Головна - Люди - Підозрілі особи. Васяжжот

Підозрілі особи. Васяжжот

20.10.2022

Люди

Час прочитання: 8 хв

Ольга Васіна

«Підозрілі особи» — серія інтерв’ю, в якій «Люк» розповідає про творчість художників, дизайнерів і фотографів.

Цього разу під підозрою у нас Васяжжот, або Василь Верещагін — харківський художник, автор коміксів та карикатур.

У 10 років він малював політичні мініатюри, у 15 — мав виставку на Бієнале молодого мистецтва, а зараз, у 18, вчиться на біолога в Німеччині та шукає можливості через творчість впливати на іноземців.

Поспілкувалися з Василем про політику в мистецтві, проєкти для німецького глядача, сором, а також поєднання науки та творчості.

Я почав малювати, коли мені було ще років 8-9. Мама сканувала мої малюнки і викладала в інтернет. Це вона придумала назву «Васяжжот», псевдонім, під яким я сьогодні працюю.

У 2014-му, коли мені було 10 років, я малював політичні карикатури. Мама не знала, як до цього ставитися, тому що з одного боку це прикольно, а з іншого — якось дивно. Є стереотипне уявлення, що діти в такому віці малюють квіточки, будиночки, сонечка, а я малював карикатури на Путіна і Януковича.

Якось це було в повітрі, навіть з батьками відвідував харківський Майдан — але до того, як там почалася жесть. Що таке «жесть», тоді визначали мої батьки.

Потім в мене було багато шкільних дудлів, просто сидів і щось малював. А десь у 2018-му познайомився з Колей Коломійцем із Aza Nizi Maza, наступного року зробив виставку «Гілки ти рури» під Бієнале сучасного мистецтва. До речі, воно мало знов проходити цього року, але, на жаль, через війну його не буде.

Виставку я зробив разом з іншим хлопцем, Мішей Івашурой [резидент інклюзивної майстерні Art for autism — «Люк»]. Міша ходив по харківському метро і малював його. А в мене була така графіка пласка, здебільшого з різними тваринами та механізмами, і там було багато рурів, тобто труб. Тому виставка мала таку назву.

Фото: Aza Nizi Maza/Facebook

Я тоді ще зробив наклад наліпок і почав маленькою комерцією займатися: друкував їх і продавав. І потім цю тему розвивав, у мене багато різних наліпок було.

Взагалі це теж складне питання, як говорити? Казати «до повномасштабного вторгнення» — технічно правильно, але дуже довго виходить. До лютого, скажімо так, я співпрацював з магазином Utopia 8, постачав їм всі книжки, наліпки, додруковував.

Я тоді навчався на біологічному факультеті ХНУ Каразіна, але були складнощі з навчанням, тому не мав натхнення малювати. Тож почав займатись розповсюдженням своєї творчості. Теж було круто, хоча це не зовсім мистецтво. Скоріше комерція — вже мистецтво володіння екселем: треба записувати, що я віддав, що залишилося. Я цим мистцетвом поки що не оволодів.

Розмноження та малювання паличників

Десь три роки тому моя кураторка з ентомологічного суспільства Харкова, в якому я був (і, мабуть, досі є, просто не відвідую) подарувала мені паличників. І я почав їх розводити в своєму тераріумі, годував дубовим листям або листям троянди.

Мої паличники називались індійськими, їх в Індії дуже багато, вони як таргани. Фіча усіх паличників у тому, що вони маскуються під різну рослинність. Індійські паличники яскраво-зелені і мімікрують під все, що активно росте. Якщо на них подути, вони починають танцювати, тому що копіюють рух рослин, коли дме вітер, — це такий захисний механізм від хижаків.

Річ у тім, що вони розмножуються сильно, дуже багато яєць відкладають, просто сотні. В них таке сумне життя: народжуються, ростуть, відкладають яйця і помирають відразу. Якщо взагалі не контролювати їхню родючість, то можуть виникнути проблеми. Тому я робив аборти.

До речі, цікаво, що в них існує безстатеве розмноження. Самиця може сама відкладати яйця, але з цих яєць вилуплюються тільки самиці. Виходить, що генетично новонароджений паличник — це репліка свого попередника. Але в них і по-звичайному буває, а так вони роблять, якщо немає самців.

