Люди
Підозрілі особи. Павло Дорогой

«Підозрілі особи» — серія матеріалів, в межах якої «Люк» знайомить вас із роботами художників, дизайнерів і фотографів.

Сьогодні під нашою підозрою Павло Дорогой — харківський фотограф та режисер документального кіно. Почавши зі зйомок у школах та весіль, Паша перейшов на документалістику та репортажі, працював з архівами. А потім в наше місто прийшла війна — і він став фіксером для іноземних ЗМІ, щоб мати можливість побачити все на власні очі.

Поговорили з Пашею про архітектурну фотографію, життя людей у метро, журналістів-стерв’ятників та задачі документалістики.

«Підозрілі особи» — серія матеріалів, в межах якої «Люк» знайомить вас із роботами художників, дизайнерів і фотографів.

Сьогодні під нашою підозрою Павло Дорогой — харківський фотограф та режисер документального кіно. Почавши зі зйомок у школах та весіль, Паша перейшов на документалістику та репортажі, працював з архівами. А потім в наше місто прийшла війна — і він став фіксером для іноземних ЗМІ, щоб мати можливість побачити все на власні очі.

Поговорили з Пашею про архітектурну фотографію, життя людей у метро, журналістів-стерв’ятників та задачі документалістики.

З чого все почалося

Нещодавно я зрозумів, що моє улюблене світло — червоне. Я часто сиджу вечорами з таким світлом. І довго не одупляв, звідки така пристрасть? 

А потім згадав: мені дуже подобалося з батьком в дитинстві у ванній проявляти фотографії. Батько був фотолюбителем, як усі тоді, знімав для себе, проявляв, друкував, тому що інакше не можна було. Але оця магія, коли у тебе в цій ванночці з проявителем з’являється фоточка — це було прям охуєнно. 

Тож мій інтерес до фотографії точно з дитинства, дякую батьку. Хоча тоді в мене не виходило, тож я не дуже від цього кайфував. Це я потім вже зрозумів, що всі навчаються, це нормально.

Моя фотографічна кар’єра почалася, коли мені було десь 20-21 рік, з оголошення в газеті: «Обучим, трудоустроим фотографов». Це ще з 90-х у Москві чуваки знімали по школах, прямо майже вся Москва була під харківськими! Думаю, прикольно, я вмію знімати, мені цікаво. 

Тож десь у 2009-му поїхав у Москву. І отримав великі навички не стільки у зйомці — хоча і у фотографії також, бо треба було робити швидко та якісно — але у комунікації, бо потрібно було спілкуватися з дітьми. 

Рік працював фотографом, знімав випускні всякі, дітей у тупих костюмах, а потім два роки — менеджером. Потрібно було кататися і домовлятися про зйомки з директорами, завучами, вчителями, щоб «застовбити» школу. Це мені вже подобалося менше, але все одно. Пам’ятаю, як я розсікав по Москві на «Таврії» з написом ззаду «Гаврюша», таким шрифтом, як Lamborghini. І як це радувало людей, які їхали позаду.

Тоді я став більше цікавитися фотографією, в Москві в мене був інтернет, а в Харкові навіть компа не було, я доволі скромно жив. Чомусь мене зацікавили саме зйомки весіль. Я надивився цих відео, що називаються «Майстри весільної фотографії», є така серія про відомих у світі фотографів, серед них реально круті чуваки є. Дуже ними надихнувся, повернувся у харківську реальність 2012 року знімати весілля, а тут треш і угар просто. Я не хотів залишатися у Москві, це дуже тяжке місто, а Харків… ну як можна взагалі не хотіти тут жити?

Тож я повернувся, став займатися весільною фотографією потихеньку. І фотографія росла, і весілля росли, багато чого вже змінилося з того, як ми з колишньою дружиною, тоді дівчиною, починали це робити. Тоді б мені такі весілля, які зараз! У той час взагалі ніхера не було, ніхто не розумів, що таке виїзна церемонія, кейтеринг, що можна десь у полі зробити весілля. 

Я довго тащився від весільної фотографії, змінював підхід, мені то одне, то інше хотілося знімати. З часом став більше займатися репортажами, вже не хотілося знімати постановочні прогулянки на закаті, хотілося чогось справжнього. У мене навіть девіз такий був, хештег #честнаясвадебнаяфотография. Ідея була, що не треба прикрашати реальність, вона вже красива.

