Головна » Люди » Случилась поэзия. Fandorina

Случилась поэзия. Fandorina

26.04.2021

Люди

Час прочитання: 8 хв

Дмитро Кузубов

В серии «Случилась поэзия» мы пытаемся понять Харьков через призму его поэтов.

Сегодня ключ к шифру ищем в поэзии Fandorina.

Как со мной случилась поэзия?

Бессознательно или, правильнее сказать — неосознанно поэзия была со мной, сколько я себя помню. Забавно, но в этом и кроется вся суть: ее прелесть и драма, если угодно. Сейчас попробую объяснить…

В общем, меня всегда тянуло к ней, как к средству выражения и никаких проблем с ритмами, рифмами и созвучиями не возникало. Но что такое «поэзия» для других? Это, допустим, какие-то там абстрактные специфические способы складывания слов в определенной последовательности или же уже готовые произведения — стихи условных Есениных, Блоков и прочих Винни-Пухов.

А для меня поэзия — это вполне конкретный «крокодил». В том смысле, что я воспринимаю ее, как себя, как соседа, как кошку Дуняшу; мне условная школьная учительница казалась более абстрактной, чем поэзия. Я будто всегда знала, как она устроена, как с ней обращаться и когда ее лучше не трогать.

Для меня чувствовать (знать?) поэзию — словно «видеть» каждое слово в отдельности обнаженным и потенциально готовым к взаимодействию с другими, но вместе с тем и быть готовой остановиться, когда это взаимодействие обретет максимально пригодные очертания.

Да, это объяснение может показаться витиеватым, но только потому, что сложно удачно подобрать слова для описания ощущений. Слова всегда искажают, формализуют, отдаляют, ставят чувства под стекло в рамочку: вот, посмотрите — это радость, а это — любовь! В какой-то момент я увлеклась этой формализацией — мне стало недостаточно чувствовать, я хотела еще и понимать. Наверное, попала под мимолетное влияние со стороны: что стихи — это не серьезно, что мировая слава мне не светит (как будто это было моей целью?), что подростковый возраст закончился, а с ним — и эта склонность к романтизации. Но не тут-то было: она возвращалась снова и снова. И я всякий раз заново осознавала, какой это вызов и ответственность — подбирать нужные слова.

Мои прежние отношения с поэзией — это история с вечными побегами, игрой в прятки. А в итоге я всегда проигрываю. Она всегда настигает, говорит и думает через меня, хотя мне – безусловно – кажется, что все устроено иначе. Но пора признать, что исход очевиден: я всякий раз сдаюсь в плен, поступаю на службу, бросаюсь в ноги, становлюсь ее адепткой, жрицей, валькирией и прочим камердинером. Или наоборот? Я не знаю. В конце концов, для поэта «чувствовать» и «понимать» — суть одно и то же.

Вона визирає зненацька титрами:
углиб хутра хитра — Орочимару.
Вона з’являється, як примара.
[Міцно тримаюсь за ці півсекундні марення,
ба більше в мене нічого й немає]

Я нею хизуюся, наче брендом.
Болотяні очі п’янкі, мов бренді.
Не триндіть мені за всілякі брєдні,
я від п’янок відкошую — зверхній денді.

Шукайте де-інде дітей-індиго,
пихатих індиків з книжками під пахвами!
Я складаю два пальці отак: «піф-паф» вам,
розверещались: ніф-ніф, наф-наф…

Чужі почуття обертаються снафом,
а в мене весна, на душі так душно.
[Я, закоханий, схожий на Джорджа Буша —
в сім’ї не без виродка].
Я об’єкту зітхання смарагдові очі вирву,
щоб вона не зомліла від власного відображення.

Вона ж буде ходити сумна і чомусь ображена.
Я залишу ці враження трилерам Трієра,
бо ж вона, мабуть, не про такого мріяла,
точно не про чувачка із манічкою,
який щоночі кличе її зі свічкою,
[щодо мене сусіди давали свідчення]

Та нам немає, про що сперечатися,
ПЕРЕХОДИТИ НА КАПС ЛОК У ЧАТАХ.
Якби я писав корифеям або коринфянам,
тоді б і до неї звертався цитатами.

