«Те, якими будуть міста в майбутньому, повинно хвилювати більшість, а не тільки активістів». Конспект дискусії «Роль культури під час війни» на Brave Culture

Євген Скрипник: Ще з 2014 року в Україні є дуже багато культурних проєктів — вистави, сайти, книги, картини, медіа-проєкти, кліпи, які документують події війни. Таким чином вони розповідають світу про те, що відбувається. І для когось це на часі. Є проєкти, які дотримуються стандартів і роблять це адекватно, а є ті, які викликають суспільні дискусії — чи на часі він був, чи добре його зробили. Сьогодні ми поговоримо про роль культури в цьому. Передаю слово нашому модератору і давайте почнемо!

Леонід Марущак: Я обіцяв всіх представити, окей. 

Є.С.: Давай вони самі представляться.

Слава Бо: Мене звуть В’ячеслав Бондаренко, для друзів — Слава Бо. Я — головний редактор журнала про сучасне мистецтво східної України «+/- Нескінченність». У нас вийшли два номери і я дуже сподіваюсь, що у вас вони є. 

Катерина Переверзева: Привіт, мене звати Катерина Переверзева. Я — співзасновниця видання «Люк». Наш основний фокус — Харків. Ми пишемо про людей, місто та культуру. 

З початку повномасштабного вторгнення наш пріоритет — збереження ком‘юніті. Яке, власне, після перемоги, нам треба буде повертати в місто.

Влітку ми запустили проєкт «Внутрішня міграція», в якому розповідаємо історії міграції людей внаслідок російської агресії. Досліджуємо, як це відбувається, як впливає на людей, як переселенці знаходять нові сенси в нових містах, адаптуються до нової реальності. 

Віталій Матухно: А тепер дайте мені представитись, будь ласка. Мене звати Віталій Матухно, я із Лисичанська, через повномасштабну війну я опинився у Львові. А взагалі займаюся проєктом «Гарелея Неотодрешь». Це — експериментально-виставковий простір для митців з Луганської і Донецької областей. Здебільшого, це молоді митці.

Проєкт був експериментальним, коли ми працювали на заброшках. 

Гарелея змінюється в сучасних умовах і [після повномасштабного вторгнення] ми займаємося новим проєктом під назвою «14-8-22». Це — онлайн-архів персональних історій молодих митців, жителів Луганської, Донецької областей. Він буде про 2014-й рік — як вони вперше зустріли війну в себе вдома, про 2022-й — що відбувається зараз і про вісім років життя між цими двома датами.

Л.М.: Дякую за представлення, тепер представлюсь я. Мене звати Леонід Марущак, я представляю тут ініціативу ДЕ НЕ ДЕ. З 2014-2015 року ми активно працювали і продовжуємо працювати на сході України в контексті документації і репрезентації того, що пов‘язано з початком війни. 

Наразі в нас дуже скупий артикуляційний апарат, ми до сих пір не знаємо, як правильно називати те, що відбувається. Поняття «війна» знову не ввійшло на законодавчому рівні, маємо повномасштабне вторгнення. А термінологія в цьому питанні дуже важлива.

Мені здається, що назва цієї дискусії має звучати «Роль культури в документуванні та репрезентації війни».

На цей момент, коли весь світ намагався зрозуміти, що відбувається в Україні, дуже багато українців були за кордоном. І нам потрібно зберегти цей метод взаємодії з зовнішнім світом через культуру, діячів культури в зборі цієї інформації, архівуванні, документуванні і репрезентації. 

Один із, без перебільшення, найбільших трагічних прикладів взаємодії нас усіх з імперіалістичним методом репрезентації війни і його впливом на майбутнє, з яким без виключення всі зіштовхнулися — культ «великой победы Советского Союза». Ви всі знаєте, що ідентичність Радянського Союзу була вибудувана на протиставленні злочинам нацистської Німеччини проти СРСР. У 70-х роках з‘являється культ «великой победы» з дуже чітким, лаконічним і безапеляційним лозунгом — «наше дело правое, мы победили». 

