Головна » За містом » Лист до Харкова. ЁШ

Лист до Харкова. ЁШ

22.06.2022

Час прочитання: 3 хв

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів. Тож відтепер в рубриці «Лист до Харкова» ми збираємо їхні історії.

Сьогодні свій лист до нашого міста написала активістка, голова ГО «Феміністична майстерня» ЁШ із Лондона.

«Я на площі Пролетарській!»

«Ого, я думав, ти в центрі, я рухаюсь в протилежному напрямку…»

«Так я в центрі. На Пролетарській! Не метро Пролетарська, а площа!»

«А це де?»

«Як, ти забув? Ну тепер це Павлівська…»

Харкове, так почалась остання тепла ніч, яку я провела з тобою, в листопаді 2021-го.

Останні 10 років жила у Львові. В Харкові щоразу на вписках, щоразу приїжджаю, щоб зустрітися зі старими друзями, чекнути нові написи на Прайд-хабі, поїсти смачно і дешево в «Каші Маслом», порівняти кав’ярні зі львівськими та зацінити нові громадські простори.

Парк Горького оминаю. Він був останньою краплею, поруч з не дуже вдалою романтичною історією та виснаженням від роботи в кінотеатрі «Боммер». Коли рубали дерева в лісопарку, разом з моїми друзями та подругами-активістками, які сиділи на них, щоб прокласти нову, непотрібну, автомагістраль, я зрозуміла, що настав час валити. В мене зникла надія щодо розвитку міста і було надто боляче бачити погані урбаністичні рішення.

Але я продовжую спостерігати звіддалік та вболівати за тебе, Харків.

В той вечір в листопаді наша зустріч з другом почалась із суперечки про декомунізацію вулиць. Я б ні за що не перейменувала площу Пролетарську, ця назва для мене — про емансипативну боротьбу робочого прошарку, яка завжди актуальна. Для друга це маркер для позначення свій-чужий. Наші реальності зіткнулись — моя, де я виступаю за солідарність і взаєморозуміння, а також проти мілітаризації суспільства, і його — де, потрібно готуватися до оборони рідного міста, вчитись користуватися зброєю та розпізнавати зрадників здалеку. Ці речі справді погано поєднуються — розбудова толерантного суспільства, і підготовка до оборони від сильної сусідньої держави-агресора. Ми ще довго сперечались, що треба робити.

Ми зустрілись в пабі Red Door, вхопивши там по останньому пиву під закриття, продовжили обговорювати спектри політичних поглядів у Benedict. Смачний whiskey sour, затишне світло, але здавалось, ми занадто веселі і політично заангажовані для цього місця в ніч понеділка.

«Чи є в Харкові ще бари, яка працюють в таку годину сьогодні?» — запитала я в свого друга. І він повів мене добре знайомими шляхами до ХНУРЕ, освітленими Сумською та проспектом Науки (щодо перейменування якого я не маю нічого проти), темним сквером Воїнів-інтернаціоналістів, і в якийсь момент ми пірнули в темні складки міста, де я відчула, що загубилась.

Ви знаєте, як це приємно загубитися в центрі міста, яке добре знаєш… Ми зайшли в якусь урбаністичну шпарину, де раптом з’явились відчинені двері. Спустились сходами вниз і потрапили в бар Switch. Вау, я думала, що такі місця безнадійно програли в змагальній ринковій економіці, яка славно продовжує «купеческие» та імперські традицій Харкова.

В барі Switch була чудова автентична і байдужа атмосфера. І цей неймовірний великий акваріум. Людина, яка спить на барі. Божевільні відео на плазмі, які не пасують ні до чого з навколишнього ландшафту. Ми взяли коньяк і чай і посиділи трохи на шкірзамінному дивані.

Та ніч залишила в мені новий теплий зв’язок з тобою, привід повертатися і продовжувати наш політичний діалог.

***

Я згадала Switch тепер, натрапивши на фільм грецького фільммейкера та журналіста Alexis Daloumis — Kharkiv Recovering. Мій друг пішов добровольцем, отримав поранення. Бар перетворився на шелтер, гуманітарний центр і залишився місцем автентичної тусні. Алексіс помітив це. Як і загальну атмосферу проживання війни в Харкові.

Його фільм — це наближення до інтимних просторів людей, які борються, працюють і відпочивають на війні. Алексіс уникає саспенсу, динамічного монтажу та сенсатизації, які настільки часто використовують провідні журналісти, що й не дивно, чому всім набридла війна в Україні.

Мій шлях до смакування незалежного кіно почався з Харкова, з «Боммера». Тепер я знаю, як підібрати слова, щоб зацікавити глядача переглядом таких документальних робіт. І з радістю застосовую ці навички, аби допомогти привернути емпатію світу до тебе, Харків.

Ми переможемо, і ти будеш центром подій, досвідів і правильних урбаністичних рішень.

ЁШ

Інші листи до Харкова:

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.