Підозрілі особи. Саша Осіпов
Люди
«Підозрілі особи» — серія текстів, в якій «Люк» знайомить вас із роботами художників, дизайнерів і фотографів.
Цього разу підозру отримав фотограф Олександр Осіпов. Від початку повномасштабного вторгнення він знімав харків’ян, що чинять спротив російським військам, творять мистецтво під обстрілами, малюють у метро та грають концерти у підвалах. Так світ дізнався про незламний Харків, який зберігає красу у найтемніші часи.
«Люк» поговорив з Сашею Осіповим про спортивну зйомку, пошуки натхнення серед людей і роль фотографа під час війни.
Від батьківського хобі до «Металіста»
Я народився у Харкові, вчився у гуманітарній школі. Високого мистецтва там не було — це школа з посиленим вивченням іноземних мов на вулиці Римарській. Англійську мову та літературу у нас викладали навіть більше ніж українську, а російської майже не було взагалі. Нам навіть забороняли розмовляти нею на уроках.
Мій тато закінчив ХНУРЕ [Харківський національний університет радіоелектроніки, — «Люк»] і все життя був інженером. Але він працював у СРСР, тому всі його заслуги приписав собі директор. Тато був фотолюбителем, для мене вже тоді це хобі було дуже цікавим.
Після школи я теж вступив до ХНУРЕ, на факультет, не пов’язаний з фотографією. Я хотів поступити на дизайн і вже тоді робив сайти: верстав, малював. Але мені сказали: в тебе хороший прохідний бал, а дизайн тут поганий — поступай на інженера комп’ютерних систем, будь IT-шником. Я не дуже хотів, але поступив. Це було класною школою життя, але ми майже всі зрозуміли, хто там вчився, що ми будемо далі працювати, хто ким хоче.
Я почав працювати на фрилансі у сфері вебдизайну, але сидіти за комп’ютером дуже нудно, хотілося пригод. Я купив першу «бездзеркалку» [бездзеркальний фотоапарат] у 2009 році, щоб якось відійти від вебдизайну. Тато мені допомагав морально і фінансово, бо я один тоді все не міг потягнути — це були великі кошти.
Особливо мене тягнуло до репортажної та спортивної зйомки. З 2010-го я почав знімати команду «Металіст», і через два роки вже став їхнім штатним фотографом. Їздив з командою, десятки тисяч кілометрів наїздив-налітав. Це була моя робота чотири роки, до 2016-го.
Тоді сталося [емоційне] вигоряння, бо ти застрягаєш в одному жанрі. Дуже багато подорожуєш, майже немає вихідних, постійно літаєш — це втомлює. Знімаєш, наче, всі стадіони Європи і дуже круті міста, але все одно сидиш в якійсь одній ніші та не розвиваєшся в інших напрямках.
Сам собі начальник
Насправді, все змінила війна. Олігархи одразу стали вже не такими й багатими, а у «Металіста» взагалі був власником проросійський [бізнесмен] Сергій Курченко. Спочатку він побіг в Москву і ще намагався бути спонсором клубу, думав, що тут все ж таки скинуть владу і знову буде Янукович. Але через півроку він на це забив, «Металіст» став банкрутом, а я став фрилансером.
Я став сам собі начальником. Спочатку майже нічого не було — криза в країні, падіння гривні, ти залишаєшся без роботи та, звичайно, нервуєш через це. Такий собі вихід з зони комфорту, де тобі платили нормальну зарплатню.
Клуб приховував імена, всі фото підписували просто як «пресслужба». Колишня дівчина мені сказала: «А чому ти в “Металісті” ховаєшся, як у СРСР?». Я завів сторінки у Facebook, «ВКонтакті», Instagram. Зараз я знаходжу роботу через ці соцмережі, плюс сарафанне радіо працює: всіх знають. Дуже впливають відгуки людей.
Я став знімати дуже багато всього різного: від рекламних зйомок до репортажів про культурні події, театр, концерти. Раніше і часу не було це знімати, і вигоряння було. Я приходив до друзів на концерт і не брав камери, щоб відпочити та послухати музику. А тут навпаки — вже хотілося познімати. Я був голодний до всього нового.
В березні 2022-го [американський фотобанк] Shutterstock виплатив усім українським фотографам по 250 доларів разової допомоги. У мене там є акаунт, і він приносив нормальні доходи. Я завантажував футбольні фото, з топових матчів, Ліги чемпіонів — прямо захопив цю нішу, монополістом був. Фотобанк і досі приносить прибуток, але той після COVID впав: зменшили виплати фотографів раза в три-чотири. Раніше за пару років можна було заробити на нову камеру.
Шукати красу всюди
Я все ще репортажний фотограф. Ти щось шукаєш, передаєш через фото справжню атмосферу, емоції людей — негативні, позитивні. Щось страшне, що трапляється в житті — все це дозволяє побачити світ інакше і розширити кордони. Інколи може просто світло впасти на когось красиво, і це вже надихає. Ти абстрагуєшся, знаходишся як в якомусь кіно і хочеш це передати. Багато людей цього не бачить, а ти їм це показуєш. Дуже кайфую від таких штучок. Мабуть, це мій пріоритет.
Я живу, бачу красу в чомусь: у мистецтві, просто в природі. Помітив, що коли кудись їдеш — в інші міста, в інші країни — завжди ходиш з піднятою головою. І тільки кілька років тому почав це робити у Харкові, бо тут, наче, все й звично. Але тепер це дуже надихає — ходити центром міста з піднятою головою і помічати круті штуки.