Тільки завдяки тому, що в контексті Другої світової війни СРСР делегував величезну кількість документалістів, вони зібрали колосальну кількість емпіричного матеріалу. З 70-х років його почали репрезентувати в наративах музеїв. Саме тоді в кожному більш-менш великому населеному пункті України і всього Радянського Союзу почали з‘являтися музейні установи. Попри те, що вони називалися краєзнавчими, їхній наратив був присвячений виключно культу «великой победы». Всі ми досі від цього страждаємо. Тому що завдяки цьому в наших головах залишається і певний час залишатиметься теза, з якою потрібно щось робити. Теза, з якою Росія до сих пір перемагає, особливо на німецькому напрямку — «наше дело правое, мы победили». І що б ми не робили, «наше дело правое». 

Зараз той момент, коли сектор культури в питанні документування в Україні є виключним. Чому? Тому що в Києві скоропостижно вбили держкінохроніку. Ця інституція, яка би мала займатися документуванням, зруйнована і зараз держава не займається документуванням. Тож це покладено на наші з вами плечі. 

Чому важливо говорити про репрезентацію? Тому що документування — це завжди емпіричний збір матеріалу, потім його потрібно осмислити і репрезентувати. 

З кого почнемо?

С.Б.: Що? Чого? Я так заслухався, що навіть забув, чому ми тут зібрались.

Л.М.: Поговорити про ваші практики і журнал.

С.Б.: Спочатку журнал «+- Нескінченність» планувався як локальний — про мистецтво і сучасну культуру Донбасу. Напередодні 24 лютого я робив третій номер, близько третини було готово. І тут бабах — вся Україна перетворюється на Донбас. І номер вже не є настільки актуальним. Тому я швиденько змінив концепцію і вирішив, що поки йде війна, це буде майданчик для митців з усієї України, і саморефлексії — навіть якщо не на тему війни. Як на мене, зараз все, що б ти не зробив, буде про війну. Так чи інакше. 

Спочатку було важкувато знаходити авторів, бо було не до того. Зараз нам відповіли приблизно двісті авторів і номер повністю готовий. Поки що ми його не презентували. Ось Катя Дрозд [яка також є дизайнеркою «Люка» — «Люк»], прекрасна Катя, помахай! (Махає рукою Каті Дрозд) Наша дизайнерка, завдяки їй вся ця краса І перші два місяці ми зафіксували саме там творчість перших місяців повномасштабної війни.

Л.М.: Березень-квітень получається?

С.Б.: Ні, лютий. 24 лютого, навіть є вірш з Бородянки, написаний саме 24-го. Ну і не пам‘ятаєш, Кать, скільки — 100 чи більше людей взяли участь у конкурсі? Коротше, багато людей, не всіх, звичайно, ми змогли взяти, бо у нас і так зазвичай 70 сторінок, новий номер — більше 90, здається.

Наступний номер вже запланований — це буде творчість наших бійців, хлопців і дівчат, які зараз боронять Україну. Буде багато військових щоденників — і фото, і графіка, і, навіть, живопис. П’ятий номер теж заплановано — він буде про відродження.

А останній номер був зроблений до війни і саме 24-го лютого його мали склеювати. Мені подзвонила менеджерка з друкарні і каже: «Вибачте, ми не можемо сьогодні», я кажу: «А чого?». Вибачте… Ну так, поржали трішки. 

В цьому номері є деякі персонажі — люті ватники. Зараз я з ними вже матеріал не робив би. Або тут, наприклад, мозаїки, яких вже просто фізично не існує. Ось — льодовий палац у Сєвєродонецьку, ось — мозаїки залишились у нас, можна їх розфарбувати. (Показує розмальовки в журналі). 

Л.М.: Давайте зробимо коло знайомства з ініціативами, і потім вже більше будемо говорити з залом. Будь-ласка, Катя.

К.П.: Перший тиждень вторгнення ми не до кінця розуміли, в якому форматі будемо працювати далі. Та частина реальності, про яку ми писали, в один день зникла. Зникли театри, музика, виставки і взагалі мирне життя. 

