Головна » Люди » Підозрілі особи. Владислав Краснощок

Підозрілі особи. Владислав Краснощок

29.09.2022

Люди

Час прочитання: 9 хв

Ольга Васіна

«Підозрілі особи» — рубрика, в якій «Люк» знайомить вас із творчістю художників, дизайнерів і фотографів.

Цього разу під підозрою у нас Владислав Краснощок — фотограф і художник, представник Харківської школи фотографії та співзасновник творчої групи «Шило».

Краснощок відомий своїми фотопроєктами «Майдан», «Больничка», «Оконченная диссертация», «Негативы хранятся». А ще — картинами (або, як він каже — «картинками») та стріт-артом. Під час повномасштабного вторгнення він повернувся до фотографії: знімає війну в різних проявах на плівку.

Поспілкувалися з Владиславом Краснощоком про харківський стьоб, скромність митця та візуальне насильство, а також постановочні воєнні зйомки та збирання війни у пазл.

Початок

За професією я щелепно-лицьовий хірург, але мене завжди цікавила фотографія. Як і всі, почав знімати, але нічого в цьому не розумів.

У 2007-2008 роках я мріяв про цифрову камеру. Купив, знімав, виставляв світлини на фотосайтах, де були критики, фотографи. Ці люди дуже критикували мої фотографії… Коли твоїй роботі два критика ставили оцінку 0, вона потрапляла в «морг». А якщо туди йшли дві твої фотографії, тебе банили на два тижні, відправляли на навчання, «в бібліотеку» — мовляв, читай книжки про фотографію. Пройшов три бібліотеки і вже як рецидивіст.

Потім начитався всяких книжок, став краще фотографувати, почав знову виставлятися на фотосайтах, дав підзюлєй всім, хто мене критикував. Пізніше перейшов на плівку і познайомився з хлопцями [Сергієм Лебединським, Василем Незабаром та Вадимом Трикозом], у 2010 році ми з ними створили групу «Шило». Фотосайти відійшли в небуття.

Ми робили фотопроєкти і групою, і кожен окремо. З відомих серій — це «Больничка», «Майдан», «Оконченная диссертация». Є книга «Неоконченная диссертация» Бориса Михайлова, і ми вирішили заклеїти всі його фотографії. Завершити, так би мовити, дисертацію. Ця книга об’їздила весь світ, і останнім її побачив Боб Михайлов. Зараз ця «завершена дисертація» знаходиться в Центрі Помпіду в Парижі.

Бобу те, що ми зробили, не дуже сподобалося. Але якщо з кимось вже сперечатися в образотворчому, фотографічному сенсі — то тільки з людиною, яка знаходиться на вершині цього фотографічного ланцюжка. Боб — якраз та людина, яка тримає Харківську школу фотографії, всіх нас. Тож можна сказати, що онуки пограли з дідом. Чого на нас ображатися? Боба ми любимо і дуже поважаємо.

У ті часи ми були на Пушкінській у Боба вдома, ганяли чаї, обговорювали цю тему. Він запитав у нас: «Що це таке — стьоб чи повага?». Це ж Харків, тут без стьоба неможливо. Місто таке — кожен один одного троллить.

Десь у 2016 році я почав займатися стріт-артом: малював портрети в стилі сюр, і теж були невеликі війни з іншими художниками. Але ми все одно всі в Харкові, нормально спілкуємося. Просто будь-який конфлікт з митцями, які поруч, — це новий виток творчості, сприяє розвитку.

Старі фотографії та стільці для атеїстів

Для проєкту «Негативы хранятся» я купував старовинні фотографії на барахолках — дореволюційні, кабінет-портрети, візит-портрети [формати фотографій, які робилися в фотоательє у ХІХ—на початку ХХ століття — «Люк»] — і розфарбовував їх.

Назвав проєкт так, бо на фото ззаду були написи «Негативы хранятся для последующих заказов». Тобто люди могли завжди повернутися в ательє і ще раз замовити це фото. Я вирішив, що це цікава штука: що б ти не зробив із цими фотографіями, завжди є варіант повернутися.

Інша справа, що негативів тих фото, що я використував, вже немає в ательє. А ще була така думка, що якщо ці фотографії потраплять до наступного художника років через 100, то він нанесе на них ще один шар малюнків.

Проте в 2010 році в мене теж були проблеми з цими картинками. Про мене казали: «От, Краснощок вандалить із пам’яттю, а на своїх батьках він зміг би таке намалювати?».

Проте на барахолці фотографії зазвичай і під дощем, і під снігом, багато з них пропаде. Купив їх і, грубо кажучи, врятував. Почав розмальовувати — і вони вже візуально працюють для глядача. І що б з ними не зробив, це має право на життя.