Репортажна, документальна, архівна фотографія

Десь році у 2015-му я побачив у Facebook пост харківського фонду «БФ Волонтери: Дорослі-Дітям». Вони тоді їхали допомагати багатодітній родині ромів. Я поїхав з ними, і мене вразило, як можуть жити люди. Бо якийсь час я перебував у такій бульбашці: всі ці весілля, прекрасні емоції, все у житті красиво і заєбісь. І тут потрапив у будинок із земляною підлогою, де люди живуть у нелюдських умовах. Воу, думаю, ніхуя собі, і таке навіть можливе? 

Тоді мене став цікавити весь цей зворотний бік життя. Я поїздив по інтернатах: Ржавецький психоневрологічний, школа-інтернат у Високому…. Приблизно у 2016-му мене стала цікавити документальна фотографія. Навчався цьому онлайн. Але ще не розумів, що саме мені цікаво, доки не побачив фільм «У пошуках Вів’єн Майєр». Це документалка про геніальну фотографку, яка дуже круто знімала Чикаго. Але відомою вона стала тільки після смерті, завдяки чуваку, який знайшов її архів, дуже багато плівок, і провів ціле розслідування. 

Тоді я пішов на нашу барахолку і знайшов свій перший архів. Це сім плівок, знятих з 1937 по 1954 рік. І є ще сайт, який оцифровує щоденники, я вибрав на ньому той, що найбільше підходив до знімків. Cпочатку це було відео тексту та фотографій, потім — така тоненька книжка, як зін. А далі на лабораторії для молодих документалістів Indie Lab в Києві зробив свій перший документальний фільм «Дневник 1937».

Ще у мене є проєкт «Без намека на искусство»: я знайшов великий архів чувака, який жив на Салтівці. Він тестував об’єктиви і робив дуже багато однотипних знімків. Лише коли я відсканував весь архів, зрозумів, що це просто вид з вікна його квартири: різні роки, різні сезони. Або у нього є плівка — 72 селфі! І він не просто себе знімає, а ще й кривляється.

Мені дуже цікава архівна фотографія, і зараз у мене лежить, напевно, штук п’ять архівів з нашої барахолки. Я знаходив там плівки архітекторів, які працювали в Харкові, якихось дивних загадкових чуваків, які знімали себе дуже багато. 

Мені давно подобалися, зокрема завдяки Розенфельду, наші купецькі будиночки кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя, район Полтавського шляху, Москальовки.

Потім я познайомився з Женею Губкіною, архітекторкою, дослідницею радянського модернізму по всій Україні. Вона почала мене залучати щось фотографувати або фільмувати для різних проєктів. Ми разом працювали над путівником по архітектурному Харкову. Радянська архітектура довгий час мені не подобалася, бо в ній треба розуміти контекст, час, виразні засоби, стиль.

Перед війною ще встиг з’їздити у Слов’янськ і Краматорськ, Київ, Черкаси, познімати для проєкту «Архітектура пізнього соціалізму». Це був спільний проєкт із House of Europe і чехами, і нещодавно, вже під час війни, була виставка у Брно. 26 лютого я ще мав поїхати в Карпати, в Івано-Франківськ, там знімати. Але зрозуміло, що нікуди не поїхав.

Повномасштабне вторгнення. Робота фіксером

24 лютого я був не в Харкові, у Рай-Оленівці. Тут було тихо-спокійно, звичайний зимовий день, сніг лежить, пташки співають, пічка гріється, краса. Тихе життя як воно було, так і залишилося. А новини, які я читав, були дичиною повною. 

Пів дня, здається, я ходив і намагався тупо зрозуміти, що мені взагалі робити. У чатику документалістів хтось написав, что потрібні англомовні фіксери [люди, що допомагають працювати іноземним журналістам, які не знают місцевої мови — «Люк»]. Я сказав: «Давайте, я готов, у мене є права, але немає машини». 

Так 24-го о другій годині дня я виїхав у Харків, навіть не взявши зарядку для камери, бо думав, що просто сяду на маршрутку і повернуся.

Для мене робота фіксером давала можливість познімати. Я став відразу пробивати дозвіл, але це ж довга канітєль. Тож перші тижня три знімав без доволу. Потім подумав: «Коротше, паспорт у мене є, я харків’янин, я фотограф, ідіть нахєр!». Звісно, пару разів постояв під дулом автомату, не без цього… 

24-го почав працювати з Al Arabiya, і вони відразу такі: «Куди ти нас можеш повезти, що показати?». Я кажу: «Я знаю, де російський танк стоїть». І ми поїхали на Північну Салтівку, туди, де БТР стояв. Це був перший, який я побачив. Там поруч працювало ПВО, це я вже з часом зрозумів, але тоді нам здалося, що ми потрапили під обстріл. 