Коли ми обговорювали нашу роль в цих нових обставинах, то вирішили займатися тим, чим ми займалися до війни — підсилювати інтимний зв’язок людини і міста. Коли почалося вторгнення, це набуло нової актуальності. Коли ти бачиш новини про те, як в Харків летять ракети — це дуже боляче. І нам важливо було працювати з цим болем і переводити його в те, що цей біль такий сильний, тому що любов і прив’язаність до міста така сильна. Ми почали писати про волонтерів, бо вони стали по суті новими героями міста. Я не уявляю масштаби наслідків, якби в перші ж дні не організувалась потужна волонтерська двіжуха. Не було б поставок їжі в райони, які обстрілюють, у людей не було б можливості отримувати ліки. 

До вторгнення у нас була рубрика «Лист до Харкова», яка з 24 лютого також набула нової актуальності. Ми просили людей, які поїхали з Харкова, писати листи місту, звертаючись до нього як до близького друга. Таких людей після вторгнення стало набагато більше. Ці листи слугували в якомусь сенсі терапією і документуванням того, що люди відчувають до міста зараз, коли вони зіштовхнулися з можливістю його втратити і нерозумінням чи зустрінуться вони знову. 

Ще один фокус — працювати над нашим майбутнім. Війна і досвід втрати міста з одного боку може бути травмуючим, а з іншого боку — ми можемо отримати нове якісне суспільство, яке вже розуміє, що місто — це не шось, що належить Кернесу, Терехову, або якомусь іншому меру. Місто — це те, що належить тобі. І, власне, те, яким воно буде після перемоги, теж залежить від нас. 

Ми багато років бачили, як працює міська влада і якщо ми віддамо їй над цим повний контроль, то отримаємо нові кітчеві пам’ятники  і «шедеври» від «Житлобуду» [харківське комунальне підприємство — «Люк»] замість адекватного відновлення. Зараз, коли суспільство проходить процес трансформації, нам важливо нагадувати, що  ми маємо право впливати на це, вимагати адекватної оцінки пошкоджень культурних пам’яток. У нас є право вимагати прозорого процесу відновлення міста. 

Наша роль в цьому — тримати в фокусі ці процеси і казати «ні», якщо починається якась діч. Якщо до вторгнення ще якось виходило мутити ці корупційні наперстки, то зараз ми занадто багато втратили, щоб заново йти тим самим шляхом.

Ще одна велика частина нашої роботи зараз — проєкт «Внутрішня міграція». Оскільки в мене був досвід переселенства у 2014 році, я бачила, яка комунікаційна прірва була тоді: є якісь переселенці з якогось Донбасу, хто вони, що вони — незрозуміло. І, чесно кажучи, тоді було втрачено можливість вирішити конфлікти між переселенцями та приймаючими громадами.

Зараз, коли відбувається друга хвиля міграції після вторгнення, ми бачимо ту ж саму історію. Умовно кажучи, є два поганих героя: є москворот-східняк, який привіз з собою «руський мір», і є пихатий галичанин, який здає конуру за дві тисячі баксів на Сихові. 

В залежності від того, що ми будемо з цим робити, це може стати або новою точкою конфлікту, і ще сильніше розділити захід і схід України, або навпаки — нашою новою силою. Так вже сталося, що ми опинилися дуже близько один до одного, і зараз це можливість позбавитися стереотипів, якими нас роками годувала та ж сама російська пропаганда роками. 

І, власне, проєкт про міграцію, це — спроба перетворити конфлікт на досвід, де ми нарешті побачимо один в одному людину, а не міфічних східняків-західняків.

Л.М.: Окей, тоді Віталік.

В.М.: З початком повномасштабної війни ми переїхали у Львів. У мене вже тоді було розуміння, що це надовго і у Лисичанську нічого хорошого не буде. Я навіть зловив флешбеки з 2014-го, знову відвідав бомбосховище, у якому був вісім років тому. Там хоча б світло з’явилось, жити вже було можна. Я зрозумів, що мені треба переїжджати. 

У мене є велика відповідальність перед нашою спільнотою, бо ми завжди працювали з митцями Луганської, Донецької областей. Я намагався створити платформу, де ми будемо за них, грубо кажучи, впрягатися і допомагати їм зростати як митцям. Я зрозумів, що все змінилось і гарелея теж змінюється. Мені треба було зрозуміти, як допомогти своїй спільноті. 