Але поки я безіменний і безталанний,
та чомусь всі дороги ведуть до неї,
її білі плечі, мов Піренеї —
за собою манять удалечінь,
я не маю на те причин.

У него и лицо, и тексты шероховаты,
а меня пора бы собрать воедино —
скоросшивателем.
Скорость мысли сшибает на ровном месте.
Весна — это лучшее время мести.
Весна — это время расплат, искусства, коварной этики,
но вскоре иссякнет всякое,
скоро пройдет и это.

С меня все — как с гуся вода,
мне смешно и тошно от «долго» и «навсегда».
Есть лишь чувства: долга, вины, стыда…
и все на этом, пойми.
Невнесенная ясность, пожалуй, лучшее, что случалось с людьми.

Но какой же он цепкий, засевший щепками,
мелкой дробью дробовика.
Моя поступь размеренна и легка.
Я — свидетель по делу о не случившемся
в адрес конкретного чудака.

[Мальчик почти переспал с половиной города,
ему улыбаются здания и издания.
И даже женщины, каверзные создания,
говорят об этом немного с гордостью]

Это текст без фамилий, без фамильярностей,
словарных выпадов, вензелей.
Я живу, чтоб узнать: бывает ли веселей?
Или так до конца на доске тоски по волне грести?
Остается верить в небо да колоски,
отпуская птиц и глотая колкости,
словно шпаги индийский маг.

Человек человеку — волк, человек человеку враг?
Отступай от рамок, оков и врат:
человек человеку — текст, человек с человеком в такт.

Картина мира трещит по швам,
я цепляюсь подошвами за контексты и кружева,
повороты витиеватых смыслов, совместных троп.
Мальчик сплетает ковер из строк,
и узлами с изнанки скользким и вязким маслом
сочится его ирония
слово за слово.

Аромати вина і диму,
підкрадаючись, б‘ють у ніздрі.
Ти — одягнута в обладунки
проти вгашених ассасинів.
Я тобі навіть трохи заздрю,
бо не маю такої сили
проти лялечок з марципану,
післясмаком — солодка слина.

Погляд скоса проходить наскрізь,
і я ледь відчуваю лезо.
Заплановане садо-мазо
переповнене антитезами.
Протиріччя цинічних жартів
і невдалі нічні обійми,
вибачатися вже не варто —
б’єш словами, як ножовими.

Забирайся в пітьму і швидше —
там тебе роздивлюся краще:
в мене — інфра-
червоний погляд
на твій ультра-
протестний статус.
На твій супер-
стоїчний кодекс
я поклав би
…
свої долоні.
В тебе витримка тамплієрів.
Я не тямлю, як непритомний.

Ти тонула на переправах,
протидіяла перепонам,
закликала на барикадах
легіони до оборони.
Ти здобула усі можливі
артефакти і медальйони.
У твоїй перспективі зали,
павільйони і стадіони.

Бачиш, я відкладаю зброю.
Вислизай із залізних латів.
Між юродивих ерудитів,
між поснулих вночі солдатів,
обертайся навколо шиї,
безтурботно лягай на плечі.
Я охоче тебе врятую
від душевної порожнечі.

Проходи — садись,
я тоже не знаю, где мы и почему.
В этом городе только и разговоров, что про чуму,
про дешевый спирт, сигареты и ветчину.
Я пришла сюда, чтоб почувствовать тишину:

как она загрохочет в моих ушах, будто кило гвоздей,
затрепещет под рёбрами, словно птенцы в гнезде.
Заскрежещет между зубами, как леденцы,
но коли здесь ты…

то подвинься ближе
и смотри, как закатное солнце лижет
кошачий загривок города,
как весенний воздух звенит от холода.
Хочешь, я научу тебя пить без повода
повседневную благодать?

Расскажу, как «некогда» превращается в «никогда»,
как нелепых случайностей череда
образует ровные берега.

Покажу, как гляжу на тебя, и каким ты кажешься,
то бишь, насколько в итоге важен
ракурс фигуры, текстура кожи;
я скольжу пока только взглядом, а позже…

Дым сигарет и вечерние фонари,
мир снаружи жесток и реален, а здесь — внутри —
все, чего мы боялись, сюжет коварен,
утончённый фантазм между тысячи наковален.

