настільки свідомо власними культурними кодами. Почасти підштовхнула необхідність майже щоденної самопрезентації новим знайомим з усього світу. Почасти той факт, що саме твоя нативна культура дає тобі точку відліку, де б ти не знаходилась. Вечорами ми грали у гру: рєбзі вибирають одне з десятків татуювань на моєму тілі, і я розповідаю його історію. Така собі тисяча і одна ніч. 

Твоя мова, музика, крій твого одягу локальних брендів, партаки, стікери, книжечки, мамчин рецепт пасочки, що ти робиш зі своїм волоссям і як фарбуєшся, як ти танцюєш і якими жестами вітаєшся з людьми — це все культурні коди. Різноманітні і тому такі цінні. 

У певному сенсі тільки поїхавши, я зрозуміла, яку значущу частину мене складає той соціум, з яким ми будували одне одного кілька десятиліть. Ба більше, тепер мені очевідніші моменти цього впливу і в якомусь плані я стала до них більш добірлива. Звісно, мій обмін зараз здебільшого обмежений кіберпростором, проте у цьому є ї і свої плюси. 

Любити Харків дуже легко, коли проблему відсутності велодоріжок можна «закрити» разом з дописом у Twitter, бездарне ставлення до архітектурних пам’яток — «вирішити» парою відписок в інстаграмі, а здоровезний плакат Добкіна на Стекляшці — просто викинути з голови. Брешу, я не можу викинути це з голови. А то всьо також культурні коди, до речі. Як і в принципі базовий рівень відчуття безпеки. Через нього людина з Італії або Франції буде відрізнятися своїми реакціями від людей, що виросли в Україні чи Індії.

Наприкінці наведу приклад про код, який має амбіції до того, щоб стати офіційно визнаним міжнародною організацією ЮНЕСКО. До певного віку всі, мабуть, думали, що смак бабусиного борщу — це просто дефолтний смак борщу. І як же гірко ми були розчаровані, коли вперше їли його не вдома або пробували приготувати щось таке самі. Виявляється, майже неможливо підібрати такий набір спецій, інгредієнтів та різних тонкощів приготування, що був би ідентичний тому «дефолтному смаку». 

Ми дорослішаємо, коли починаємо розуміти, як самостійно себе нагодувати. Коли починаємо розуміти, які культурні коди ми споживаємо і творимо. І це не тільки про тих, хто створює музику чи арти. Це про ті сенси, з яких сплітається наше щоденне життя, якими ми підтримуємо інших чи руйнуємо зв’язки. Як громада, ми дорослішаємо, коли вчимося змінювати простір навколо себе, зібравши наші сенси докупи. І найкраще, що ми для цього можемо зробити — це невпинно і свідомо кодувати і дешифрувати.

У це я вірю. Ну, звісно, окрім мап. І того, що одного дня вони приведуть мене до тебе, my significant other.

P.S. Дякую @sovenred за допомогу з вичиткою.

Обкладинка — Катерина Дрозд

---

Другие письма в Харьков:

• Юлия Солошенко из Киева
• Евгений Гордеев из Днепра
• Юлия Максимейко из Стокгольма
• Мария Нечеса из Быдгоща
• Марина Приходько из Нью-Йорка

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.