Перше, що ми зробили — відкрили грошовий збір для підтримки молодих митців зі сходу України. Дехто з них втратив свій дім вже вдруге, дехто — вперше. Всі ми опинилися ні з чим. Я взагалі виїжджав з дому з одним рюкзаком і сам опинився в такій ситуації, що треба пристосуватися. А для цього потрібні фінанси. 

Мені пощастило, що в мене вони були. Але, наприклад, є хлопчик із Краматорська, здається, який втік від своїх проросійських батьків. Йому зараз 17 років, чи щось типу того. І зараз він сам намагається виживати, у нього немає роботи і він її не знайде. Він вже переселенець у свої 17 років. Таких людей ми зараз підтримуємо. Взагалі намагаємося підтримувати фінансовою допомогою людей зі сходу України. Гроші — це добре, і нам треба допомагати людям виживати.

 

Є ще одна річ, яка є дуже важливою — наш життєвий досвід. Я, як людина, яка зустріла війну у свої 15 років у Лисичанську, вже тоді зловив там цей екзистенційний шок, зрозумів, що жити так, як я жив до цього я більше не зможу. Війна змінює тебе. А якщо ти живеш з нею вісім років і вона поруч — це частина твого життя. Ці роки ми ще плюс-мінус нормально жили, навіть культурне середовище розвивалось. Проте, відчуття небезпеки не пропадало. Ми знали, що зараз може щось десь йобнути або що «ось там далі там сіра зона і туди їдь на свій страх чи риск». Але люди там мешкали ті ж самі вісім років. 

Я подумав, що було б непогано ці історії розповісти. Мені важливо, щоб вони були розказані саме людьми, щоб вони ділились своїм персональним досвідом і було мало втручання мене як інтерв’юера. Для проєкту «14-8-22» ці історії люди пишуть самі — для цього ми створили гугл-форму. Питання були «Як ви зустріли війну у 2014 році?», «Де ви були ці вісім років?», і «Як ви зустріли війну повномасштабне вторгнення у 2022 році». Історії дуже різні і вони дуже по-різному написані, бо не всі люди взагалі пишуть. 

Не всі ці історії життєствердні. В нас не було навіть думки про те, що вони мають когось мотивувати. Від всіх цих історій можна йобнутись, серйозно. Там просто кромєшний мрак і це все показує, через що проходять наші люди, як вони живуть. 

Для мене дуже важливо, щоб ці історії були показані не тільки в Україні, а і закордоном. Я навіть думав, що раціональніше цей проєкт пушити за кордоном, бо для міжнародної авдиторії війна в Україні почалась нещодавно. Ми бачимо велику різницю в резонансі в міжнародному суспільстві у 2014-му і у 2022-му.

Л.М.: В минулому році у вас же було видання? 

В.М.: Це видання було від проєкту «Гарелея Неотодреш», а «14-8-22» — це наш сайд-проєкт, він буде також довгостроковим. Зараз ми багато чим займаємося. В Німеччині, в публічному просторі, є наша виставка — у метро, на екранах 17-ти найбільших міст. 420 екранів чи щось таке. Ми продовжуємо мистецьку діяльність, яку робили до початку повномасштабного вторгнення. Проте, не на заброшках, а вже всередині арт-просторів і галерей. Також займаємося документуванням війни і намагаємося допомогти нашим митцям виживати.

Л.М.: Чи в когось запитання чи коментарі станом на зараз? 

Сергій Кейн, музичний журналіст: Спочатку щодо журналу.

Слава, по-перше — я знайшов два своїх коротких тексти в цьому випускі, це дуже приємно. Топовий журнал, я в захваті і від контенту, і від дизайну. (Всі хлопають).

Катя, і до тебе швидке питання. Мені сподобалася твоя теза про місто, яке належить нам, а не якимось «Кернесам» і так далі, і що ми не знаємо, в якому стані нам достануться міста після перемоги. Але, наприклад, я маю суперсильне бажання переїжджати кудись на схід України і працювати звідти над відновленням всіх цих територій. Як тобі здається, люди яких творчих професій і яких креативних індустрій будуть найбільш затребувані після перемоги? В кому буде відчуватись найбільший дефіцит? Кому туди варто їхати в першу чергу, окрім просто харків‘ян, які туди повернуться?