Тоді, у 2010-му, в багатьох ще було радянське мислення. Але зараз, мені здається, це йде. Вже ніхто не сприймає творчість як вандалізм. Художник може робити різні речі. Головне, аби не було жодного фізичного насильства для інших. А візуальне — можна.

Родинні фотографії я спочатку не використовував, а потім зробив два артбуки. Був такий відомий французький карикатурист Жан Еффель, у нього є атеїстичні книги 1961 року. Я купив «Адам пізнає світ» і «Створення світу», там написи й картинки. В одну з них вклеїв свої фото, а в іншу — фото, що купив на барахолці. Вийшло дві таких Біблії — як Старий та Новий Заповіт.

Я народився в 1980 році. І перші 10-11 років дитинства — це Радянський Союз. Нам казали в дитячому садку, що Ленін — хороший дідусь. А потім, у 1991-1992-му, — що він поганий. Так само з церквою: до 1990-го туди ходили потайки, а потім почався її культ.

Із такими штуками мені було цікаво працювати. Коли в дитинстві тебе обманюють, а потім поступає інша інформація про ті ж самі речі. Як художник ти граєшся цими тематиками, намагаєшся для себе щось зрозуміти.

Я намалював ікони на стільцях, на сидіннях. У православних церквах не сидять, а тут стільці. Не кожен же сяде на такий? А хтось приходить до мене в гості і каже: «А я атеїст!». І сідає.

Творчість, пропаганда, медицина та краса

Я вже своє відбоявся і впевнений у всьому, що стосується будь-якої моєї творчості.

Особисто мені подобається і те, що робив 10 років тому, і те, що роблю зараз. Я все малюю алла прима [техніка живопису, яка дозволяє завершити роботу в один присід — «Люк»]: сів, зробив, пішов. Навіть на студії, коли ми малювали з натури, для мене важливо було піти звідти з повноцінною готовою роботою, щоб це не було якесь недо-. Ніколи не роблю попередні замальовки: знаю, що на виході все одне вийде красиво.

Бувають рідкі роботи, які мені не подобаються, можу там щось додати. Інакше у мене від них внутрішнє відчуття чогось недоробленого, я таке не люблю.

Можливо, така моя звичка пов’язана ще з медициною. Я тому і вибрав хірургію, бо відразу бачу результат своєї роботи. Вважаю себе лінивою людиною, мені відразу хочеться зробити все класно, аби потім нічого не переробляти, а йти пити каву на розслабоні.

Раніше я працював у невідкладній допомозі як щелепно-лицевий хірург. У 2018 році звільнився, працюю тільки у приватних клініках як стоматолог-хірург, імплантолог. На самому початку війни три місяці сидів без роботи, а наприкінці травня почав знов працювати, бо клініки стали відкриватися.

У будь-якого медперсоналу є посттравматичний синдром. Коли днями працюєш безперестанку, бачиш всіх цих людей, яких привозять до лікарні — різного соціального рівня, з різними діагнозами. Постійно знаходишся у стресових ситуаціях — так само, як і на війні. Звісно, у лікарні обстрілів нема, але думаю, через цей досвід мені зараз трошки легше. Хоча, може, за рахунок того, що спокійний, не відчуваю десь небезпеки. А вона є.

До початку повномасштабного вторгнення в мене вдома на стінах висіло багато всякого, пов’язаного з війною, тирани. Коли почалося, зрозумів, що гештальт закрився, можна тепер знімати цю хєрню і щось інше повісити.

Зараз мені дуже комфортно. Я дивлюся, і в мене немає відчуття, що я хочу ці роботи зняти зі стін. Хоча пару років тому або більше син сказав: «Тату, ти, звісно, класний художник, але світло не вимикай». Або два друга залишилися ночувати, один із них розповідає: «Вночі встаю, хочу в туалет сходити. Вмикаю світло, дивлюся на це все, вимикаю і йду. Ці портрети як живі!».

Після 24 лютого я майже нічого не вивіз із Харкова — 90% творчості у мене залишилося тут, бо я вирішив, що все буде добре. Ну а якщо це все загине… Ну що ж тепер?

Хоча, звісно, стрьомно. Якби ці рєбята [російські війська] зайшли в Харків і потрапили в мій дім, думаю, що з моєю творчістю варіантів не було би. Тим паче, я багато працюю з їхньою пропагандою, з їхніми тиранами. Ленін, Сталін, Путін — картинок дуже багато.

У мене вдома висить гравюра на газеті «Правда» 1953 року, коли Сталін помер: там Божа матір, а замість дитини — Гітлер та Сталін зі свастиками. Повний геополітичний сюрреалізм, який зараз насправді і відбувається…

Хоча хрєн його знає, вони ж тупі, може, не зрозуміли б?

