За містом
Лист до Харкова. Владислав Романьков

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів. Тож відтепер в рубриці «Лист до Харкова» ми збираємо їхні історії.

Сьогодні свій лист до міста-героя написав співорганізатор серії інклюзивних вечірок «Ворожба» Владислав Романьков aka Soven зі Львова.

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів. Тож відтепер в рубриці «Лист до Харкова» ми збираємо їхні історії.

Сьогодні свій лист до міста-героя написав співорганізатор серії інклюзивних вечірок «Ворожба» Владислав Романьков aka Soven зі Львова.

Останній притомний спогад про тебе — це вокзал, хаос, банош з мов та акцентів медичних студентів, тепло долонь напівсвідомої мами і очікування неминучої смерті. З останнім пронесло.

Направду, я ніколи не відчував себе частиною тебе. 19 років ми існували ніби паралельно і ніколи не перетинались. Бо я ж і самого себе не знав, то як я міг знайти контакт із тобою? Вже п’ять років минуло, як я проміняв тебе на столицю без краплі жалю, в безглуздій надії, що інша точка на мапі допоможе загоїти мої рани.

Єдине, що лишилося на згадку про наші аб‘юзивні відносини — це любов до великих масштабів та нескінченна криниця історій для мого психотерапевта. І ще мої старенькі, для яких смерть — це не біологічний термін чи екзистенційна дилема, а покинути свою квартиру зі скрипучими диванами. Як сказав мій дід: «Воно старе і брудне, але моє, і кожна пилинка має значення». До цієї думки в своєму житті я йшов довго, чесно кажучи. Дякую за урок самоприйняття, діду.

І ось ми в теперішньому часі. Після місяців жаху, апатії та відчуття, що «я не впорався» (а хіба повинен був?), як у фільмі жахів з‘явилося «воно» — відчуття, що нарешті у житті «все добре». (Тут би я закрив цей допис від обурення, але зачекай).

Я розплющив очі і побачив навколо себе спільноту друзів, з якими став близькими як ніколи, тітку з Мюнхену, з якою не спілкувався рік через відчуття провини, можливості до самопізнання у кожній можливій ситуації, красу у бруді на черевиках із секонду та вперше дійсно щасливого себе. 

По-перше, так сталося «випадково»: я дуже довго і наполегливо працював над усвідомленням себе та своїм ментальним здоров‘ям. І так збіглося, що свої перші грандіозні результати я отримав під час повномашстабного вторгрення. 

По-друге, це ілюструє те, про що кажуть психологи: під час війни тривожним людям найлегше за всіх, бо це дає нам право на «обнулитися» і почати все спочатку. Так відчув себе і я: врівноважено, з відчуттям, що все під контролем, а те, що ні, можу порєшать або прийняти як є. Вперше за 25 років. 

І що далі? Навколо смерть, відвага, віддчай, пекло, любов батьків до дітей, що йдуть на фронт і навпаки. А тут це моє «преісполнілся». Чому саме зараз, трясця його матері? Я питав себе. І нікому про це не сказав, вперше за шість місяців поїхав до тебе наче в гості. З відчуттям цікавості, страху та нудьги від того, що все настільки добре, що аж соромно.

Те місто, що я побачив на власні очі, не відрізняється від того, яким тебе бачать інші. Але цього разу на згадку про тебе я лишаю дещо нове — це спогади про людей, які там живуть. Тих містян, що роблять тебе тобою: комунальників, пожежниць, рестораторів, музиканток, кондукторів, таксистів всіх можливих гендерів та моїх діда і бабусю. Людей, які мають сміливість чи нерозсудливість залишатися вдома. 

І в цей момент все прояснилось: я не цінував тебе, бо не цінував людей навколо, не цінував себе. Вставши на ноги, я зміг прийняти тебе (себе), подякувати за досвід та відпустити. І рухатися далі, допомагаючи тобі чим можу, заміняючи тих, хто вже втомився. Я дуже вдячний за все, що було між нами і може все ще буде.

За останні пів року моє життя змінилося на краще. Я став харків‘янином не тільки за пропискою.

Обкладинка — Катерина Дрозд


Інші листи до Харкова:


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.