К.П.: Так, там потрібні будуть і творчі професії, і люди, які здатні осмислювати реальність і вибудовувати нові сенси. Ми часто сперечаємося — той Харків, який був до вторгнення, — він є чи його немає? Приїжджаєш у Харків і бачиш, що, фізично, частина міста знищена. Але навіть тут сьогодні є велика частина нашої харківської спільноти. Коли я бачу цих людей, я розумію, що будівлі — це вторинне, їх можна відновити. А люди — це найголовніше. 

Я дуже сильно сподіваюсь, що Харків… І не тільки Харків, насправді. Що такий самий інтерес, як до Харкова, буде і до регіонів Донецької, Луганської областей. Що туди будуть і повертатись, і приїжджати ті люди, які будуть вірити в ці міста. 

Чим вони будуть займатися — не так багато значить. Головне, щоб це були люди, які бачать тут майбутнє. І готові тут зробити що завгодно заради нього. В якому б стані нам не дістався Харків, Донбас, якщо будуть люди які в нього вірять, в них буде майбутнє. Це, мабуть, головне.

Л.М.: Дякую, є коментар з залу. 

Аліна Ханбабаєва, організаторка фестивалів Plan B та День Музики в Харкові: Я хочу додати. Абсолютно згодна, що дуже важлива буде роль людей, які… Дуже хочеться назвати їх інтерпретатори. По суті, ми зможемо послідовно відновлювати міські процеси, трансформувати їх, щоб ми на виході отримали нову якість життя. Потрібна співпраця, продуктивна кооперація між сферами, в яких дуже різна робоча культура. У міського самоврядування своя робоча культура, у культурних активістів — своя, у бізнесу — своя. Їх всіх треба буде об’єднувати. 

Тому нам потрібна не тільки школа менеджменту, але ще й школа людей, які вміють розуміти мову різних робочих культур. Потрібно буде мати величезну витримку дочекатися, доки люди з цих культур вибудують спільну мову. І вже з цієї спільної мови можуть перейти до спільної дії. 

І це складно для людей саме творчих професій, тому що їхня сила в тому, що вони можуть дистанціюватися і стати в контрпозицію до того, що відбувається, і в тому числі, щоб осмислити це. Тобто нам потрібно бути контркультурними в тому сенсі, в якому ми можемо, а також бути максимально емпатійні до того, що ми не можемо всі бути однакові. Інакше ми не можемо комплексно працювати над однією метою. І ця здатність перекладати з однієї мови на іншу буде дуже затребувана.

Л.М.: Зараз в мене буде запитання, яке стосуватиметься в першу чергу учасників «панелі». І обов’язково — залу. 

Якого матеріалу не вистачає в інформаційному полі? Навколо чого вам самим би хотілось сконцентрувати свою дослідницьку роботу, але з розумінням того, що не вся інформація може бути присутня зараз в інформаційному полі? Наприклад, ми ніколи — за винятком одного разу — не чули, скільки військових загинуло з 24 лютого. Це не означає, що їх ніхто не рахує, просто зараз це така стратегія. 

А які ще [матеріали ви би хотіли бачити в ЗМІ]?

С.Б.: У мене таке відчуття всі вісім років, а не тільки з 24 лютого, що у нас ніби війни і немає. Інформації багато, але досі для частини людей це або якась статистика, або просто якісь новини. Це їх не стосується. Там бухнуло, страшно, в підвал збігаю. А саме того, що ми зараз робимо і не вистачає. 

Я б дуже хотів, щоб таких проєктів було ще більше. Тобто доносити ці емоції та біль — в першу чергу до наших, до українців. А, також, не вистачає того, про що каже Катя — відродження. Що ми будемо робити після перемоги? А вона буде обов’язково. 

А.Х.: Мені дуже сподобалось те, що Слава сказав — не вистачає таких проєктів, які роблять ці прекрасні люди на сцені.