Після цього оператор сказав, що він їбав їздити в такі місця, і ми з ними просто сиділи чотири дні в готелі Kharkiv Palace, я перекладав їм новини з телеграму і пояснював, де що і як. Ну, ще до намету на площі вони вийшли познімати якогось-там лютого. 

До речі, дещо я досі не можу зрозуміти: 28 лютого абсолютно всі журналісти, які були в готелі, тупо зібралися та з’їбали. А 1 березня прилетіло в обладміністрацію.

У Kharkiv Palace я познайомився з фотографом із Washington Post, він порекомендував мене чувакам із Vice News. Вони скоріше журналісти-документалісти, і те, що вони роблять, — не зовсім кіно, але вже й принаймні не телевізор, достатньо глибоко копають. Мені сподобалося з ними працювати. Потім я був фіксером у Der Spiegel, фотографа Максима Дандюка. 

І ще приїздив до нас Джеймс Нахтвей, дідулька такий, зірка світової воєнної фотографії. Про нього є хороший документальний фільм «Воєнний фотограф». Дід був у всіх жопах світу, які можливі, напевно, з кінця 80-х. Звісно, коли він приїхав, я думав: «Вау, я фіксер Джеймса Нахтвея, я тримав провід Джеймса Нахтвея, коли він робив фотку!». Але виявилося, що він мерзотний, дуже цинічний, блять, дід. Реально неприємний, всіх зайобував, дуже йому хотілося лізти в якусь жопу жопошну. Я таких потім називав «стерв’ятники».

Пам’ятаю, як ми були на Академіка Павлова, там прилетіло кудись на СТО і пробило газопровід, тому їбашило полум’я. І йде чувак з велосипедом — не те щоб він на вигляд бомжуватий, але просто чувак з велосипедом у лютому… І журналісти, Господи, вп’ятьох на цю людину! Я розумію, що це дуже барвисто виглядає: чоловік з велосипедом, на фоні херячить вогонь, зрозуміло, що картинка. Але мені це було неприємно. 

Зрозуміло, мені хотілося розповісти про те, що відбувається. Але це мій дім. Я нікуди майже й не їздив більше, не мотався задля контенту. Для мене знімати більше було про те, щоб побачити на власні очі та повірити.. Бо я до кінця, напевно, як і усі ми, не вірив, що таке, блять, можливе у ХХІ столітті від нашого «прекрасного» сусіда.

Робота фіксером емоційно дуже втомлює. Останньою краплею для мене була історія, яку ми знімали з Криштофом, журналістом Der Spiegel, про Олега Коваля і його дружину Юлю. Вони з Салтівки евакуювали людей, прилетіло в будинок, і Юлю вбило. Їй було 23 роки, здається…

Я цього чувака не знав, мене знайомі з ним звели, і він захотів поділитися історією в пам’ять про дружину. Ми приїхали до цього Олега, йому років 40, він виглядає як бандос. І він реально бандос, цього не приховує, каже: «Раніше у 2000-х у мене були угрупування, зараз відійшов від справ». 

Ми їдемо в тій машині, Олег розповідає, як вночі його накрило, і тільки собака його врятувала, бо чухала йому спину так само, як його дружина Юля. Він повіз нас на місце, де все відбулося, і розповів, як це було. Вони чекали на людей під під’їздом шістнадцятиповерхівки, ті запізнювалися, а через дорогу його тренажерний зал, де він викладає, де вони з дружиною познайомилися. 

Олег пішов туди за протеїновими батончиками, які його дружина любить. Коли зайшов туди, їбанула ракета, його присипало там, але він виліз, тільки без кросівок. Йде з цими батончиками, думає: «От Юля вважає, що я вже дуба дав, а я живий». А вийшло все навпаки. Там біля авто було четверо чи п’ятеро людей, і всі залишилися живі, крім неї. Він розповідає це біля тієї машини, розйобаної в хлам, нахиляється, а на землі лежить той батончик протеїновий. 

Потім він нас повіз на могилу до неї, там стоїть величезний, блять, ведмідь, teddy bear, він з квітами і з цим батончиком. І я дивлюся на це — а я тоді не знімав, тільки перекладав, і все через себе пропускав. Коли ми закінчили працювати, просто сіли, пів години пили чай і мовчали. І я після цього сказав: «Все, Криштофе, сорян, я вже не вивожу».

Серія «Следы присутствия». Документальний фільм про метро

Приблизно 19-20 березня, коли я отримав дозвіл на зйомку, я вирішив: «Все, задовбали журналісти, не хочу працювати на когось, хочу знімати для себе». Я тоді вже знав, що хочу робити документальне кіно. І з цією думкою в перший раз приїхав на станцію метро Армійська. 