Я подумав, що хочу якось об’єднати тему науки і художньої ілюстрації. І перше, що спало мені на думку, — зробити науково-популярну книжку про комах, про паличників, тому що вони в мене є, я можу за ними спостерігати. У мене ще був мікроскоп, який працював від USB-кабеля, його можна було під’єднати до комп’ютера. І я робив фотографії паличників за допомогою мікроскопу.

Створив цю книжку у 2020-му, в межах проєкту для молодих художників «Перша виставка» від Гараж 127, моїх знайомих, робив її пів року. Хотів створити щось дійсно наближене до наукової справи, щоб все було точно з наукової точки зору. Планувалося, що це буде інтернаціональний проєкт, приїдуть куратори і будуть щось розумне розказувати. Але тоді почався карантин, тому самі все робили, а з кураторами спілкувались по зуму.

Сама книжка — десь 10х10 сантиметрів, квадратна, 60 сторінок. Вона складається з двох частин: одна — це комікс про мене і паличників, інша — науково-популярна, про те, до якої групи вони належать, де живуть, опис особливостей.

Паличники живуть десь рік, тож я поховав вже, мабуть, три чи чотири покоління. Вперше це було шумно, я організовував офіційний похорон, запрошував друзів. Це був прикол — мені не настільки було сумно, але дійсно хотілося якось із ними попрощатися.

Коли після 24 лютого евакуювався з Харкова в Німеччину, залишив паличників. У мене насправді було не так багато варіантів. Перед тим, як хтось казатиме, що я тваринок вбив — ну, це все ж комахи, вони вже були дорослого віку, і їх взимку нікуди не повезеш. Тому ми їх залишили.

Харківський досвід для Німеччини

Зараз я в місті Бонн, в Німеччині, з мамою і братом, приїхали сюди в березні 2022-го. Якимось чином зміг потрапити до університету, на прикладну біологію.

Художня освіта була б очевидним варіантом, у мене і батьки навчалися як дизайнери. Я міг би теж так зробити. Але я хочу займатися мистецтвом по фану, без зобов’язань. Мені здається, в цьому є деяка перевага: бо для митця важлива незалежність бачення, важливо робити щось своє.

Минулого місяця я проходив стажування в місцевому художньому музеї. Воно складалося з двох частин.

Перша частина — воркшопи, які тут проводять спеціально для українських дітей. Їх водять до музею сучасного мистецтва, показують різні витвори, а потім діти йдуть в майстерню, і з різними німецькими митцями та мисткинями малюють та роблять колажі. Я допомагав з комунікацією, відносив інструменти, матеріали.

А друга частина стажування — розробка власного проєкту. Я зробив презентацію про те, як малював у сховищі. Перші два тижні я був зі своєю сім’єю в Харкові, і під час повітряної тривоги ми йшли в підвал. Там ми познайомилися з багатьма сусідами — наприклад, одна жінка — професорка у ХПІ — взяла до себе студентів, які не мали можливість повернутися з Харкова додому. Вона взагалі дуже активна, приносила різні настільні ігри в підвал, якось принесла фарби. А я відразу подумав, коли спустився туди, що щось треба намалювати. Тож я там трохи в цьому плані попрактикувався.

Гадаю, для нас, для внутрішнього споживача, це досить нудна тема: всі вже ніби це пережили: ну да, я сидів у підвалі, ну да, щось малював — це нічого такого. Але це така агітація, і вона спрямована назовні. Тут це може кого-небудь вразити. У нас було багато фотографій з того часу, ми все документували, і я написав текст. Це такий ніби журнал в ретроспективі плюс пояснення того, що я малював. Я це роблю для німців.

В школі я зі своїм вчителем історії робив дослідження для Малої академії наук України про графіті в Харкові. Це було під час «стіни срачу» і частково пов’язано про неї. Я захищав роботу перед вчителями якоїсь школи на Салтівці. Було дуже весело, хоча мене того разу не дуже зацінили. До того я робив дослідження про середньовіччя, і це викликало у всіх більший інтерес. Хоча про графіті мені, звісно, більше сподобалося.

Тут мені цього не вистачає — у місті, де я зараз живу, все так стерильно в цьому плані. Хоча Німеччина відома своїм «наскельним живописом», але це більше про Берлін.