А ще не вистачає любові і поваги. Ми можемо скільки завгодно говорити проєктною мовою і робити класні серйозні речі, але без любові і поваги це не працює. Любити — ахєрєнно складно — окей, але хоча би поважати людей, які думають інакше, ніж ти. 

І в попередньому питанні, яке задавав Сергій, кому варто їхати в Харків чи на Донбас, я б хотіла додати: кому не варто їхати. Не варто їхати з месіанством чи місіонерством — не знаю, яке слово буде більш відповідним. Це коли ми кажемо: «Зараз ми вам розкажемо, як треба, зараз ми вас навчимо». Треба спробувати просто любити і поважати людей і тоді щось вийде. 

Л.М.: В мене була розмова стосовно того, що зараз всі деокуповані міста закривають для в’їзду. І це пов’язано з тим, що «асвабадітелі» коли відходять, мінують все. 

Але в той же момент це велика проблема — втратити цей матеріал, який допоможе усвідомити дійсно, що там відбувалося. Як показує практика — особливо з містами довкола Києва — ці міста дуже швидко позбулися цих тригерів, які ми бачили перші дні звільнення, які вразили весь світ. І слава богу, їх не можна залишати, але документація дуже важлива. 

А через те, що ці міста закривають на в’їзд, ми можемо багато чого не знати в майбутньому. І тут мова не про те, щоб чіплятися до людей з дебільними питаннями, які пережили таке, що і не снилося. А про матеріальну, доказову базу, бо поки доїде ООН, ми можемо багато чого навіть не знайти. Віталік, тобі не вистачає в інформаційному полі якихось тем? 

В.М.: Я не можу сказати, що мені чогось не вистачає в інформаційному полі, бо зараз воно надто перенасичене насправді. Не вистачає чогось такого персонального, чогось більше, можливо, рефлексійного… Проте зараз новини просто йдуть нон-стопом. Мені б, звичайно, хотілося бачити більше таких документальних проєктів [як у учасників дискусії].

Ми нікого не змушували писати нам історії. Ти і не змусиш, якщо людина не хоче. Тільки якщо люди самі вирішать розповідати про все це самі, так щоб розповісти велику історію, описати в подробицях. Умовно кажучи, як це робила Анна Франк. Бо це дуже боляче. І дійсно не кожен захоче проходити через цей біль. 

Моя дівчина коли писала, просто сиділа і ридала потім. І це ще й про те, що це може допомогти людям частково змиритись з болем і знайти якийсь спокій. Бо поки ти це не виплиснеш, воно буде в тобі сидіти.

Л.М.: А залу чогось не вистачає?

Ольга Васіна, журналістка «Люка»: Навесні я була в Німеччині і чула багато історій біженців. Тоді видання мені написали, що їх наразі цікавлять історії тих, хто зазнавав насильства, зґвалтувань, катувань. Тих, хто був в окупації, хто змінив професію під час війни. Це був список з найтрешовіших та складних тем. 

Я подумала: «А що б я хотіла зробити? Про що мені було б цікаво написати?». Мені було б дуже цікаво написати матеріал про чоловіків, які нелегально виїжджали за кордон, наприклад. Але я досі не розумію, чи є для цього простір. З одного боку, їх захейтять, і я б, на їхньому місці, не захотіла би ділитися своїми історіями. З іншого боку — через ці історії ти висвітлюєш ці схеми.

Я чула кілька історій знайомих знайомих, як вони лежали в канаві, пливли на човні, ховалися в монастирі. Якісь дуже мутні схеми. Це теж частина того, що зараз відбувається, теж документація. Але взагалі нелегальна тема. Наш суспільний дискурс, і я розумію чому, — «за всьо хорошеє проти всього поганого». Про героїзм або про страждання. А є темні боки і я не знаю, чи можна про них зараз писати. Але чи не втрачаємо ми можливість це зараз впіймати, зафіксувати?

Л.М.: Документувати важливо.

О.В.: Так, а я якось нічого з цим не зробила. Дякую, що нагадали. 