Метро з перших днів війни було особистою темою, тому що там жив мій батько, його теперішня дружина була працівницею станції Армійська на той момент. 4 березня я сам спустився у метро Університет і побачив весь цей сюр, який там відбувався. Всі ці шкарпетки, розвішані на поручнях, кухні, спальні місця на платформах, у вагонах, можна ходити по тунелях. Я тоді забирав маму з Салтівки, бо вона залишилася сама, і подумав: «Ну раз така штука, пройдуся пішки по тоннелях від Історичного музею до Академіка Павлова». Це була прямо дитяча пригода.

У мене є фотографічний проєкт про метро: він називається «Сліди присутності», і я намагався знімати не людей, а те, як вони вплинули на цей простір з точки зору архітектури. Як вони робили затишним місце, яке не пристосоване для життя, як тащили туди торшери, комп’ютери. 

Пам’ятаю, як на Історичному музеї чувак сидів шпілив у якусь іграшку. На Бекетова були люди з кальянами. Цей проєкт теж певним чином про архітектуру, бо кожна станція унікальна — не так як типові європейські або американські коробки. Мені подобається, як на Пушкінській хтось під рельєфом Пушкіна поклав свої гумові капці. 

Або як люди відгорожували собі простір: на платформі між колонами, по суті, вже готові кімнати, які треба просто закрити з одного боку, щоб не піддувало.

Для проєкту я познімав майже всі станції, крім деяких на Олексіївській лінії. Туди не встиг доїхати, бо людей з метро дуже швидко виселили, протягом п’яти днів. Як на мене, просто вигнали. Розумію, що якщо б залишити їх там далі, вони б зовсім жити переїхали. Але з ними вчинили не дуже красиво, не подбали про їхню безпеку. Звісно, наш Сивий Граф розповідає, що людям надали гуртожиток, але це не бомбосховище. Бо всі люди, які були в метро, казали: «Ми тут тому, що нам тут безпечно, ми тут можемо спати». Із ними не працювали психологи, їм просто сказали: «Все, збирайте манатки, пора валити». А наші люди теж такі: «А, ну ладно, підемо помирати, раз влада сказала, значить, так треба». 

У травні я виграв грант від DocuDays на створення короткого метру, в межах їхньої програми Civil Pitch. Зараз сиджу монтую, десь після Нового року, у лютому має бути готово. І я хочу в своєму короткометражному фільмі якось показати, що люди були не готові до виселення, і це дуже швидко вийшло. 

Матеріал для фільму я знімав на станції Армійській протягом двох місяців і до останнього дня, до моменту, коли відправили потяг. Його так довго запускали, він прокидався, як звір, видавав такі звуки. Був ніби величезний черв’як, який весь світиться, кнопочки горять. І от він починає їхати, а пил, який зібрався за три місяці, починає летіти, як пух навесні, і це просто космічне видовище, якийсь сюр. Але красиво.

Час від часу я приїздив знімати у метро, залишався ночувати. У перші дні було складно, мене вся станція хотіла розірвати, бо «до нас вже приїздили знімати, і після цього у нас прильоти почалися», стара історія. Довго пояснював, що це документальне кіно, воно нескоро вийде. Потім вони до мене звикли, вже віталися, розповідали щось. Багато хто вже на мене не реагував, і в мене була унікальна можливість просто спостерігати за тим, що відбувається. А там було на що подивитися: люди читали вірші, були концерти смішні, приїздив театр музкомедії. Такий пиздець, але людям було приємно, що їх розважали, бо там, звісно, дуже некомфортно жити.

Багато хто з журналістів заходив у метро. Але вони заходили і уходили! Я не розумію, чому ніхто не залишився там пожити. Я розумію, що це пиздець, звісно. Але якщо ти документаліст, ти маєш досліджувати це. 

Мені хочеться вірити, що робота документаліста полягає в тому, що ми розповідаємо людям про те, чого вони не бачать, бо навіть не знають про це.

Останнім часом я багато думаю про естетику, читаю про це. І естетика ж не тільки про красу, вона ще й про потворство, про смішне і про трагічне. І я шукаю красу в повсякденному. Мені ніколи не були цікаві фешн, постановочні фотосесії, ігрове кіно. Я знімав там у метро і думав: «Як мені, блять, пощастило! Хто б ще це побачив?».

Це реальність. Вона така, яка вона є, і документальна фотографія для мене про те, щоб бачити прекрасне навколо нас. Навіть коли воно жахливе. Але воно все одно прекрасне.

Ольга Васіна


Інші випуски з серії «Підозрілі особи»:


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.