Головна » Люди » Сталася поезія. Лєра Меренкова

Сталася поезія. Лєра Меренкова

4.10.2022

Люди

Час прочитання: 4 хв

Дмитро Кузубов

Після тривалої перерви «Люк» відновлює рубрику «Сталася поезія».

У цій серії ми намагаємося зрозуміти Харків через призму його поетів та поетес.

Наша сьогоднішня героїня — Лєра Меренкова.

Як зі мною сталася поезія?

Ще в далекому 2014-му. До того також були проби пера, але несерйозні, дитячі.

Після 2014-го «підсіла» на поезію. Писала для себе, на особистих сторінках у соцмережах. Брала участі у всякого роду всеукраїнських конкурсах (типу Гайвороння чи Кальміуса) та локальних харківських читаннях.

У 2017-му навіть пройшла до лонглісту конкурсу відеопоезії CYCLOP. Того ж року стала лауреатом місцевого харківського літературного конкурсу імені О. Масельського. І опублікувалася у фентезі — збірці «Брама. Багряні ночі», щоправда, як прозаїк. Через рік взяла участь у харківському Літслемі.

Потім — десь до 2020-го — майже не писала. Ментальна криза? Психологи скажуть: «Так, не закриті гештальти та хореямби». Я скажу: «Просто не писалося».

З 2021-го знов повернулася до поетичного двіжу. Створила проєкт naparcani, цьогоріч ділюся там вже новою, воєнно-переселенською поезією. З останнього, де встигла опублікуватися (на фізичному носії) — журнал «ПлюсМінусНескінченність».

Наразі продовжую писати, поетизуючи нову іншу реальність. І поезія зараз інша. Не схожа на ту, що писалася до лютого 2022-го. Втім, ми всі також уже не схожі на тих, ким були до 24 лютого.

бариста з харківської кав’ярні донецька прописка
8 років не бачився із сім’єю
намагався наново вчитись любити
вулиці міста, з тавром «чужого»
шукав своїх у метро переходах
від року до року
звикаючи поступово
розпізнавати у рисах Держпрома свої терикони
донецька прописка, кав’ярня у Харкові
за вікнами лютий
бариста, що майже навчився миритися з втратами
лягає до ліжка
завтра йому прокидатися рано
йти до ЦНАПу, змінювати прописку
визнати врешті, що він не повернеться вже додому
8 років минуло. а там — все по-старому
врешті-решт Харків — хороше місто,
де не чути ні Смерчів, ні Градів,
так затишно й чисто
бариста згадує: 8 років тому так було і в Донецьку
а може кинути все, не міняти прописку
поїхати з Харкова до Маріуполя?
щоб ближче додому
бариста ставить будильник на 6:30
на завтра
на 24 лютого

стіни мовчать про те, що говорять стелі,

коли осипає підлогу вапно та крейда,

і пам’ять твоя, переламана, мовчки

чекає з небес на манну чи на апґрейти.

і поки трамваї війну оголошують рейкам,

ти плутаєшся поміж Фрейдом та Фаренґейтом

десь у сповідальнях під’їздів, освячених нарками,
через салтівських вчених благаючи сисадміна всесвіту:

«просто відформатуй мою кореневу теку з усіма тими файлами.

ти знаєш, як воно — жити з цими флешбеками?

горе топлячи в Лопані, цій колисці цивілізації,
із якої ми вийшли і в яку нас поверне нещасний випадок».

але стіни мовчать.

перетравлюють інформацію.

і нема ні фідбеків, ні лайків, ні навіть переглядів.

переповнені спамом легені всесвіту.

і пророки пишуть в під’їздах крейдою.

Дихай крізь звалище каменів в горлі.

Вони кажуть: «Прорвало трубу Єрихонську.

Викликайте з водоканалу хлопців — залатають усе за півроку (якщо з перекурами й кавабрейками).

Телефонуйте нам в рейку, відповість залізниця».

На брендованій брудом постільній білизні —

одкровення про те, що гранично близьке й невблаганне, як відключення світла.

Блекаута свідки сунуть по спальних районах

під хардкорний відбійник колискової обленерго.

«Але, зрештою, ти от, — можеш кинути камінь

у того,

кому зараз у цім битії (нестерпно) легко?»

бо призначення темряви — врешті ставати світлом
один ляже в землю кістьми, інший — насінням
легко вчитись ненависті, важче — любові
залишайся єдиним вцілілим вікном у розбитому домі

і тримайся своєї собачої вірності цій географії
як тримаються руки своїх та чужих за зброю
і свої нас нехай будуть вчити дзвінкої палкої ненависті
бо для тих, хто чужий, в нас було забагато любові

Триптих про Харків

І (до)

я цього міста відбиток пальця
свідок приречених світлофорів
ліній життя у кривій тротуарів
вуличний бог зі стінних пантеонів

ІІ (тепер)

я цього міста асфальт та попіл
зміїсть гілок метрополітену
вилиці вулиць трамвайних колій
постать святих силуетів антенних

ІІІ (після)

я цього міста обійми й сльози
вокзальних перонів ранкова мовчанка
я цьому місту — його ж обіцянка
будь завжди мені вперше, і ніколи востаннє

зріз половинок будинків багатоквартирних:
як ти живеш з тою дірою в серці?
коли бачиш, як стіни, що тримали тебе малого за руку
це більше не стіни: це попіл бетону й цегли
а твоє минуле — розкидане дитячими фотографіями
вперемішку з шматками шафи, плитки та подушками з квартири сусідів
і поруч з якими валяються вирвані спогади всіх
хто жив із тобою поруч, і кого, так само як і тебе, розбомбили
місце, де було м’яко лягати спати
тепер пробиває легені уламками битого щастя та потрощеними кістками
їм зростатись і не зростись ніколи, лишаючись переломами і хрестами
на цвинтарях, які кілька прильотів тому ми називали домами

Гемінґвей мені дав рушницю, сказав стріляти, я —

повісив її на стіну, прибив цвяхами,

поки сходило сонце, дзвонили дзвони,

переможені переможці розгрібали кордони

і несли звідти сіль у порепаних пучках, щоб

ставала зерном, проросла обеліском і вилізла

цвяхом під тиском рушниці,

що мені заповів Гемінґвей,

наказав не читати й не слухати Чехова,

бо рушниці його мають звичку

так підло

стріляти

першими.

Лєра Меренкова, обкладинка — Катерина Дрозд

Інші матеріали з серії «Сталася поезія»:

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.