За містом
Лист до Харкова. Юрій Саприкін

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів. Тож відтепер у рубриці «Лист до Харкова» ми збираємо їхні історії.

Сьогодні свій лист до міста-героя надіслав event&communication manager Юрій Саприкін із Ужгорода.

До початку повномасштабної війни Росії проти України в рубриці «Лист до Харкова» різні люди, які колись жили в нашому місті, писали листа абстрактному другу в Харків.

З 24 лютого наше місто покинули сотні тисяч мешканців. Багато хто змушений був тікати у невідомість, лишаючи свої домівки, рідних та друзів. Тож відтепер у рубриці «Лист до Харкова» ми збираємо їхні історії.

Сьогодні свій лист до міста-героя надіслав event&communication manager Юрій Саприкін із Ужгорода.

Привіт! 

Пишу тобі листа, бо сумую за тобою та своїм домом. 

Кажуть, що немає більш постійного, ніж тимчасове. Виявилося, що це і справді так. Моя вимушена подорож, яка розпочалася 24 лютого рано вранці, триває і досі. Колись я мріяв не бути привʼязаним до якогось конкретного міста, пересуватись на свій розсуд і не залежати від обставин. Що ж, тепер я отримав таку нагоду. Проте зараз я навпаки відчуваю залежність від тебе, від своєї домівки, кола друзів, звичних умов та розпорядку. 

Коли минуло пів року з моменту нашої розлуки, я вирішив приїхати на декілька днів, так би мовити, на побачення. Хвилювання посилювалося по мірі того, як потяг наближався до кінцевої зупинки: Миргород, Полтава, Мерчик, Люботин… Ось вже знайомі пейзажі відкриваються за вікном.

Я готувався до найгірших емоційних вражень, натомість, прибувши до вокзалу, набув відчуття спокою, ніби все, як і раніше, і нічого не змінилося за ці місяці. Окрім шрамів… Я навмисно поїхав на таксі, щоб побачити побільше на власні очі. І стало зрозуміло, як важко тобі дався цей рік.

Увечері місто занурюється у темряву. Після початку комендантської до темряви додається повна тиша. Це приголомшливе відчуття, коли ти стоїш на балконі 14-го поверху і відчуваєш себе в якомусь вакуумі, де навколо нічого не відбувається.

Ранок почався з вибухів, але спокій нікуди не подівся, бо я вдома. Це ще одне нове відчуття, адже ніби я вдома і все гаразд, але все одно чомусь знову збираю речі та їду назад. 

Зараз триває вже десятий місяць нашої розлуки, і я продовжую сумувати. Я вірю, що найбуремніші часи вже минули. Шрами загояться, зламане відбудується, і якщо «як раніше» може і не буде, але точно буде ще краще. Колись я знову із хвилюванням буду дивитися у вікно та рахувати зупинки: Полтава, Люботин, Харків. Але цього разу це вже буде не короткочасне побачення, а справжня кінцева. Не прихисток, а дім.

До зустрічі!

Юрій Саприкін, обкладинка — Катерина Дрозд


Інші листи до Харкова:


«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.