Не рискуй подходить к последнему рубежу,
эта площадь к утру превращается в полигон.
Хочешь, я напоследок тебе чего-нибудь расскажу?
и затем уже
выйду вон.

Чому ти на мене так дивно дивишся,
загорнута в думи задимленим вечором?
У нас нічого з тобою не вийде —
ми пазли з різних сюжетних версій.
(Ти від Бертона, я — від Кубрика)
Рубрика полюсних протиставлень.
Облиш, це смішно,
але, припустимо, що ти скажеш?

Заради Бога, це гра у хованки,
гра у бісики, пульс у скронях.
Знімай свої в‘язані светри без остраху,
я облишу рожеві худі.

Хелоу-кітті. Я хочу вийти
з усіх історій, пустих призначень.
Дивись на мене суворим поглядом,
бо це єдине, що має значення.

Ти губиш пальці у рухах танцю,
складаєш губи в усмішку кішки,
тобі немає чого боятись,
тобі не варто круглити спину.

Мене не зупинить цих слів примарність,
потік повинностей, бік формальностей.
Ти, певно, скажеш — я ненормальний.
Нічого нового, я звик до крайнощів.

Я краю очі твоїм обличчям,
відбитком пальців, холодним лезом.
Я не сприймаю тебе, як жінку,
ти — вищий ступінь, ти — вік заліза
в печері диких неандертальців.
Ти — слово, влучне та іронічне,
а я не знаю, з чого й почати:
з занадто приватного чи ліричного.

Я заліковую рани серця
і вже боюся ловити погляд.
Я не сприймаю тебе, як жінку,
але нервую, коли ти поряд.

У путей, что приводят тебя ко мне
отчетливо нет причин.
Это, по сути своей, не дороги, а тупички.
Отсыревшие спички, забытые вещи,
вскользь пророненные слова,
которые я наделяю весомым смыслом, особым стилем,
что состоит из радужных перспектив,
а мир вокруг — превращается в детектив.

Этот сюжет пережеван и перемолот.
И, возможно, однажды его переснимет Нолан,
как мы обсуждаем политику и крамолу
в полумраке комнат, наполненных незнакомцами,
под барным столом переплетаясь пальцами.
И, кажется, будто вокруг все пялятся,
но в душе мне нравится,

правда, нравится.

Будто нет преград и оценок мнений.
И не нужно путать местоимения,
обращаясь к тебе по имени.
Мы смотрим, как сходятся в точку линии
из неона
и по всем законам
дышим сбивчиво и неровно.

Тут нечего думать, и все заведомо решено:
эти стены пропитаны дымом и тишиной,
но с тобой почему-то всегда «фиолетово» и смешно —

оттого и страшно.

Когда рухнет последняя башня
из смысловых слоев,
каждый из нас останется при своем,
иронично скалясь.
Но пока умножается их объём,
тихо бьется огонь,
приближающий апокалипсис.

Руки ринку рабів пропонують мені товар:
антикварні бюсти, квадратні таці, набір дзеркал;
канделябри — барокові і важкі,
стародавні рукописи і книжки.

Я залишу тут гроші і хтиві свої грішки.
І не буду думати ані трішки:
ось мій бог, ось поріг і ліжко.

Хай ворожки до тебе свої простягають ніжки
і дружньо оближуть хвилями бережки.

А я ж — так ніжно, одним лиш поглядом
пробіжу марафон на поверхні твоєї шкіри.
І зроблюся гіпсово-байдужою, лицемірною;
зажонглюю жартами й каламбурами:

«в тобі, милий, усе найкраще від Епікура,
страждань вампіра, вистав Мольєра;
і будь-яка редактура — карикатурна».
Ти доводиш мене до ручки
і револьвера.

Хай стискається серце, губи, холодні пальці.
Наді мною сміються вечірні вулиці.
Я питаю у перехожих,
мовляв, чи Рай це?
А вони всупереч обертаються
Вельзевулами.

Вибачай, не впізнала крізь призму сутінок:
пізні прогулянки, блиск ліхтариків.
Обирай, що захочеш: між двох пігулок —

палкі поцілунки без обіцянок.

ти вдаєш, що тобі все одно і блукаєш містом,
а мене — дратуєш, як феміністки
четвертої хвилі власного гніву і владного дискурсу.
Я не маю ні сил, ні ресурсів на розгляд кризи:
ти — блокбастер, а я — до нього невдалий тизер.