В.М.: Це більше зараз питання про те — на часі чи не на часі? Думаю, коли війна закінчиться, то ці історії можна буде писати і я думаю, що попрé багато тем, про які можна буде говорити.

Л.М.: В українській історії є сторінка, яка пов’язана з початком ХХ сторіччя. Те, що дозволяє нам мати підґрунтя так впевнено говорити, що ми не ті, ким нас хоче показати росія. Що ми маємо власну історію, ідентичність, маємо право на багато речей, в яких нам хочуть відмовити. 

Мова йде про короткі дев’ять місяців правління Україною Павла Скоропадського. За цей період з’явилися найголовніші інституції України, які дають нам дотепер мати власну ідентичність. Одна із них — це архіви та музеї. Будучи інтелігентною освіченою людиною, він [Скоропадський — «Люк»] розуміє, наскільки важливо скористатися цією можливістю і зібрати докупи цей матеріал емпіричний, який дає нам можливість тепер з упевненістю говорити, де була Росія, коли тут була вже Київська Русь, що таке герб України, на чому базується гімн України. Це те, чим не можуть похизуватися білоруси. Ми сьогодні мали розмови про те, що вони як не почнуть, у них все зводиться нанівець, тому що в них немає цього емпіричного матеріалу. 

А у нас є — лише завдяки короткому дев’ятимісячному правлінні однієї людини в нашій історії. Саме завдяки тому, що все було зібрано в архівах, потім була створена Академія наук, яка не може працювати без джерельної бази. Радянська система не змогла зробити нічого кращого, крім як спалити Бібліотеку Вернадського. І нам важливо продовжувати історію з документуванням, архівуванням, і відкритими джерелами. 

Це не означає, що всі мають туди заглядати, або що кожен має займатись документацією чи архівуванням. Але, якщо хтось взявся за це, то це дуже складний процес. Якщо ви розумієте, що у вас зібраний великий матеріал, то не полінуйтеся, передайте його в такому вигляді, як він є, але з невеликим описом. Бо є ті, хто хочуть з ним працювати. І тут виникає питання — на вашу думку, яка роль і місце держави в цьому? 

В.М.: Я, насправді, вже думав про це. Зараз ми створюємо сайт-архів. Проте, наскільки буде живий цей сайт, залежить від того, скільки в нас ще буде ресурсів на те, щоб підтримувати його таким. Звісно ж, ми ще робитимемо фізичне видання, але наші ресурси обмежені. Я б хотів, щоб ці історії були заархівовані краще, ніж я можу це зробити. Так, це добре, що вони будуть у доступному форматі сайту, проте, для мене ще важливо, щоб вони збереглися надовго. І державна підтримка тут була б дуже корисною.

Такі ініціативи, як наша, будуть тривати стільки, скільки у нас буде фінансів, часу, сил і мотивації цим займатись. Проте підтримка держави була б доречна. Як мінімум, щоб був архів, де це можна зберігати. Уявна кімната з полицями, куди можна поставити щось своє. 

Л.М.: В інших учасників є якась думка? 

К.П.: Ми сьогодні розмовляли про [«Франківськ, який треба берегти»] — проєкт із відновлення дверей в Івано-Франківську, і прозвучала мемна фраза: «Не прийде Зеленський і не зніме павутиння у вас в під’їзді». З таким принципом з’явився «Люк» і ті проєкти, про які ми писали весь час, з якими ми партнерились і працювали. Це, власне, люди і проєкти, які не чекали, коли держава прийде і принесе їм підтримку і створить їм якісь належні умови. Це люди, які самі ставали підтримкою держави. Наприклад, є державні театри, хтось починав роботу з реформуванню державних театрів, а це робота на десятиліття. А хтось брав і створював незалежний театр. 

Я вірю в те, що більше і правдивіше роблять люди, які вірять в важливість цих подій і зберігання пам’яті про них. В Харкові є, наприклад, дуже важлива частина історії, в якій, мені здається, криється багато відповідей на те, чому Харків такий, чому культура в ньому така. Це історія «Розстріляного відродження», яка відбувалася в будинку «Слово». Поки держава це нормально прокомунікує, чекали дуже багато років. 