Гоніво та активізм

У кінці березня 2022-го я побачив ефір чуваків з Alcohol Ukulele — просто якесь гоніво різного гатунку. А я десь рік тому стажувався в «гараж хабі» і звідти вже був знайомий з Юреком Якубовим, Кирилом Гончаром.

І я їх слухав, мені подобалося, тому що це спілкування знайомих мені людей, і це весело. Тож я їм запропонував: «Давайте я вам буду щось типу афіш робити». Вони кажуть: «Круто, давай». І я почав малювати афіші на тему того, що вони говорили.

Якщо зі сторони подивитися, то більша частина цих малюнків — це таке дивне гоніво, і взагалі не зрозуміло, про що йде мова. Але якщо послухати ефіри, все стає на свої місця. Ці ілюстрації без контексту незрозумілі, тому я не знаю, як їх ще можна застосувати. Але це все одно непогано.

Мені подобається, коли у творчості є якась регулярність, яку визначаю не я. Вони раз на два дні проводили ефіри, в незалежності від того, що я роблю. І я майже кожен день щось їм малював. Тому що іноді добре, коли є зовнішня мотивація, але вона є дуже вимушеною. Зараз, наприклад, триває Inktober — це така відома онлайн-активність, але з інктобером я прокрастиную, не завжди виходить.

Вже два чи три місяці чуваки з Alcohol Ukulele припинили робити ефіри і я не дуже часто щось викладаю. Коли вони спілкувалися, багато робив. Тож я сподіваюся, що вони продовжать, хоча б для мене. Такий замкнутий процес: вони говорять, аби я малював, щоб вони говорили.

Насправді зараз мистецтво в українському ком’юніті здебільшого перейшло в активізм. Це все одно мистецтво, але ще й агітація. І я думаю, що насправді можу обрати будь-яку тему, просто нічого не йде. Якщо щось інше роблю, навіть трохи соромно: ніби я заплющую очі на те, що відбувається.

До речі, про активізм. На день народження Путіна я ходив на мітинг біля російського посольства з плакатом «путін хуйло». Передавав наш харківський культурний спадок!

Що відчувається і малюється зараз

Іноді, якщо відбуваються цікаві події, я на цю тему малюю. Зазвичай, воно само приходить в голову. Але у мене ж гумористичний жанр, і зараз гумор став дуже жорсткий.

Якщо чесно, часом здається, що я перегнув трошки. Наприклад, нещодавно намалював про Добкіна та Кримський міст. Я це уявляв в стилі «Шаленого Максу»: що він такий їде, бере балончик зі срібною фарбою, пшикає собі до рота, такий: «Зараз улечу в Вальгаллу!».

І тут теж у мене був моральний конфлікт, з одного боку Допа як би злодій, але ж він дійсно пішов в армію [редакція не може підтвердити або спростувати цю інформацію — «Люк»], а я тут в Німеччині сиджу і з нього знущаюся. Але мені це здалося занадто смішним, щоб не намалювати і не показати.

Завжди є відчуття сорому, за те, що я тут. Воно просто іноді виникає, і я нічого з ним не можу зробити. Я поїхав, коли мені було 17 років. Тобто я це зробив легально, звісно, я б ніякі закони не порушував.

Зараз мені 18, в мене були друзі з Харкова, яким виповнилося 18 до лютого, і вони залишилися. І іноді якусь несправедливість відчуваю, ніби мені просто пощастило. Але намагаюся робити, що виходить, вчусь, малюю.

Взагалі Німеччина сильно допомагає українцям. Багато людей говорять, що німці недостатньо підтримують, і в військовому плані, скоріш за все, так і є. Але вони багато допомагають по гуманітарному напрямку.

Щоправда, у своєму ставленні до України німці нерадикалізовані і уникають конкретних висловлювань. Наприклад, коли я презентацію зробив, вони мені так і сказали: «Все дуже круто, але ми маємо показати нашій директорці, тому що це політичний стейтмент, а ми будь-які політичні вирази декілька разів перевіряємо».

Хоча я там ніяк, насправді, не висловлювався, це був чисто щоденник про те, що зі мною відбувалося. Розповідав або факти, або свій особистий досвід. Але сподіваюся, я з ними зможу якось проштовхнути цю ідею, я в неї вірю. Мені здається, це те, що варто робити.

Ольга Васіна, обкладинка — Катерина Дрозд

Інші випуски з серії «Підозрілі особи»:

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.