Розвиватися як фотографу мені допомагає навіть не фотографія, а кіно. У будь-якому фільмі можеш побачити щось цікаве. Я не люблю рівнятися на відомих фотографів — у мене стрічка Instagram складається з тих, хто мене просто зачепив. Інколи я навіть не знаю, як їх звуть, просто помічаю у своїй творчості, що побачене в них вилазить з мене. Це звичайна тема, мабуть, для всіх творчих людей.
Я хочу розвиватись у всіх напрямках крім тих, що мені не подобаються, скажімо, весільна фотографія. Я не фанат «лавсторі». Хоча вихід із зони комфорту — головний стимул для розвитку.
Так починається війна
Я знімав для ULEAD — це німецький проєкт із децентралізації, вони вклали дуже великі гроші в Україну. Коли почалась пандемія COVID, вони вирішили не приїжджати сюди, а знімати фото- і відеозвіти про те, що зробили. Мій кращий друг, відеооператор, побачив їх оголошення, і ми підписались на це. Восени, до широкомасштабної війни ми їздили по різних містах, знімали дуже цікаві штуки: відбудований старий замок під Вінницею, велодоріжку в Чернігові.
Останнє наше відрядження було в село в центральній частині України. Це було десь 21 лютого 2022-го. Ми їхали на машині, а сюди [в Харків] їхали колони військової техніки, з танками і так далі. Ми зрозуміли, що буде все погано, але не думали, що так рано почнеться. У нас закінчилися зйомки, ми приїхали назад 24 лютого. Десь о 4 ранку ліг спати — о 5 вже прокидаюся. Отак в мене почалася війна.
Було відчуття дереалізації: що це все неправда, що це сон, бо після дороги та не спав дві доби. Я почав рятуватися від цього — займатися волонтерством. Це дуже допомагало відволікатись. У мене досить багато знайомих, тому я постійно комунікував з людьми: хтось щось шукає, а я знаю, хто може допомогти. Потім повернулась моя знайома, ми зробили таку волонтерську групу і допомагали разом.
Коли були прильоти у ХОВА на початку березня, мій друг-віолончеліст Денис Карачевцев запропонував: «Давай запишемо проєкт “На вулицях Харкова”?». Він вирішив зіграти п’яту сюїту Баха, яку вважає найдраматичнішою серед всіх творів для віолончелі соло, які були в історії музики. Була дуже погана погода тоді: мінус 15 градусів, початок березня.
Коли ми завантажували перше відео, то планували зібрати хоч якісь гроші на волонтерів. А через 10 годин нам вже писали з каналів BBC, ABC, CNN, просили інтерв’ю дати. Було дуже смішно, знову відчуття, що це нереально. Ми не очікували такого резонансу. Нам дзвонять з ABC та кажуть: «За добу 500 мільйонів людей змогли побачити це відео. Ви зруйнували міф, що війна – це просто трупи та розбиті будинки». Для них це було шоком, вони щось нове в цьому побачили. Це відео репостив Йо-Йо Ма, найвідоміший віолончеліст у світі.
Ми зібрали через донати багато грошей і допомогли багатьом людям із ЗСУ. Денис ще й задонатив багато грошей на відновлення Харківській консерваторії та музучилища імені Лятошинського. Ми привернули увагу людей культури за кордоном, які за цим не стежили зовсім.
Показати людям інший світ
Далі була [харківська дитяча] студія Aza Nizi Maza. Я з ним був у метро, часто приїжджав та знімав, як [засновник студії] Коля Коломієць та [адміністратор] Льоша Михайлов малювали справжні чудеса з дітьми. На виставці я зробив окрему стіну, щоб показати не ці роботи, а людей, які стояли за цим, показати дітей. Люди ж в метро бачать лише кінцевий продукт, картини на колонах.
Далі у мене вже з’явилась робота, у місті почалися концерти. Я вирішив, що буду їх знімати, щоб показати не тільки вибухи смерть і страждання, а й те красиве, що тут було. Це не про те, що ми в мильній бульбашці жили, де все класно. Це більше бажання показати людям інший світ.
Мені люди [що виїхали та повернулися] постійно пишуть: «Я не був у Харкові тоді, а тепер через твої фото нарешті побачив, що тут відбувалось». Це приємно.
Фото як заробіток — це, можливо, у деяких весільних фотографів. Вони точно вираховують: я придбаю цей об’єктив, і він окупиться через умовних десять весільних зйомок. У мене такого немає — я можу купити портретний об’єктив просто тому, що я бачу, що на нього можу познімати щось красиве. Я не рахую гроші, якщо вони в мене є. Життя в нас одне, хочеться реалізувати себе, передати іншим, яким я бачу світ.
Я не хочу знімати війну. Я у [очільника ХОВА Олега] Синєгубова пропрацював десять днів приблизно, знімав звільнення Ізюма, кладовище, побачив весь цей треш. Після цього спустошуєшся — я не хочу знов через це проходити. Але люди реагують по-різному: деякі фотографи деформуються, втрачають емпатію, а є ті, які не знімали до осені взагалі нічого.
Війна вибиває з зони комфорту, і ти шукаєш для себе щось нове. Я бачу багато позитивного в тому, як вона на мене вплинула. Мені деякі фотографи говорили, що їм це не заходить, бо вони звикли знімати художнє фото. А знайомі художники та художниці казали: «Ух ти, ми з тобою зближуємось у баченні!». Я став бачити світ, більш художньо саме через війну. Хоча, здавалось би, це такий треш.
Костянтин Зоркін, «Захисний шар». 10/11/2022, «ЄрміловЦентр»
Антон Алохінссон, фото — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд
Інші випуски з серії «Підозрілі особи»:
Новини
Новини
Новини
Люди
Новини 