Але є Харківський літературний музей, який почав говорити багато і голосно про цю історію. З одного боку, це державна інституція, але в ній є люди, які як шизоїдні фанати вірять у важливість цієї історії. І я все ж таки більше вірю в людей, які будуть розуміти, навіщо нам зберігати це. А там вже підтягнеться і комунікація з державою. Але я все ж таки більше вірю в силу людей.

Л.М.: Моя улюблена теза в контексті допомоги держави це «Аби не заважали». Давайте ще буквально два коментарі, бо в нас вже час закінчується.

Коментар з залу: У мене до попереднього питання щодо того, чого не вистачає мені в медіа. Я розумію, що є певний мораторій на хейт влади і органів державного самоврядування. Зараз вже пройшло пів року і починаються різні нехороші процеси. Все це болото, яке звикло пиляти бюджет, вже піднімає голову: «О, мене не хейтять, схємка работає, все добре». І, мені здається, це потрібно висвітлювати. Такі речі повинні бути в медіа. Але треба вміти їх комунікувати, щоб не перегнути в інший бік. 

Л.М.: Я не можу з вами не погодитися, тому що якщо це буде замовчуватися, то рано чи пізно ми перетворимся в країну російська федерація, де десятиліттями не можна погано говорити про владу.

Коментар з залу: Або, наприклад, те, що відбувається з відбудовою Харкова. Це в архітектурно-будівельній сфері Фостера знають як оцього великого архітектора, якого підняли на прапори і сказали: «Він нам відбудує». Але взагалі до місцевої спільноти архітекторів, які мають там історичний контекст, розбудовують планування міста, ніхто не звернувся. Вони просто сказали: «Ідіть геть, у нас є Фостер». 

К.П.: Ми часто співпрацюємо з харківською організацією, яка займається правами жінок і ЛГБТ-спільноти, і знаємо, що якщо ми пишемо на ці теми, то на на три дні можна не заходити в коментарі, бо там буде лютий срач. Я завжди мріяла, щоб у харків’ян було таке ж сильне бажання відстоювати свою позицію або свої права, коли це стосується міста та архітектури.

Але зараз ми бачимо як це змінюється. Наприклад, вийшла новина, що будівля ХОДА, куди прилітало не раз, не підлягає відновленню і її будуть зносити. Таких срачів, як під новиною про знос будівлі ХОДА,  я не бачила під жодним нашим матеріалом — ані про ЛГБТ, ані про права жінок, ані про що. Там був такий срач, що архітектори і коментатори за цю будівлю ХОДА готові були битися на ножах. Ми всі усвідомили своє право на місто і отримали розуміння того, що ти маєш право сказати: «Ні, ви не будете зносити будівлю ХОДА. І взагалі-то, перш, ніж приймати це рішення, потрібна експертиза. Також у цьому рішенні не має потреби, бо зараз будівлю можна законсервувати». 

Мені здається, що це головне, що ми можемо зараз зберегти і підсилити — відчуття того, що харків’яни, і не тільки харків’яни, можуть впливати на те, як буде виглядати їхнє майбутнє місто, держава. І, може, я супероптимістка, але я вірю, що з того жаху, через який ми зараз проходимо щодня, ми можемо винести якусь силу — і в контексті відношення зі своїми містами, і один з одним.

Коментар з залу: Останнє речення, чесно. Я за те, щоб цей срач в коментарях перейшов у конструктивне обговорення і напрацювання якихось зрозумілих шляхів. Бо посралися в коментарях — це одне, а Терехов зробив — інше. І все.

К.П.: Це просто різні стадії. Спочатку повинен бути срач в коментарях, а конструктивне обговорення — це вже наступний крок. Завдяки срачам ми будемо розуміти, що є, кому приходити в цю конструктивну площину і на це є запит. А не просто кучка активістів сидять і такі: «От культурна спадщина, давайте її збережемо!». Те, якими будуть міста в майбутньому, повинно хвилювати більшість, а не тільки активістів.

Найближчим часом читайте у нас на сайті конспект ще однієї дискусії в межах Brave Culture — «Сьогодення української культури, можливості ззовні та опора всередині».

Ліна Плуженко

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.