Контроверсійна, в дивацькій своїй красі,
ти вийшла з метро, з імбирного тіста,
із променів дисперсійних, з піни метамодерну.
А я вийшов з себе, і зву це — лікантропією,
проти якої ні ліки не владні,
ні терапія.

А на вулиці — вулик з дівчаток-бджілок,
в них медові парфуми і шопери —
з Мунком-Моне-Матіссом,
але в кожної з них –
обличчя з твоїми рисами.
І мені незручно, задушливо
і затісно.

А тому я втечу з цього клятого міста,
втечу від тебе.
В мене кілька десятків виправдань і причин.
Відійду на безпечну відстань, аби не чути,
як же нестерпно голосно ти мовчиш,

а підошви твоїх черевиків здіймають гамір
усім засторогам наперекір.
Втім, я маю твердий і доволі рішучий намір, –
без образ — бо нав‘язливі образи — перебір.

Твій єврейський ніс і зачіска «Гітлерюгенду»
будуть ще довго мені ввижатися.
Навіть думка про тебе здатна завдати шкоди,
неначе походить з концепції фільму жахів.

Відчуваю себе комахою під лінзою інсектолога.
І аби не бачити в кожній другій — ворога,
я спробував придушити паніку,
змінити думки,
перемкнути канал і тумблер, але з екрану твоїми очима
на мене дивилася в розпачі
Грета Тунберг.

И не будь я бездарен,
посвятил бы тебе не строчку, а целый стих.
Он, как ты, был бы белым.
И каждое слово, как псих,
я бы вывел не мелом, а известью —
пусть разъест мне кожу.

Нашу близость кто-то назвал бы низостью
(моралистов я не люблю до дрожи —
они судят: от мужеложства до пьяни),
а я никому (и тебе) ничего не должен
и рад, поскольку подобной мне дряни
тебе лучше не знать.

Оставаться друзьями
нам предпочтительней на расстоянии.
И «никогда», чем «позже».

…

Быть «благородным мужем»
куда престижней, чем мучить музу.
С кем и какими он связан узами —
(как бы помягче?..) совсем плевать!
Уж кого-кого, а его затащить в кровать
куда проще, чем англичанам с французами воевать.

Но каждый раз, напрашиваясь на бой,
подмигнет этот «пьяный и молодой»,
а ему в самый раз воспитывать спиногрызов —
объяснять про пенальти и угловой,
проклинать метастазы и компромиссы.

…

Я считаю, что мир — дешевое шапито
и все чаще бываю счастлива от вина.
Ты умен, но зачем мне нравишься и за что,
позволь, я решу сама.

…

«Говорят, что суть человека — в его потомстве,
я, стало быть, бесполезен», — проронишь, слова дробя.
На нашей улице снова садится солнце,
крыши дарят приюты людям и голубям.

Затихнет шум и смех дворовых ребят,
а в этих стенах биологию рвет упорство.
В этих стенах. Стихи рождаются.

От тебя.

Молочний шлях полонить Молодшого Плінія.
Чергова історична сюжетна лінія
не навчить молоде покоління,
як жити, любити чи помирати,
як обирати причетних до магістрату,
як руйнувати грати і зиккурати,
цитувати Тацита.

Відрізняти сміливця від хтивця.
І кому законом під носа тицяти,
а кому — ікони і патериця.

Втім, помиляється навіть Пліній,
накликаючи помсту та гнів Еріній,
він плутає назви —
і Плутарх його підіймає на сміх,
а разом з ним — і традицію репортажу.
Пліній зітхає, і каже, що час покаже.

І час показує:

Повсякденність, події, казуси —
городяни ховають голови, ніби страуси,
А в палацах — вино і солодкий аґрус.
Місто втрачає республіканський статус.

Неронів лякали харонами-Цицеронами,
але в їх природі — війна до скону
перевагою жалити скорпіонами.

Це не блог, не влог —
методична праця.
Ти ні цар, ні бог —
голова на таці.

І коли за життя не зазнав дотацій,
епілог простий —

без пустих овацій.

Обложка — Екатерина Дрозд, фотографии на обложке — Катерина Беззубец

Другие выпуски из серии «Случилась поэзия»:

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.