Війна на плівках

Я завжди хотів познімати війну. У мене було таке відчуття, що якби я її знімав, то, можливо, зробив би це добре. Але не думав, що вона прийде.

Я робив перерву, деякий час зовсім не хотілося знімати. Малював шось, робив колажи. Було таке відчуття, що все вже зробив у фотографії. А тут оп! «Доброго вечора, ми з України!».

Я повернувся до фотографії і почав знімати. Довго намагався зробити собі акредитацію [журналісти та фотографи, які висвітлюють війну, мають отримати акредитацію від ЗСУ — «Люк»]. Зробив — і пішло-поїхало.

[Під час повномасштабного вторгнення] зняв приблизно 200 плівок. Намагаюся не жаліти розхідник, яким є плівка. Якщо я буду в снайперському стилі працювати, чекати, аби зняти лише один кадр — можу щось пропустити. А коли постійно дивишся у видошукач, змінюєш композиційні штуки. Тож таким чином є більша вірогідність, що зроблю класний кадр.

За останній час було багато поїздок (Харківська, Київська, Луганська, Донецька області). Коли потім сканую ці плівки, нічого з цього не подобається, нічого не хочеться друкувати. Тому що не пройшов час, за який я забув відчуття під час зйомки. Треба, щоб дивитися свіжим поглядом. Спочатку робиш первинний відбір, коли ще пам’ятаєш ситуацію. А за місяць-два, передивляєшся фотографії і знаходиш ті, що краще працюють.

Багато воєнних плівок я поки не надрукував. Думаю, що будуть ще дуже гарні картинки. Інколи я сам і тексти до фотографій пишу: мене просять, бо знають, що я красиво пишу. Я з ними згоден. Скромний в цьому плані.

Насправді скромність заважає роботі фотографа. Треба боротися з цією штукою — за допомогою дозованої наглості. Інтелігентної.

Крім документації, мені було б зараз цікаво відзняти якусь постановочну історію. Адже будь-яка картинка, зроблена під час війни, — це вже воєнна фотографія.

Вчора ми були поруч із церквою, де кацапи влаштували шпиталь — це Мала Камишеваха, за Ізюмом. Перед храмом була грязюка, калюжа. Якби в неї надути матрац, і щоб там хтось відпочивав… Засмагав. Поруч військові з техніки на це все дивляться, позаду — церква, на задньому плані гвинтокрили летять. Це було б так круто!

Проте не всі будуть нормально ставитися до таких постановок. Наприклад, якщо артилерія хуячить, а на передньому плані багато людей оголених людей — як раніше роздягали перед тим, як вести в газові камери… Це вже не просто фотографія, а перформанс і для моделей проєкт може бути небезпечний. Тож організувати таку зйомку практично неможливо.

Але думки з цього приводу є. Плюс є військові, яким теж хочеться розслабитися і поржати — не завжди ж війна. Бувають цікаві історії, коли військові самі починають грати: побачили, наприклад, валєнкі наших противників, якусь металеву трубу, починають зображати, ніби вони в спортзалі…

Мені подобається, що навіть у тій жопі, яка відбувається в Україні через кацапів, українці не втрачають почуття гумору і весело дають їм пиздюлєй.

Я думаю, якщо хочеш показати повну картинку війни, то йдеш і закриваєш певні тематики. Ніби збираєш війну як пазл.

У цьому пазлі мають бути руйнування, військові, робота волонтерів, зруйнована російська техніка, наша техніка, полонені, авіація, артилерія, робота ДСНС, ексгумація. І коли ти ці теми потихеньку закриваєш, наближаєшся до мети.

У мене є фотографія, яку я вважаю епічною. Ми йдемо з військовими, вони прямують у так звану підор-посадку під Малою Роганню, звідки обстрілювали Харків. Це два друга, ще обидва живі, а потім один з них загинув. Класний чувак був.

І хлопці тобі вже кажуть: «Владе, працюй під час похорон цієї людини». Тут така в мене історія, коли встиг і там людину познімати, і тут похорон…

Є такі теми, які хочеться зняти, але проблеми з пресофіцерами або доступа нема. І ти сидиш куриш і потім бац! З’являється доступ. Треба спокійно до ситуації ставитися, як ми кажемо в «Шилі»: «Наші фотографії від нас не підуть».

Ну і знову ж таки — напевно, жодний кадр не вартий твого здоров’я. Треба по можливості працювати акуратно. Хоча зараз всі ми живемо у великій лотереї: ніхто не знає куди і як прилетить. Тому ставишся до цього філософськи, просто робиш те, що тобі подобається. Тим паче, що під час війни можна вже не соромитися, а бути самим собою.

Ольга Васіна, облкадинка — Катерина Дрозд, фотографія на обкладинці — Яків Ляшенко

Інші випуски з серії «Підозрілі особи»:

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.